Право спільної часткової власності

Право спільної часткової власності засноване на економічних властивостях його об’єкта та здатності до поділу як цінності та певні уявні (ідеальні) чи теальні (половина будинку) частки. Відповідно співвласники спільної часткової власності мають частку у спільному майні в цілому (наголошуємо не у праві власності, як це стверджують деякі автори), а не конкретну частку майна. Тобто майно уявно чи з’єднане одим замислом та виконанням майно (житловий будинок) поділяється на частки, стосовно яких кожен із співвласників може здійснювати своєї правомочності. Принаймні у ст. ст. 356 ЦК вказується, що власність двох та більше осіб із визначенням часток кожного із них у власності є спільною частковою власністю. Тому ствердження що „...то не річ (майно) поділяється на частки, а право власності — на це майно”[192], те що „Такий підхід закріплено у ЦК (ст. 356)” – тим більше.

Відповідно частка учасника спільної часткової власності зв’язана із майном як економіною категорією чи функціональним призначенням і є арифметично вираженою часткою можливого притягання на здійснення прав власності на це майно. Це посягання обмежена для кожного із співвласника виражена зазвичай арифметично у вигляду дробу 1/2, 1/3, 1/4 або у відсотках. Таку частку прийнято називати «ідеальною», оскільки вона виділена шляхом ідеального, абстрактного поділу речі як частка у праві на річ. Якщо є категорія ідеальної частки, то виникає питання, чи може бути її абстрактність конкретизова­на. У теорії цивільного права з цією метою існує поняття «реальної» частки. Реальна частка — це частка майна в натурі. Вона розуміється як конкретна частина спільного майна в натурі, що закріплюється за власниками при визначенні порядку корис­тування спільним майном. Реальна частка у спільному майні має відповідати ідеальній частці. Питання щодо доцільності розкрит­тя змісту права спільної власності за допомогою реальної та іде­альної частки останнім часом є надто спірним. Деякі вчені вважа­ють, що про «реальну» частку можна говорити лише у випадках, коли майно виділяється в натурі у власність (при поділі або ви­ділі майна із спільної часткової власності). Так, Ю. К. Толстой підкреслює, що конструкція реальної частки призведе до заміни багатосуб'єктної власності односуб'єктною. Тобто не можна гово­рити про наявність «реальної» частки у разі закріплення за спів­власниками частини майна на праві власності у разі поділу майна чи виділу частки, оскільки право спільної власності в такому разі припиняється.

Проте вважаємо, що конструкція реальної частки була створена для посилення захисту суб'єктів спільної часткової власності, оскільки проголошується принцип відповідності реальної та ідеаль­ної частки. Вказане втілюється у відповідних нормах про визначен­ня порядку володіння та користування (п. З ст. 358), а також про розрахунки між співвласниками у разі неможливості виділення майна в натурі (ст. 366 ЦК). Тому така конструкція має право на існування.

Розмір часток у праві власності може бути рівним або нерівним. Згідно з пунктами 1, 2 ст. 357 ЦК частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом.

Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не ви­значений законом чи правочином, він визначається з урахуванням вкладу у придбання (виготовлення, спорудження) майна кожного із співвласників.

Цивільне законодавство передбачає можливість збільшення ча­стки у праві спільної власності, але з дотриманням певних вимог. Згідно з п. З ст. 357 ЦК співвласник має право на відповід­не збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, як­що поліпшення спільного майна, що не можна відокремити, зробле­ні ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна. Наприклад, у випадку збільшення одним із співвласників за свій рахунок з до­триманням встановлених правил корисної площі будинку шляхом прибудови, надбудови або перебудови частка у праві спільної влас­ності на будинок і порядок користування цим будинком будуть змінені на прохання даного власника. Дозвіл на збільшення корис­ної площі надається виконкомом місцевої ради на підставі згоди решти учасників спільної часткової власності. Слід зазначити, що спорудження господарських будівель (сараїв, гаражів тощо) не є підставою для збільшення встановленого раніше розміру частки у праві власності на будинок, (п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р.).

Аналіз п. 5 ст. 357 ЦК дає змогу зробити висновок, що може існувати певний правовий режим щодо поліпшень, які можна відокремити. ЦК УРСР 1964 р. не містив такого положення. Разом з тим п. 5 ст. 357 нового ЦК передбачає, що поліпшення спільного майна, які можна відокремити, є власністю того із спів­власників, який їх зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників.

Необхідно підкреслити, що у ЦК велике значення та пе­ревагу мають домовленості співвласників з тих чи інших питань щодо користування та розпорядження спільним майном, що ще раз підкреслює втілення загальних принципів приватного права у суча­сне цивільне законодавство України.

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою (ст. 358 ЦК). Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників, вка­зується у п. З ст. 358, має право на надання йому у володіння та ко­ристування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної власності, а при неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників відповідної матеріаль­ної компенсації.

На співвласників згідно зі ст. 360 ЦК покладається обо­в'язок брати участь відповідно до своєї частки у витратах на управ­ління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов'язкових платежів), а також відповідати перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільним майном.

Отже, множинність суб'єктів права спільної часткової власності не виключає можливості самостійного здійснення кожним із них правомочностей власника: володіння, користування, розпоряджен­ня відповідною часткою майна, розмір якої зумовлений ідеальною часткою у праві власності. Проте така самостійність обмежується у разі здійснення володіння та користування згодою співвласників, а у разі розпорядження — правом переважної купівлі частки у праві спільної часткової власності іншими співвласниками.

Право переважної купівлі встановлено з метою захисту прав та законних інтересів інших співвласників, оскільки їм не байдуже, хто буде посідати місце співвласника, який вибуває. Якщо вони за­інтересовані у придбанні його частки, закон надає їм таку можли­вість і встановлює гарантії захисту. Згідно зі ст. 362 ЦК України при продажу частки у праві спільної часткової власності співвлас­ник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, й на інших рівних умовах, крім продажу з публічних торгів.

Слід зазначити, що переважне право купівлі не застосовується при відчуженні частки шляхом укладення договорів дарування, до­вічного утримання, міни. Тобто вказане право співвласників вини­кає у разі продажу частки, а не при інших способах відчуження на підставі зазначених договорів. Переважне право купівлі не розпо­всюджується на випадки продажу з прилюдних торгів, оскільки са­ма їх сутність передбачає перехід права власності до того, хто на­дасть більшу ціну.

Згідно з правилами переважного права купівлі співвласник-про-давець зобов'язаний письмово повідомити решту співвласників про намір продати свою частку сторонній особі, вказавши ціну та інші умови продажу. У разі, якщо вони відмовляться від здійснення сво­го права або взагалі не здійснять його протягом місяця щодо будин­ків і протягом 10 днів щодо рухомого і нерухомого майна з дня отримання повідомлення, продавець вправі продати свою частку будь-якій особі. Якщо кілька співвласників виявили бажання при­дбати частку в праві спільної часткової власності, продавець має право вибору покупця.

При продажу частки з порушенням переважного права купівлі співвласник протягом року може звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Вказаний строк є строком позовної давності з відповідним початком перебігу. На­слідком порушення прав співвласників є не визнання угоди недій­сною, а лише можливість переведення права, якщо співвласника задовольняє ціна, інші умови продажу та якщо він в змозі задово­льнити їх.

Припинення спільної часткової власності здійснюється із засто­суванням додаткових специфічних способів, не притаманних одно­осібній власності. Спільна часткова власність може, зокрема, при­пинятися внаслідок виділу чи поділу. При поділі спільна часткова власність припиняється для всіх учасників, при виділі — лише для того, хто виділяється.

Право вимагати виділу частки належить кожному із співвласни­ків. Згідно з п. 2 ст. 364 ЦК у разі, якщо виділ згідно із законом не допускається або він є неможливим, співвласник може одержати від інших співвласників грошову або іншу матеріальну компенсацію при неможливості виділення майна в натурі. Також розрахунки між співвласниками виникають при неможливості ви­ділення частки відповідно до ідеальної частки у праві власності (власне, це частка у вартості речі).

Компенсація вартості частки може здійснюватися лише за зго­дою її володільця. Згідно зі ст. 365 ЦК припинення права особи на частку в майні може здійснюватися на підставі рішення су­ду при наявності встановлених законодавством вимог за позовом ін­ших співвласників за умови внесення позивачем вартості цієї част­ки на депозитний рахунок суду. Зокрема, це може мати місце, коли частка у спільній власності є незначною, спільне володіння і корис­тування майном є неможливим і таке припинення не завдасть істот­ної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї (п. 1 ст. 365 ЦК). Аналогічне положення міститься в п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р. № 7 щодо виділу частки із спільної власності на житловий будинок.