Патріархальна теорія походження держави

Початок цієї теорії поклали давньогрецькі мислителі Платон і Арістотель. Вони вбачали джерело державної влади в тих формах людських відносин, що існували до виникнення держави, — в родових союзах. Люди — істоти колективні, які прагнули до взаємного спілкування, створення родини. Збільшення родин і об'єднань приводить зрештою до утворення держави. За Платоном це є спільною необхідністю, результатом історичного прогресу. Провідною ланкою людського прогресу, його ядром є економічні перетворення. Саме зміни в сфері економіки, пов'язані з поділом праці, які зумовлюють виникнення держави. Ці ідеї Платона використовували А. Сен-Сімон, К. Маркс та Ф. Енгельс.

Влада державця — продовження влади батька (патріарха) у родині, що є необмеженою. Оскільки визнається споконвічно божественне походження влади «патріарха», підданим запропоновано підкорятися державцю. Всякий опір такої влади є неприпустимим. Лише батьківська турбота пануючих здатна забезпечити необхідні для людини умови життя.

Положення про те, що як у родині батько, так і в державі монарх не обирається, не призначається і не зміщається підданими, тому що останні — його діти, пояснює чому ця теорія мала успіх у державах монархічних, де і нині подекуди зберігаються залишки родового або патріархального побуту. Думка про монарха як батька свого народу, була поширена в період Середньовіччя і пізніші часи. До того ж наголошувалося не стільки на праві монарха, скільки на його обов'язку опікуватися своїми підданими.

У XVII ст. англійський мислитель Р. Філмер у книзі «Патріархія, або захист природного права королів»(1642 р.) доводив ту саму істину, а мета в нього вже інша: йдеться не про обов'язки, а про права монарха, який у спадок від самого Адама одержує всю повноту влади необмеженого домовладики. р. Філмер робить висновок, що Бог дарував королівську владу Адаму, тому він є не лише батьком людського роду, а і його владикою. [7, с. 126]

Не без впливу цієї теорії сформувалась у Російській імперії вікова традиція віри в «отця народу», доброго царя, вождя, який дбає про всіх. Прибічниками патріархальної теорії в Росії були теоретик народництва М. К. Михайловський та історик М. М. Покровський, які розвивали її наприкінці XIX — на початку XX ст.

Отже, до найбільш відомих представників патріархальної теорії можна віднести Платона, Аристотеля, Філмера, Михайлівського та Покровського.