Виникнення речових прав на чуже майно

Інститут речових прав на чуже майно бере свій початок у праві Стародавнього Риму. Нарівні з правом власності права на чужі речі належали до речових абсолютних прав, але не були такими ж об’ємними, як і права власника, котрий за римським правом міг зі своєю річчю робити все, що не було прямо заборонено законом[202]. Римські юристи в рамках інституту прав на чужі речі розробили правові категорії „сервітут”, „емфітевзис”, „узуфрукт”, „суперфіцій” та „заставне право”, які вживані й дотепер.

Підставами виникнення сервітутів стало виділення з загальної племінної власності на землі і все, що на них знаходилося, приватної власності окремих осіб на певні земельні ділянки. Оскільки ці ділянки були не рівнозначними за своїми властивостями – з водними ресурсами і без них, з випасами для худоби чи навпаки, - логічним, з точки зору юристів того часу, стала конструкція, при якій один власник міг користуватися землею іншого власника. З ускладненням економічних відносин, появою більшої кількості власників і розвитком міст урегульовувати стосунки сусідів щодо надання проходу по території ділянки або видачі певної кількості води на підставі тільки приватного особистого характеру відносин ставало дедалі важче, а іноді, - й неможливо. І тоді була запроваджена конструкція сервітуту – servitutes, яка забезпечувала повне або часткове користування річчю і була нерозривно пов’язана з певною земельною ділянкою. Сервітути у подальшому розвитку переросли в абсолютні зобов’язання третіх осіб або власника ділянки утримуватися від певних дій або претерпівати певні втручання на його ділянку; стали невідчужувані; їх перехід до іншої особи був можливий тільки з передачею землі; той, хто мав на них право, не міг створити ні новий сервітут, ні більш обмежене речове право; вони були неподільні і їх призначення полягало в тому, щоб забезпечувати постійне здійснення права[203]. Класичне римське право виділяло не тільки земельні сервітути (які в свою чергу поділялися на сільські та міські), а й особисті, цивільні та преторські сервітути, сервітути на встановлення права на певну дію або заборону певної дії, а також безперервні та перервні сервітути. Найбільш поширеними прикладами їх застосування були: сервітут прогону худоби, обов’язок не будувати будинки вище визначеної висоти; право проводити воду під або над чужою ділянкою; право брати воду на чужій ділянці; право відводити дощову воду на чужу ділянку; обов’язок приймати воду з верхньої ділянки; право добувати крейду, камінь, пісок для власних потреб на чужій ділянці; право ходити по чужій ділянці; право випускати дим на чужу ділянку; право зробити вікно в загальній або чужій стіні; обов’язок не обмежувати доступ світла до сусідських вікон будівлею або деревами; те ж стосується і закриття виду з вікон; право будувати власну будівлю, спираючись на стіну сусіда; право випасати худобу на чужій ділянці; право мати дах або балкон, що нависають на сусідською ділянкою; право брати дрова в чужому лісі і т.д.

Значення емфітевзису полягало в праві користуватися земельною ділянкою, збирати з неї врожаї, передавати в заставу та у спадок. При цьому суб’єкт емфітевзису не був його власником і так само здійснював право на чужу річ, яке відрізнялось від сервітутів тривалістю дії і широтою змісту.

Іншим правом на чужу річ був суперфіцій, який становив собою також речове право на чужу річ, що могло бути відчужене і передане в спадок, а змістом якого було право зводити будівлю на міській ділянці і право користуватися цією будівлею.

Після виникнення сервітутів, які в першу чергу були спрямовані на виникнення прав на користь сусіда, з’являється категорія узуфрукту. Змістом узуфрукту є також речове право користуватися чужим майном. Але він, по-перше, поширювався не тільки на користування земельними ділянками, а й будь-яким іншим майном і, по-друге, міг встановлюватися не тільки на користь сусідів, а й будь-яких третіх осіб. Не дивлячись на те, що поняття узуфрукту набагато ширше, ніж поняття сервітуту, оскільки до складу першого входить значно ширші предмет і коло суб’єктів, класичні римські юристи узуфрукт називали різновидом сервітутів і співвідносили їх як загальне (сервітут) і часткове (узуфрукт).

І останнім різновидом прав на чужі речі, що ввійшли у нашу правову систему ще з часів римського права, є заставне право, за мету якого ставилася можливість звернути стягнення у випадку невиконання певного зобов’язання на визначену сторонами річ.

Ці конструкції впродовж століть зазнали певних змін у механізмах застосування і змісту, але їх призначення залишилися майже в тому ж вигляді. Пройшовши тривалий шлях рецепції, відмови від їх використання у радянські часи, трансформації в сучасних умовах, вони отримали своє відбиття у нормах ЦК.