Загальна характеристика речових прав на чуже майно

Як правильно зазначає І.О. Покровський, одним правом власності міг би задовольнитися лише найпримітивніший побут[204]. Значення речових прав полягає в тому, що вони надають необхідну стабільність цивільному обороту, забезпечуючи особі, яка має таке право, відносну незалежність від власника майна і свободу користування річчю, обмежену тільки законом або договором.

Під речовим правом розуміється право, яке забезпечує задоволення інтересів управомоченої особи шляхом безпосереднього впливу на річ, яка знаходиться в сфері його господарського панування[205]. Іншими словами, речове право закріплює відношення особи до майна, забезпечуючи за його рахунок задоволення різноманітних потреб. У системі речових прав можна виділити речові права на чуже майно, які, по-перше, створюють юридичний зв’язок між особою і річчю і, по-друге, є правами саме на майно, що знаходиться на праві власності в іншої особи. Призначенням речових прав на чуже майно є встановлення надійних тривалих відносин володільця стосовно чужого майна, які не можливо встановити жодною зобов’язальною конструкцією.

В українське законодавство речові права після тривалої перерви увійшли з новим ЦК, де вони закріплені в ст. 395 і зводяться до такого кола:

1) право володіння;

2) право користування (сервітут);

3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Цей перелік не є вичерпним і законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно. Оскільки через відмову від речових прав за радянських часів українська сучасна цивілістична наука ще не опрацювала цей масив цивільних правовідносин на належному рівні, чіткої класифікації речових прав не існує. Досвід вчених інших країн та аналіз норм чинного ЦК уможливлює виокремлення наступних видів речових прав:

1) за підставами виникнення речові права поділяються на договірні, законні, такі, що виникли на підставі судового рішення, заповіту тощо;

2) за підставами припинення існують речові права, що припиняються внаслідок загибелі майна, поєднання в одній особі сервітуарія і власника ділянки тощо;

3) за змістом речові права на чуже майно представлені правами на користування чужою річчю (напр., право проходу через сусідню ділянку), правами на володіння, правами на отримання певної цінності з речі (застава) та правами на отримання певної речі (переважне право на купівлю);

4) за предметом виникнення вони можуть бути майновими, які виникли по відношенню до певного майна, або особистими, що виникли стосовно певної особи;

5) за сферою існуючих інтересів – речові права, встановлені в публічних інтересах, та речові права, встановлені в приватних інтересах;

6) за правомочностями – право користування чужою річчю та право розпорядження чужим майном.

При застосуванні цих критеріїв у кожному випадку право власності виносилося за рамки класифікації, оскільки воно є первісним щодо інших речових прав, які від нього походять.

Основні різновиди речових прав на чуже майно, які закріплені в ст. 395 ЦК, будуть розглянуті в окремих параграфах. До інших інститутів речових прав на чуже майно слід віднести право господарського відання, оперативного управління майном, що встановлені ГК, право довірчої власності – новелу ЦК, притримання, іпотеку. Російські цивілісти відносять до речових прав також належне установі право розпорядження майном, іпотеки, право члена кооперативу на кооперативну квартиру до її викупу, права членів сім’ї власника житлового приміщення на користування цим приміщенням, право довічного проживання в житловому приміщенні, що належить іншій особі в силу договору або заповідального відказу[206].

Згідно зі ст. 136 ГК правом господарського відання є речове право суб’єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (або уповноваженим власником органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника згідно з законом. Під правом оперативного управління (ст. 137 ГК) розуміється речове право суб’єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (або уповноваженим власником органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності в межах, встановлених законом та власником майна (уповноваженим ним органом).

Право довірчої власності – речове право (й одночасно обов’язок) довірчого власника управляти майном іншої особи; при цьому прибуток від управління передається або установнику довірчої власності або вигодонабувачеві – бенефіціарію. В українському правовому просторі норми щодо довірчої власності з’явилися в Законах України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України”, „Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю” від 19.06.2003р. Проте легального поняття цієї правової категорії зазначені нормативні акти, нажаль, не містять. За загальним правилом право довірчої власності встановлюється договором управління майном або безпосередньо законом.

Іншим різновидом речових прав на чуже майно є застава. У давні часи потреба в кредиті, який забезпечувався виключно правом на певну річ, задовольнялася тим, що річ, яка призначалася слугувати забезпеченням боргу, передавалася кредиторові відразу ж при укладанні правочину, як правило, у власність лише з особистим зобов’язанням кредитора повернути її до сплати боргу. Насправді, тут мова йшла зовсім не про заставу, а про продаж речі, яка є предметом застави, з правом її викупу шляхом сплати боргу. Тільки після проходження ще двох стадій: 1) коли річ – предмет застави стала передаватися не у власність, а лише у володіння і 2) коли у зв’язку з розвитком економічних відносин права володіти заставним майном і переходу заставної речі у власність заставодержателя при несплаті боргу перетворилися в інше право – вимагати публічного продажу заставного майна з метою отримати суму боргу, заставне право отримало своє справжнє змістове навантаження. За радянські часи застава була єдиним речовим правом на чуже майно, закріпленим нормативно. Проте й вона існувала в урізаному вигляді. У новому Цивільному кодексі України цей інститут знов-таки у главу з речовими правами не помістили, знайшовши їй місце серед способів забезпечення виконання зобов’язань. Заставне право – сукупність норм, що регулюють відносини, при яких кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого певним майном (заставою), одержати задоволення за рахунок цього майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Заставне право має службовий характер, повинно забезпечувати вимогу кредитора і тому є додатковим правовідношенням стосовно основного зобов’язання між кредитором і боржником.

Окремим видом застави, що був відомий ще давньогрецькому праву і становив собою більш розвинуту форму застави – заставу без передачі володіння, є іпотека. Іпотека – застава нерухомого майна, яке залишається у володінні і користуванні іпотекодавця (ст. 575 ЦК).

Новелою ЦК є інститут притримання, який закріплений у гл. 49 разом з іншими способами забезпечення зобов’язання (в тому числі заставою). Притриманням є речове право кредитора притримати річ, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником і якою кредитор правомірно володіє, до тих пір, доки боржник не виконає своє зобов’язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків (ст. 594 ЦК).

Для всіх видів речових прав на чуже майно характерні такі ознаки:

1.Вони мають безстроковий або тривалий характер.

2.Об’єктом цих прав є річ. Право вимоги певної поведінки від власника об’єктом речових прав бути не може.

3.Вимоги, що випливають з речових прав, підлягають першочерговому задоволенню по відношенню до вимог, що виходять із зобов’язальних правовідносин.

4.Для них характерне право слідування, при якому право на чужу річ слідує за об’єктом права власності, що обтяжений правом на чужу річ.

5.Ці права користуються абсолютним захистом.

6.Дані права є виключними правами.

7.Подвійність виникаючих речових правовідносин: з одного боку, вони є абсолютними (відносини між суб’єктом прав на чуже майно і третіми особами), а з іншого, – відносними (відносини між суб’єктом прав на чуже майно і власником цього майна).

8.Право на чуже майно обмежує право власності самого власника цього майна в тій частині, на яку речове право на чуже майно встановлено.

9.Дані права є обмеженими правом власності управомочених осіб. Суб’єкти речового права можуть користуватися чужим майном тільки у чітко визначених межах.

10. Речові права на чуже майно виникають тоді, коли особа об’єктивно не може задовольнити свої потреби власним майном або коли не може використовувати власне майно без використання чужого.

Треба наголосити, що законодавство про речові права ще тільки розвивається, є недосконалим, певною мірою суперечливим і не позбавленим вад. Проте вже великим досягненням є те, що основні з них отримали своє нормативне закріплення.