Проблема сприйняття й розуміння мовлення та тексту

Сприйняття мовлення є психічним процесом упізнання інформації, що передається, звірення її з наявними у свідомості знаками, подальшої обробки й розуміння.

Проблема сприйняття мовлення потребує з’ясування природи сприйняття мовлення з огляду на його суб’єкт. Природа процесу сприйняття мовлення завжди є індивідуальною й ситуаційною. Суб’єкт сприйняття є активним як учасник комунікативного акту, так і в плані активізації пам’яті, сенсорних механізмів, мотивації та цілеспрямованості сприйняття мовлення.

Спектр функцій суб’єкта сприйняття є широким, його діяльність полягає у:

1) впізнанні акустичних сигналів;

2) звіренні їх із фонологічним компонентом власної мовної компетенції, образом слів, граматичним компонентом;

3) з’ясуванні комбінаторики та контексту для усунення багатозначності, двозначності, невизначеності;

4) співвіднесенні з культурною та комунікативною компетенцією, досвідом, знаннями;

5) пізнанні ситуації, співрозмовника і орієнтації на продовження процесу сприйняття або на продукування мовлення відповідно до мотивації та потреби.

Реципієнт у процесі сприйняття не просто чекає, що йому скажуть, а сам прогнозує, висуває гіпотезу про те, що може почути або прочитати. Така особливість випливає із психологічного механізму ймовірнісного прогнозування як передбачення майбутнього, що ґрунтується на структурі попереднього досвіду та інформації про поточну ситуацію.

Р озуміння мовлення, на відміну від сприйняття, є когнітивною операцією осмислення й засвоєння інформаційного масиву повідомлення або тексту на підставі сприйняття семантичного змісту висловлень, їхньої мисленнєвої обробки із залученням імпліцитного плану тексту, процедур пам’яті, тобто власного тезаурусу адресата та знань норм комунікації, притаманних певній культурі.

Розуміння мовлення реалізується у взаємодії усвідомлюваного й неусвідомленого, вербалізованого і того, що не підлягає вербалізації, і не є простим відтворенням задуму адресанта та змісту його повідомлення, воно є творчим процесом звірення сприйнятого з інформацією, що зберігається у пам’яті адресата з урахуванням процедур категоризації, а також обробки й переробки інформації, які визначають формування відмінного від породженого мовцем змісту, хоч і в межах заданих смислів.

Тривалий час дискусійним питанням проблеми сприйняття тексту у філософській герменевтиці, літературознавстві й лінгвістиці залишався баланс змісту, що передається, і змісту, що сприймається реципієнтом.

У психолінгвістиці проблема балансу змісту, що передається і що сприймається, була розв’язана однозначно: такі змісти є неізоморфними через специфіку індивідуальної свідомості, мовної, комунікативної та культурної компетенції.

Результатом розуміння тексту є формування текстового концепту – редукованої предикативно-смислової організації змісту в новому кодуванні як цілісної картини – шляхом усвідомлення авторських і текстових стратегій, «послідовної зміни структури ситуації, що відтворюється у свідомості, і процесу переміщення розумового центра ситуації від одного елемента до іншого, створення якоїсь картини загального змісту тексту».

Розуміння тексту пов’язане з дотриманням ряду умов формування концепту тексту та цільової схеми, яка визначає пріоритети читацького сприйняття:

1) однією з умов розуміння служить співвіднесення інформації зі знаннями в мові (мовними жанрами або схемами суперструктур, метатекстом, клішованими структурами, що існують на нейролінгвістичному рівні, крізь призму яких сприймаються тексти й події);

2) другою умовою розуміння є співвіднесення сприйнятого із власним досвідом адресата, його типовою програмою ситуації і мовним кодом цієї ситуації, фоновими знаннями, тобто загальними для автора й адресата знаннями про предмет обговорення, що зумовлює декодування текстових імплікатур і пресупозицій, підтексту;

3) третьою умовою розуміння (за І.Зимньою)єймовірнісне смислове прогнозування при розкритті предметного змісту чужого мовлення через аналіз всієї ієрархії смислових зв’язків висловлення.

У психолінгвістиці прогнозування розглядається як антиципація – психологічна здатність людини передбачати майбутні події й явища, при читанні тексту прогнозувати подальший розвиток сюжету на підставі власного досвіду, дискурсивної й культурної компетенції, установки (термін уведений німецьким психологом В.Вундтом). Антиципація ґрунтується на випередженні уявлень: читач очікує надалі того, чого хоче сам. Якщо його очікування ошукані, то це можна пояснити або непідготовленістю читача, розбіжністю фонових знань, або авторською стратегією (ефект обманутого очікування).

Прогнозування сполучається з верифікацією – перевіркою гіпотез. Хибність гіпотези вимагає нового прогнозу та його нової верифікації. Прогнозування, інтерпретаційні гіпотези подальшого розвитку подій у тексті поєднуються з паралельним вербальним упізнанням, установленням смислових зв’язків й остаточним синтезом усіх попередніх рішень.

Найвища міра розуміння здійснюється у процесі інтерпретації тексту – власне читацької або адресатної вербалізації сприйнятого та зрозумілого.