Проблема пам’яті у психолінгвістиці. Пам’ять – знання – компетенція

Однією із ключових проблем психолінгвістики є організація й типологія пам’яті людини, що бере участь у мовній діяльності.

Пам’ять є когнітивною здатністю утримувати й систематизовано інтегрувати в мозку людини різнобічну інформацію, отриману в результаті переробки чуттєвого та внутрішнього рефлексивного досвіду.

Функції пам’яті: збереження інформації, її розпізнавання, вилучення й пошук потрібних знань.

Дискусійною проблемою є типологія пам’яті. Актуальним є її поділ на:

1) епізодичну (ситуаційну) як результат перцептивної (чуттєвої) діяльності людини й

2) семантичну як знання про світ, набуті в результаті концептуалізації й категоризації, як упорядковані знання слів й інших вербальних символів, їхніх значень і правил маніпулювання ними.

Типами пам’яті дослідники вважають іконічну, короткочасну (оперативну) й довгочасну.

Пам’ять опосередкує набуття, організацію та збереження знань – інформації, наявної в мисленні людини, що служить для розв’язання нею інтелектуальних і мовних завдань, застосовується в повсякденній пізнавальній і мовленнєвій діяльності, зумовлює поведінку людини. Знання є результатом предметного та внутрішнього рефлексивного досвіду людини.

Існують різні класифікації знань.

Залежно від способу їх отримання вони поділяються на:

1) емпіричні, набуті досвідним шляхом практичної взаємодії людини з навколишнім світом,

2) раціональні, здобуті у процесі мисленнєвої внутрішньої рефлексії.

Залежно від можливості вербалізації виокремлюють:

1) невербальні знання, які кваліфікуються як наочно-чуттєві, образні, символічні;

2) вербальні знання є знаннями в мові та про мову, тобто розуміння користувачів мови як системи (знання лексикону, граматики, синтактики і прагматики мовних одиниць; мовна й комунікативна компетенція).

Мовна компетенція є потенційним знанням мови. Мовна компетенція визначає мовну активність і є первинною відносно неї.

Зростання уваги до живого мовлення, процесів комунікації зумовило висунення на перший план комунікативної компетенції, що трактується як здатність мобілізувати різноманітні знання мови (мовну компетенцію), паравербальних засобів, ситуації, правил і норм спілкування, соціуму, культури для ефективного виконання певних комунікативних завдань у відповідних контекстах чи ситуаціях; система знань про правила мовної комунікації, її процедуру, етикет, ритуал, яка відображає взаємодію інтелектуального, соціального й вербального в поведінці комуніканта.

Комунікативна компетенція передбачає володіння не лише знаннями, а й уміннями та навичками побудови інтенційно-стратегічної програми комунікації, дотримання її і контролю за нею у процесі спілкування; орієнтації на співрозмовника, передбачення його реакції; вибору мовних і паравербальних засобів комунікації і їхнього декодування; подолання комунікативних перешкод, усунення комунікативних шумів, виходу із комунікативного цейтноту тощо. У такому тлумаченні комунікативна компетенція включає мовну компетенцію, що створює підґрунтя для диференціації знань, які входять до комунікативної компетенції людини.

Комунікативна компетенція містить компетенцію:

1) мовну як здатність породжувати й розуміти правильні мовні повідомлення;

2) дискурсивну як спроможність поєднувати висловлення у зв’язні тексти й залучати їх до відповідних дискурсів;

3) соціолінгвістичну як здатність ураховувати в комунікативній діяльності соціальні аспекти ситуації спілкування;

4) іллокутивну як здатність формувати й реалізовувати комунікативні;

5) стратегічну як уміння ефективно планувати початок, перебіг і завершення комунікації, досягати успішності у спілкуванні;

6) паравербальну компетенцію;

7) лінгвокультурну, що визначає культурну ідентифікацію мовця, тобто дотримання ним відповідних культурно зумовлених норм, стандартів спілкування;

8) факультативну міжкультурну, яка залежить від потреби в ній мовця й орієнтована переважно на дві культури (рідну й чужу).