Американські школи психолінгвістики: дескриптивізм і генеративізм

Американська психолінгвістика мала кілька методологічно та теоретично відмінних течій, що розробляли власні моделі цієї науки. Першою течією став біхевіоризм, що втілився в найбільш ранньому дескриптивістському напрямі американської психолінгвістики.

Біхевіоризм (від англ. behaviour – поведінка) був напрямом психології, що розглядав діяльність людини як реакцію на стимули зовнішнього середовища на підставі інтуїції (мислення не бралося до уваги, свідомість як предмет психологічних досліджень узагалі усувалася).

Основоположником цього напряму був американський психолог Дж.Вотсон, який розробив головні положення біхевіоризму як альтернативи інтроспективній психології – науки про зміст свідомості. Вважаючи психологію експери­ментальною наукою, дослідник представляв поведінку людини як сукупність різних реакцій на певні стимули при панівній ролі інтуїції.

Положення біхевіористської течії у психології визначили психолінгвістичну концепцію першого етапу психолінгвістики США – дескриптивізму (від англ. descriptive – описовий), що виник приблизно у 30-ті р. р. XX ст. Представниками дескриптивізму були Ч.Осгуд, З.Харрис, Б.Скіннер, К.Пайк, Ч.Хоккет.

Головними положеннями дескриптивізму були:

1) залежність засвоєння мови дітьми від потреб поведінки;

2) розгляд мовленнєвої діяльності як інтуїтивної поведінкової реакції на стимули зовнішнього середовища;

3) заперечення пояснювального зв’язку мовних одиниць із категоріями мислення;

4) оперування при дослідженні мовлення атомарними одиницями (фонами й морфами) при ігноруванні семантики, оскільки вона не підлягала прямому спостереженню.

Другою течією американської психолінгвістики (60-ті р.р.) стала генеративістська (від англ. to generate – породжувати), яка досліджувала мовлення, його синтаксичну організацію під кутом зору універсальних принципів і параметрів природних мов, моделей глибинних синтаксичних структур, правил трансформації їх у поверхневі, обмеження цих правил у різних мовах й обґрунтовувала концепцію вродженої мовної здатності з незалежними внутрішніми закономірностями.

Термін «генеративізм» уперше з’явився в роботах Дж.Сьорля на початку 70-х р.р., хоч теоретичні засади цього напряму були сформульовані в роботі Н.Хомського «Синтаксичні структури» у 1957 р.. Стрижневою для генеративізму залишається концепція американського лінгвіста Н.Хомського (Чомські), яка виникла як альтернатива дескриптивізму у межах структурної парадигми, що накопичила значний потенціал нових формально-аналітичних методів дослідження мови.

Генеративізм орієнтувався на пошук універсального ментального підґрунтя правил побудови граматично правильних речень.

Нативізм (від англ. native – природний, природжений) є ключовою психолінгвістичною теорією генеративізму. Нативізм позначає вродженість певної мовної бази, мовної здатності, що дає змогу дітям оволодіти мовою до 4-х років, засвоївши величезний масив знань про мовні механізми, норми і правила їхнього застосування. На думку Н.Хомського, база вроджених мовних знань є універсальною граматичною частиною біологічної спадщини людини, а оточення відіграє роль не більшу, ніж пускового регулятивного механізму.

Альтернативним генеративній граматиці напрямом в американській лінгвістиці була генеративна семантика, яка перенесла генеративну здатність на семантичний компонент висловлень і намагалася створити модель мови «від значення до тексту» і навпаки. Вона зверталася не до знань комунікантів, а до базових логіко-семантичних структур, що мають таку саму природу, як і синтаксичні. Вони не є автономними від синтаксису і є одночасно синтаксичними. Це зумовило відмову від поняття глибинної структури й ототожнення трансформацій і правил семантичної інтерпретації.