Соціальна влада у первісному суспільстві

Особливістю соціальної влади і норм первісного суспільства була належність до самої життєдіяльності людей, вираження і забезпечення соціально-економічної єдності роду. Це було пов'язано з недосконалістю знарядь праці, низкою його продуктивністю. Звідси — необхідність у спільному проживанні, у суспільній власності на засоби виробництва і розподілі продуктів на основі рівності.

Подібні обставини впливали на сутність влади і норм первісного суспільства.

Соціальна влада, що існувала в додержавний період характеризувалася такими ознаками:

1) поширювалася тільки в межах роду, виражала його волю і базувалася на кровних зв'язках;

2) була безпосередньо суспільною, будувалася на засадах первісної демократії, самоврядування (тобто суб'єкт і об'єкт влади тут збігалися);

3) органами влади виступали родові збори, старійшини, воєначальники і т. п., що вирішували всі найважливіші питання життєдіяльності первісного суспільства.

Ознаки норм, що існували в додержавний період: 1) відносини в первісному суспільстві регулювалися в основному звичаями (історично сформованими правилами поведінки, що стали звичкою в результаті багаторазового і тривалого застосування);

2) ці звичаї існували в поводженні й у свідомості людей, закріплювалися в письмовій формі;

3) забезпечувалися вони в основному звичкою, а також відповідними методами переконання і примусу (вигнання з роду);

4) головним способом регулювання була система табу, відсутність власних прав і обов'язків;

5) виражали інтереси всіх членів роду племені.

Процес переходу від такої додержавної соціальної влади та норм додержавної і правової організації тривав довго (за сучасними даними він становить понад 2 млн. років), але найбільш інтенсивним він був тоді, коли первісна людина вступила в епоху неолітичної революції.

Неолітична революція і перехід людства (на рубежі VII-V тис. до н. е.) від господарства привласнення до економіки виробництва, мали різні та глибокі наслідки в соціальній сфері:

а) перехід від праспільноти (первісного стада) до родової спільноти, від родової до спільнот виробників;

6) поява ранніх осілих землеробських спільнот у регіонах, сприятливих для проживання людей;

в) їхня успішна господарська діяльність.

Різке збільшення кількості і густоти населення призвело до розростання землеробських спільнот. Це відображувалося, насамперед, у відокремленні нових сімейно-кланових груп. На території хліборобсько-родової спільноти могло розміститися декілька поселень, які з пожвавленням господарського життя трансформувалися у поселення міського типу.

Згодом ускладнювалася внутрішня організація сімейно-родових груп, їхні члени набували нових культурних і виробничих навичок, починався поділ праці (на землеробство, скотарство, ремісництво) у різних її видах. Все це сприяло підвищенню ефективності суспільного і колективного виробництва. Виробляюче господарство могло не тільки задовольняти мінімальні життєві потреби членів сімейно-кланового колективу, але і створювало свого роду «надлишки», тобто додатковий продукт. Ці надлишки спочатку реалізовувалися за принципом внутрішньородового еквівалентного обміну, але поступово все частіше стали надходити в сферу міжсуспільних зв'язків, набуваючи характеру товару.

Становлення товарного виробництва спричинило подальше зростання додаткового продукту, накопичення багатства, чого не було раніше в родовому суспільстві. З'явилася об'єктивна основа для виникнення майнової нерівності між окремими сімейно-клановими спільнотами, а також і в самих родових групах.

Поступове зростання суспільного продукту призвело до поглиблення майнової диференціації, а отже, і до закріплення за суспільно родовою верхівкою майнових, а відповідно і соціальних привілеїв. Однак надання вождю цих привілеїв не означало відмову від принципу еквівалентного (рівноцінного) обміну, оскільки вони розглядалися лише як компенсація за здійснення ним достатньо складних функцій і ту серйозну відповідальність, яку на себе він брав. Зайняття родових посад у сімейно-клановій групі давало вождям в нових умовах не тільки престиж і авторитет, що було характерно для попереднього етапу суспільного ладу, але й особливий, більш високий статус. До того ж виборні процедури, що відображали давню демократичну традицію, ще зберігалися.

Обов'язки ватажків сімейно-родових спільнот ставали усе більш різними. До них належать:

• організація суспільних робіт;

• перерозподіл земельних ділянок у міру зміни чисельного складу групи;

• підтримка відносин із сусідніми сімейно-клановими колективами;

• перерозподіл додаткового продукту, що добувався або проводився не вождем особисто, як це було в стадії еквівалентного обміну, а зусиллями всієї групи (нова і найважливіша функція).

У результаті неолітичної революції й ускладнення соціальної і господарської структури відбулися глибокі зміни в здійсненні влади у середині сімейно-кланових груп. Влада вождя сімейно-кланової групи, як і раніше, зберігає додержавний характер. Але здійснювані ним функції, особливо розподільна, наближали його владу до політичної, державної, оскільки вона набуває великої сили й обов'язковості для членів сімейно-родової спільноти. Вона ставала більшою мірою владою становища, найвищого управлінського статусу і не пов'язувалася, як це було колись, з особистими якостями вождя. Саме тому не просто авторитет, а його владні функції починають набувати найвищої цінності в очах членів групи, які все частіше вступали у гостре суперництво за лідерство. Амбіційні прагнення до влади підкріплювалися бажанням нав'язувати свою волю колективу, одержувати від влади цілком визначені майнові й особисті привілеї.