Віндикаційний позов

Віндикаційним (від лат. vim dicere – оголошувати про застосування сили) є позов не володіючого власника до володіючого не власника про витребування індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння (ст. 387 ЦК). Віндикаційний позов є речово-правовим позовом, який має позадоговірний характер, тобто він може бути пред’явлений лише у випадку відсутності між позивачем та відповідачем зобов’язальних правовідносин. У зв’язку з цим у випадках, коли підставою для позову про повернення у натурі майна є невиконання відповідачем зобов’язань за договором, наприклад, за договором найму (оренди), лізингу, зберігання та ін., такий позов не є віндикаційним.

Об’єкт віндикаційного позову. Об’єктом віндикаційного позову має бути індивідуально визначене майно, яке існує в натурі на момент подання позову. Витребуване майно може належати і до категорії речей, що визначаються родовими ознаками (числом, мірою, вагою), але в такому разі воно має бути певним чином індивідуалізоване (наприклад, мука, цукор, цемент у мішках за певними цифровими або іншими характерними позначками). У разі загибелі індивідуально-визначеного майна віндикаційний позов не може бути пред’явлений за відсутністю об’єкта позову. Питання про можливість повернення індивідуально-визначеного майна, що зазнало змін, переробки, має вирішуватися судом залежно від характеру таких змін, їх істотності. Останнє пов’язано з тим, що предметом віндикаційного позову не є заміна індивідуально-визначеного майна на інше такого самого роду та якості. Якщо майно зберегло своє господарське призначення, то питання про його поліпшення вирішується за правилами, передбаченими ст. 390 ЦК. У разі, коли майно змінило своє початкове господарське призначення, підстав для задоволення віндикаційного позову вже немає і настають наслідки, аналогічні загибелі майна, тобто власник має право лише на відшкодування збитків.

Сторони у віндикаційному позові. Позивачем за віндикаційним позовом може бути власник майна (фізична та юридична особа, а також інші суб’єкти права власності, визначені ст. 2 ЦК), який на момент подання позову не володіє цим майном. Крім власника, позивачем за віндикаційним позовом може бути й особа, яка хоч і не є власником майна, але володіє майном на праві повного господарського відання, оперативного управління, на підставі договору (наприклад, оренди, зберігання, комісії і ін.) або на іншій підставі (титулі), передбаченій законом чи договором (так званий «титульний володілець» майна). Така особа має право на захист свого володіння також і від власника майна (ст. 396 ЦК України, ч. 5 ст. 48 Закону України «Про власність»).

Відповідачем за віндикаційним позовом є особа, яка незаконно володіє майном (незалежно від того, чи заволоділа вона майном незаконно сама, чи придбала його в особи, яка не мала права його відчужувати), тобто володіє ним без відповідної правової підстави. Незаконність володіння майном відповідачем має бути доведена позивачем у суді, оскільки чинне законодавство передбачає презумпцію добросовісного (правомірного) володіння чужим майном, якщо інше не випливає із закону або не встановлено судом (ст. 397 ЦК, ст. 49 Закону України «Про власність»). Віндикаційний позов, поданий до особи, в незаконному володінні якої це майно раніше перебувало, але у якої воно на момент розгляду справи в суді відсутнє, не може бути задоволений, що, однак, не виключає можливості стягнення з цієї особи шкоди, заподіяної нею майну під час перебування останнього в її незаконному володінні.

Предмет віндикаційного позову. За загальним правилом предметом віндикаційного позову є матеріально-правова вимога не володіючого власника до володіючого не власника про повернення майна з чужого незаконного володіння. Матеріально-правова вимога власника у віндикаційному позові повинна містити зазначення обставин, за яких майно вибуло з його володіння та потрапило у володіння іншої особи, про наявність спірного майна в натурі, відсутність між позивачем та відповідачем зобов’язальних відносин з приводу спірного майна. Подаючи віндикаційний позов, власник також повинен надати докази свого права власності, повного господарського відання, оперативного управління.

Умови задоволення віндикаційного позову. Можливість витребування майна за віндикаційним позовом залежить від того, чи є набувач майна добросовісним або недобросовісним та від того, чи придбане майно відплатно або безвідплатно. Набувач майна визнається добросовісним, якщо він не знав і не міг знати про те, що особа, яка здійснила відчуження йому майна, не мала на це права (наприклад, придбання набувачем речі з прилюдних торгів). У свою чергу, набувач, який в момент придбання майна знав або повинен був знати, що особа, яка здійснювала відчуження майна, не мала на це права, є недобросовісним набувачем (наприклад, придбання майна у випадкової особи за невелику ціну).

У недобросовісного набувача майно може бути витребувано в судовому порядку у всякому разі (ст. 400 ЦК). Можливість витребування майна від добросовісного набувача залежить від того, як придбане майно – відплатно чи безвідплатно. Майно, набуте безвідплатно (наприклад, за договором дарування) в особи, яка не мала права його відчужувати, може бути витребуване у добросовісного набувача у всіх випадках (п. 3 ст. 388 ЦК).

Якщо майно було придбане за відплатним договором добросовісним набувачем, можливість його витребування залежить від того, яким чином майно вибуло з володіння позивача: за його волею чи ні. Позивач має право витребувати майно у будь-якого добросовісного набувача, який відплатно придбав його, якщо майно: було загублене власником або іншою особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Згадана норма закону не містить вичерпного переліку випадків вибуття майна з володіння не з волі володільця. Наприклад, власник має право вимагати майно у будь-якого набувача, коли його майно було втрачене перевізником або викрадено в орендаря. Майно може вибути із володіння власника або особи, якій воно було передане у володіння, поза їх волею іншим шляхом лише в крайніх випадках. Можна уявити, що майно внаслідок урагану, землетрусу чи іншого стихійного лиха залишається без догляду. В майбутньому, виявивши це майно у добросовісного набувача, власник чи інша особа (титульний володілець), має право на його витребування.

Водночас, якщо рухоме майно вибуло з володіння власника з його волі (наприклад, передане іншій особі на зберігання або за договором найму) і в подальшому відплатно продане зберігачем чи наймачем добросовісному набувачу, витребування цього рухомого майна від останнього, у якого за законом виникає право власності на це майно, не допускається. Відтак на власникові лежить ризик необачливого вибору контрагента, якому він довірив своє майно. Однак власник у такому випадку може звернутися з відповідним позовом про відшкодування збитків до особи, що здійснила неправомірне відчуження майна власника. В даному випадку законодавець захищає інтереси добросовісного набувача. Це пояснюється тим, що добросовісний набувач неповинен зазнавати збитків через помилки власника у виборі контрагента за договором. Було б несправедливим позбавити добросовісного набувача речі, яка за волею власника чи його контрагента вийшла з їхнього володіння. За таких умов власник не може витребувати майно на підставі ст. 388 ЦК у добросовісного набувача, йому надається право вимагати відшкодування збитків з особи, яка порушила умови відповідного договору і зловжила довірою власника, продажем речі, не маючи на це права.

Закон містить і деякі інші винятки щодо можливості витребування власником майна з незаконного володіння. Так, не підлягає віндикації майно, що було продане добросовісному набувачу в порядку, встановленому для виконання судових рішень (п. 2 ст. 388 ЦК). Добросовісний набувач, який відплатно придбав майно в зазначеному порядку, не може бути позбавлений цього права, незалежно від того, чи вибуло воно з володіння за волею чи поза волею власника або особи, якій він передав це майно у володіння.

Не можуть бути витребувані у добросовісного набувача гроші і цінні папери на пред’явника (ст. 389 ЦК). Неможливість витребування їх від добросовісного набувача не ставиться законом у залежність від того, як останній набув їх: відплатно чи безвідплатно, або від того, чи вибули вони з володіння власника за його волею чи поза нею (наприклад, втрачені, викрадені та ін.). Тобто гроші та цінні папери на пред’явника не можуть бути витребувані у добросовісного набувача в будь-якому разі.

Для вимог про витребування майна із чужого незаконного володіння законом встановлено трирічну позовну давність (ст. 50 Закону України «Про власність»), що відповідає загальному строку позовної давності, встановленому ст. 257 ЦК. Слід мати на увазі, що відмова у позові про витребування майна у зв’язку із закінченням строку позовної давності не є підставою для виникнення права на це майно у набувача. Останній може набути його лише у випадках і в порядку, визначених законом (наприклад, набуття добросовісним набувачем права власності на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери за набувальною давністю згідно ст. 344 ЦК можливе лише за рішенням суду).

Розрахунки при витребуванні майна із чужого незаконного володіння. Питання про розрахунки при витребуванні майна з незаконного володіння постає лише у разі повернення його власникові з чужого незаконного володіння. Якщо майно не може бути витребуване у добросовісного набувача у випадках, визначених законом (статті 388, 389 ЦК), то розрахунки між ним і власником не здійснюються.

Згідно зі ст. 390 ЦК власник має право вимагати від недобросовісного набувача не тільки повернення майна, а й передання усіх доходів, що їх особа набула або мала набути за весь час володіння ним. Що ж до добросовісного набувача, то власник у разі повернення (віндикації) майна може вимагати передання доходів лише з того часу, коли цей набувач дізнався чи міг дізнатися про неправомірність свого володіння. Залежно від обставин справи таким моментом може вважатися момент одержання відповідачем виклику до суду у справі за позовом власника про витребування майна. Таким чином, добросовісний володілець має право залишити собі доходи, одержані ним в період добросовісного володіння.

За законом як добросовісний, так і недобросовісний набувач (володілець) майна, що повертається власникові, має право вимагати від останнього відшкодування зроблених ним необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з того часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів.

До поняття «необхідні витрати», відповідно до роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із судовим захистом права державної власності»[196], слід відносити лише ті витрати, що необхідні для забезпечення нормального стану та збереження майна з урахуванням його зношуваності. Отже, інші витрати, тобто такі, що не є необхідними, відшкодуванню не підлягають. Згадане право володільця майна може бути реалізоване ним через подання зустрічного позову.

Від необхідних витрат на утримання, збереження майна слід відрізняти витрати, зроблені з метою його поліпшення. Згідно з п. 4. ст. 390 ЦК добросовісний набувач (володілець) має право залишити за собою здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені без його пошкодження, а у разі неможливості відокремлення зроблених поліпшень – він може вимагати відшкодування здійснених на поліпшення фактичних витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.

Під зазначеними поліпшеннями треба розуміти такі витрати на майно, що мають корисний для речі характер, тобто покращують її властивості, у тому числі якість, збільшують вартість майна (наприклад, здійснення поточного ремонту нерухомої будівлі).

Що ж до недобросовісного набувача, аналіз наведеної норми дає можливість припустити, що він не має права вимагати від власника відшкодування вартості здійснених ним поліпшень, які не можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Невіддільні від майна поліпшення мають перейти до власника майна безвідплатно. Тим самим законодавець надає переваги у захисті власнику, оскільки недобросовісному володільцю було відомо про незаконність свого володіння майном, а відтак і зроблених ним поліпшень. Беручи до уваги, що недобросовісний набувач повинен повернути власникові його майно, слід виходити з того, що, якщо поліпшення можуть бути відокремлені без пошкодження майна, то недобросовісний набувач може залишити їх собі.