Поняття захисту права власності

Нормальнийправопорядок у сфері приватноправових відносин ґрунтується на засадах належного здійснення всіма учасниками цивільних правовідносин своїх суб’єктивних прав та обов’язків (ст-ті. 3, 12-14 ЦК). Зокрема, в абсолютних правовідносинах власності будь-якому власнику майна забезпечується реальна правова можливість самостійно задовольняти свої речові потреби переважно за інших осіб, без допомоги останніх. Якщо хтось інший в цьому йому заважає, то подібна поведінка розглядається в якості відхилення від норми. Бо в речових правовідносинах закріплюється абсолютність повноважень власника щодо речей і, одночасно, усувається активна поведінка інших осіб. Цивільне право охороняє зазначений правопорядок, тому коли має місце небажана для власника протиправна поведінка інших пасивно зобов’язаних осіб її прийнято розглядати в якості цивільного правопорушення. Саме тоді й виникає потреба захисту права власності.

Потреба захисту відносин власності пояснюється тим, що окремі цивільні правопорушення дестабілізують цей вид речових відносин, а саме: заважають власникам на свій розсуд здійснювати (володіти, користуватися, розпоряджатися) належне суб’єктивне право власності на речі; порушують існуючі відносини співвласності між співвласниками; підривають підвалини товарообмінних майнових відносин, стримуючи їх динаміку; завдають шкоди власнику псуванням або знищенням його майна тощо. Через це у всіх випадках порушення відносин власності вони для свого відновлення потребують захисту суб’єктивного права власності або приватних інтересів пов’язаних із його здійсненням.

Право на захист суб’єктивного права власності виникає з моменту його порушення[193] (ст. 11 ЦК) і може бути реалізоване уповноваженою особою в ході здійснення нею загального права на захист порушених або оспорюваних цивільних прав та інтересів (ст. 15 ЦК, ст. 3 ЦПК). Згідно якому кожна особа має право на захист свого права власності у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна зацікавлена особа має право на захист свого інтересу пов’язаного зі здійсненням права власності, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Можливість захисту порушеного права власності визнається рівною за всіма суб’єктами права власності (ст. 13 Конституції України, п. 1, ст. 386 ЦК), і не є обов’язком, який має бути беззастережно виконано. Кожен потерпілий власник може самостійно вирішувати захищати йому порушене право власності або інтерес, чи ні. У випадку нездійснення або відмови від здійснення захисту це його право не припиняється (ст. 20 ЦК України), воно може бути реалізоване в будь-який момент у межах відповідних строків позовної давності (ст. 256 ЦК).

Окрім того, суб’єктивне право на захист права власності або інтересу може виникати і до моменту їх порушення внаслідок створення загрози їх реалізації (ст. 386 ЦК), якщо власнику стало відомо про факт такої загрози та особу, яка її здійснює (ст-ті. 256, 261 ЦК). У такому разі власник, який має підстави передбачати можливість порушення суб’єктивного права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення іншою особою дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Дане право власника обумовлено тим, що при здійсненні своїх цивільних прав кожна особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Свої цивільні права будь-яка особа повинна здійснювати в межах наданих їй договором або передбачених в актах цивільного законодавства (ст. 13 ЦК).

За своїм загальним змістом захист права власності передбачає, як можливість вчинення власних дій власником права або інтереси якого порушені, не визнаються або оспорюються, так і можливість вимоги певної поведінки від інших абсолютно зобов’язаних осіб. За своїм суб’єктивним змістом захист права власності передбачає конкретні правові можливості, що обумовлені, як речовими характеристиками або специфікою об’єкта права власності, так і характером самого права, його поділу між кількома особами, які є співвласниками.

Наприклад, правом на власні дії можуть охоплюватись дії з самозахисту порушеного права власності (ст. 19 ЦК) або інтересу, чи будь-які інші дії оперативного реагування без звернення уповноваженої особи за захистом до компетентних органів держави. Конкретними способами самозахисту права власності, в даному випадку, можуть бути міри: зі встановлення огорожі земельної ділянки парканом для запобігання проникнення всіх інших осіб на неї і сповіщення їх про наявність абсолютного права власності в певної особи на цю ділянку; врізання в двері придбаного житлового приміщення дверного замка; виставлення власником підприємства охорони майна підприємства; попередження всіх інших осіб про їх перебування на території, яка є приватною власністю; інформування всіх інших осіб про заборону вчинення ними певних дій відносно власності до якої вони одержали доступ, й інші міри. Головне при цьому щоб дії власника не переросли в самоуправство.

У тому випадку, коли міри самозахисту вичерпані є неефективними або взагалі недоречні, з погляду категоричного їх ігнорування абсолютно зобов’язаними особами, власник може звернутися за захистом порушеного права власності або інтересу до суду (компетентних органів держави). Така поведінка (дії) власника також охоплюється поняттям захисту його суб’єктивного права власності шляхом вчинення власних дій особисто або через представника. На цьому етапі власник реалізує свою процесуальну правосуб’єктність здійснюючи право на захист у процесуальному сенсі.

Звертаючись до суду (компетентних органів держави) власник реалізує суб’єктивну можливість захисту порушеного права власності в примусовому порядку, шляхом застосування судом мір впливу передбачених п. 2 ст. 16 ЦК до інших абсолютно зобов’язаних осіб. Як і попередня можливість вона виникає в момент порушення, невизнання або оспорювання суб’єктивного права власності та звернення власником до суду з позовом про його захист. Зберігається вона незалежно від того чи відмовився правопорушник на пропозицію власника припинити порушення його суб’єктивного права, і залагодити негативні наслідки своєї протиправної поведінки у вигляді відшкодування майнової та моральної шкоди (п. 3 ст. 386 ЦК). Навпроти саме така відмова і є однією з достатніх підстав, яка дозволяє власнику звертатися до суду[194]. Таким чином право вимоги певної поведінки від інших абсолютно зобов’язаних осіб – це є вчинена в певній процесуальній формі матеріально-правова вимога до правопорушника через суд (інші компетентні органи держави) про захист порушеного, оспорюваного або такого, що не визнається суб’єктивного права власності чи інтересу.

Наприклад, захист права власності шляхом вимоги певної поведінки від інших зобов’язаних може мати місце, коли право загальної власності на житло не визнається іншими співвласниками, тоді співвласник, що потерпає від таких дій може звернутися до суду з проханням визнати за ним право загальної власності з іншими співвласниками на спірну житлову площу і тим самим зобов’язати інших співвласників не чинити йому перешкод у користуванні загальною власністю, і т ін.

Крім ретроспективного захисту суб’єктивного права власності власник може захищати й інтереси, що пов’язані з його здійсненням. Така можливість зберігається за ним в межах охоронного правовідношення. Наприклад, якщо майно власника загинуло в результаті протиправних дій іншої особи, то захистити своє право власності він вже не може, оскільки цього майна немає в натурі. Тоді в нього є можливість захистити свій інтерес шляхом пред’явлення позову про відшкодування шкоди для відновлення свого майнового становища.