Право спільної сумісної власності

Спільна сумісна власність — це вид спільної власності, в якій частки не визначені заздалегідь. Вона дозволяє кільком особам во­лодіти, користуватися, розпоряджатися належним їм майном за взаємною згодою як одним цілим. Частки учасників визначаються при припиненні спільної сумісної власності, тобто при поділі або ви­ділі з неї.

Спільна сумісна власність характеризується тим, що її учасники разом володіють і користуються майном (будинком, квартирою, зе­мельною ділянкою, сукупністю речей тощо). Для розпорядження необхідна згода всіх співвласників, яка в одних випадках передба­чається, а в інших — має бути висловлена у певній, передбаченій за­коном формі. Так, згода співвласників на вчинення правочину має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена, якщо відносно спільного майна укладається правочин, що потребує нотаріального посвідчення та державної реєстрації (п. 2 ст. 369 ЦК).

Правочини щодо розпорядження спільним майном може здійсню­вати як кожний з учасників спільної сумісної власності, так і один із них, наділений цими повноваженнями щодо розпорядження. Безумо­вно, такі повноваження мають бути оформлені належним чином, хоча в новому ЦК це не передбачається. Підставою таких повнова­жень має бути довіреність на здійснення певних дій щодо розпоря­дження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності.

Однак у житті трапляються випадки, коли дії особи щодо розпо­рядження спільним майном є неправомірними (продається майно за заниженою ціною, взагалі не здійснюються розрахунки з інши­ми співвласниками або взамін надається спірне майно тощо). Постає питання: який захист надається законом співвласникам, які постраждали внаслідок такої неправомірної поведінки учасни­ка щодо розпорядження спільним майном?

Згідно з п. 4 ст. 369 ЦК правочин щодо розпорядження майном, вчинений одним із співвласників (купівля-продаж, міна, дарування, здача в оренду тощо), може бути визнаний судом недійс­ним на вимогу інших у разі відсутності в учасника, який здійснив правочин, необхідних повноважень.

Слід зазначити, що спільна сумісна власність припиняється ви­значенням часток, тобто перетворенням у спільну часткову влас­ність. Це, як правило, спричиняє поділ майна або виділ з нього окремої частки.

При поділі спільної сумісної власності передбачається, що част­ки співвласників є рівними, якщо інше не передбачено законом, домовленістю сторін або рішенням суду. Порядок поділу спільної сумісної власності та виділу з неї частки підпорядковується прави­лам, встановленим у ЦК.

У ст. 368 ЦК зазначені лише два види спільної сумісної власності:

1) спільна сумісна власність подружжя;

2) спільна сумісна власність членів сім'ї.

Проте право спільної сумісної власності можуть мати фізичні та юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом (ст. 368 ЦК).

Зазначені види спільної сумісної власності подружжя мають місце у ст. 16 Закону України «Про власність» та СК, спільна сумісна власність членів сім'ї — у ст. 17 Закону України «Про власність».

Спільна сумісна власність у зазначених вище випадках виникає, якщо угодою сторін не встановлена спільна часткова власність.

Спільна сумісна власність подружжя виникає на підставі реєст­рації шлюбу в органах РАГСу.

Згідно з положеннями нового СК спільна сумісна влас­ність виникає у жінки і чоловіка, які проживають однією сім'єю, якщо інше не встановлене договором між ними.

Спільна сумісна власність подружжя виникає щодо майна, набу­того подружжям під час шлюбу, незалежно від того, що один із них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього госпо­дарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Правовий режим майна подружжя зазнав певних змін після вста­новлення у ст. 27¹ КЗпШС положення щодо надання подружжю мож­ливості змінити за допомогою шлюбного контракту законний право­вий режим щодо набутого під час шлюбу майна на договірний. Зазначена стаття містила певні протиріччя — з одного боку, існувало право «укладати угоду щодо вирішення питань життя сім'ї (шлюб­ний контракт)», з іншого, — умови шлюбного контракту не могли погіршувати становище будь-кого з подружжя порівняно із законо­давством України, проте не визначалося, що саме слід вважати та­ким погіршенням. Недосконалість правової регламентації полягала в тому, що: не визначалось, які саме відносини власності можна пере­дбачити у шлюбному контракті, тобто які відносини — лише майнові або також і особисті немайнові регламентуються шлюбним контрак­том. Численні суперечки викликало положення про можливість укладати шлюбний контракт лише до укладення шлюбу.

СК більш чітко зазначає всі аспекти інституту шлюбно­го контракту (договору):

1) шлюбний договір може укладатися як до укладення шлюбу, так і під час шлюбу (ст. 92);

2) шлюбним договором регулюються лише майнові відносини між подружжям, а також їхні майнові відносини як батьків (ст. 93);

3) подружжя може домовитися про непоширення на майно, набу­те під час шлюбу, режиму спільної сумісної власності (ст. 60) і вва­жати його спільною частковою або особистою приватною власністю кожного з них (ст. 97).

Такими є основні положення щодо зміни законного режиму май­на подружжя — спільної сумісної власності на договірний, який мо­же передбачати встановлення спільної часткової або особистої при­ватної власності на майно, набуте під час шлюбу.

Спільна сумісна власність виникає на все майно, набуте під час шлюбу, якщо інше не встановлено шлюбним договором, а також як­що це майно не належить до особистої приватної власності кожного з подружжя (статті 57-59 СК).

Дружина і чоловік мають рівні права на володіння, користуван­ня та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної су­місної власності. Особливі вимоги встановлені щодо розпорядження спільним майном. Так, при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою іншого з подружжя. Це має назву «презумпція згоди» іншого з подружжя і передбачається законом для полегшення цивільного обігу, щоб треті особи не втрачали часу на отримання такої згоди. Проте СК України запроваджує новелу, згідно з якою у разі, коли договір виходить за межі дрібного побуто­вого, дружина або чоловік можуть звернутися з позовом про визнан­ня такого договору недійсним як такого, що укладений без її або йо­го згоди. Дане положення, на наш погляд, повністю скасовує по­переднє. Тобто суб'єкти цивільного обігу, щоб забезпечити свої права, мають, виходячи з наведеної новели, завжди отримувати до­звіл від іншого з подружжя, бажано у письмовій формі, тому що ме­жу між дрібними побутовими та іншими угодами встановлювати су­ду не просто.

У СК письмова згода одного з подружжя є потрібною, коли інший укладає договори щодо спільного майна, які потребу­ють нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації.

Слід зазначити, що припинення шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте під час шлюбу, а право на поділ спільного майна обидва з подружжя мають неза­лежно від припинення шлюбу. Подружжя може поділити майно в добровільному (шляхом укладення відповідного договору) або в судовому порядку. Частки вважаються рівними, якщо інше не визначено домовленістю між подружжям або шлюбним догово­ром. Суд має право відступити від засади рівності часток за обста­вин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із подруж­жя не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав на шкоду інтересам сім'ї. Також дозволяється збільшення частки одного з подружжя за рішенням суду, якщо з ним проживають діти, а також непраце­здатні повнолітні син, дочка за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їх фізичного, ду­ховного розвитку та лікування.