Проблема онтогенезу мовлення

Проблема генетичної спадковості мовної здатності здавна привертала увагу людини.

І.Горєлов і К Сєдов у книзі «Основы психолингвистики» наводять приклад описаного у «Загальній історії імперії монголів» експерименту хана Акбара, який хотів дізнатися, якою мовою заговорять діти, що ніколи не чули ніякої мови, оскільки вважав, що саме ця мова буде найбільш давньою. По досягненні дітьми дванадцяти років вони взагалі не розмовляли, а висловлювали свої бажання жестами. Так само поводилися і дівчата, що з раннього дитинства тривалий час перебували в лігві вовчиці в індійських джунглях. Подібні факти переводили проблему оволодіння мовою у ракурс впливу на дитину комунікативного середовища і її предметної діяльності в суспільстві. Однак всі намагання навчити тварин мові не мали успіху, тому не можна було усунути того факту, що саме людина має схильність до вербальної комунікації.

Нейрофізіологічні дослідження ще у другій половині XIX ст. довели існування в головному мозку людини спеціальних зон, відповідальних за моторну реалізацію мовлення (зона Брока, що знаходиться в лобній частині лівої півкулі) і за сприйняття й розуміння мовлення (зона Верніке – у скроневій частині лівої півкулі).

У психолінгвістиці проблема онтогенезу мовлення передбачає дослідження процесів виникнення й формування в дитини мовної здатності. В. фон Гумбольдт уважав, що онтогенез мовлення є «розвитком мовної здатності з віком і вправами».

Мисленнєво-мовленнєвий розвиток дитини здійснюється на підставі його «діалогу» з іншими людьми, самим собою та світом об’єктів.

У сучасній психолінгвістиці альтернативними є дві концепції онтогенезу мовлення:

1) нативізм, який є концепцією вродженості певної мовної бази, яка дає змогу дітям оволодіти мовою до чотирьох років, засвоївши величезний масив знань, норм і правил про мовні механізми, зважаючи на те, що ніхто не коригує граматичної правильності її мовлення (генеративісти Н.Хомський, Дж.Катц, С.Пінкер); згідно з концепцією генеративістів, база вроджених мовних знань є універсальною граматичною частиною біологічної спадщини людини, а оточення відіграє роль не більше, як пускового регулятивного механізму; ключовим положенням концепції є поняття мовного інстинкту, притаманного людині від народження і вбудованого в мозок завдяки еволюції

2) діяльнісна теорія розвитку мовлення (концепція онтогенезу мовлення радянської психолінгвістики) протилежна положенням нативізму і ґрунтується на діяльнісно-евристичній теорії Л.Виготського (О.Лурія, Н.Уфімцева, О.Леонтьєв); підґрунтям для засвоєння мови є санкціоновані суспільством норми та способи спілкування; мовна компетенція є наслідком активного відображення дійсності, предметної діяльності та спілкування з оточенням; ключовим положенням концепції є твердження про поступове оволодіння основними мовленнєвими здібностями від найпростіших до складних (гуління (голосовий розвиток), гукання (продукування звукокомплексів), лепет (структурація складу, розпад на складові відрізки), вимовляння слів, створення однослівних-двослівних речень, засвоєння синтагматичної граматики, формування парадигматичних уявлень).