Загальні положення. Право власності на одне і те саме майно може належати одному власнику чи двом та більше одночасно

Право власності на одне і те саме майно може належати одному власнику чи двом та більше одночасно. У останньому випадку такі відносини охоплюються поняттям „спільна власність”. Вона виникає якщо право власності на один і той самий об'єкт одночасно належить багатьом власникам, які йменуються співвласниками. Відповідно внутрішніми відносинами між окремими співвласниками їх можливості певною мірою стримуються моральними чи правовими мірами. Спільній власності протипоставляється власність однієї особи, яка має не обмежене право. Це може бути право окремої фізичної особи, особиста приватна власність дружини чи чоловіка (ст.57 СК), власність юридичної особи тощо.

Така власність виникає в разі спільних дій декількох учасників цивільних правовідносин (набуття майна у тім числі й приватизації майна), на підставі договорів, при спадкуванні, перебуванні у шлюбі, створення селянського (фермерського) госпо­дарства тощо). Основе, як вказується у п. З ст. 355 ЦК, що право спільної власності виникає з не заборонених законом підстав,.

Для спільної власності властива множинність сспівласників та єдність об'єкта: майно, що є у власності двох або більше осіб (співвлас­ників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно) (п. 1 ст. 355 ЦК). Така конструкція є незмін­ною з часів римського права і сповідується багатьма правовими порядками. В той же час в умовах існування адміністративно-командної системит були встановлення певні обмеження щодо суб'єкт­ного складу спільної власності. За ст. 112 ЦК УРСР 1963 р. майно могло належати на праві спільної власності двом або кільком колгос­пам чи іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або державі та одному чи кільком колгоспам або іншим кооператив­ним організаціям, або двом чи кільком громадянам (спільна сумісна власність виникала лише між подружжям або членами колгоспного двору). Тож м ожливість спільної власності громадян та держави чи організацій не передбачалася, а якщо й виникала, то відповідно до ст. 117 ЦК УРСР повинна була бути припинена протягом одного року.

Закон України «Про власність» забезпечуючи рівність всіх форм власності ці зняв об­меження щодо суб'єктного складу спільної власності відмінив. Проте застались суперечливі моменти, зоврема стосовно створення так званої змішаної форми власності, що передбачена ч.3 ст. 3 цього закону і була штучною та не підтримана іншими актами цивільного законодавства. Тут по суті йдеться про спільну власність співвласників різних форм власності.

Множинність співвласників зумов­лює особливості даного виду права власності, необхідність спеціального правового регулювання для узгодження поведінки учасників. За того є дві групи відносин: між співвласниками та невласниками, а саме основне – між самими співвласниками. За рівності правомочностей щодо володіння користування та розпорядження, їхні можливості можуть бути різними. Іншими словами свівласникам належать рівні правомочності щодо володіння. користування та розпорядження спільним майном, але здійснити вони його можуть з певних умов. У певному порядку, на певну вартість та у встановленому законом порядку). Задля цього встановлено економічну категорію (ідеальна доля: визначені при частковій власності чи рівна при сусмісній), реальна доля (що може бути реально виділена кожному із співвласників за умови збереження функціональності об’єкта права спільної власності).

З часів римського права встановлене два види спільної власності — спільну часткову і спільну сумісну (п. 4 ст. 355 ЦК, ст. З Закону України «Про власність»). За першої кожен із співвласників має визначе­ну йому заздалегідь частку у власності (1/2, 1\4, 3\4; тощо). Навпроти спільна сумісна власність не передбачає наперед часток у майні, а право кожного із співвласників поширюється на все. У тй же час співвласники можуть на підставі договору чи рішення суду виділити частки і сумісну власність перетворити у часткову.

Разом з тим з практичною метою законодавець встановлює різновиди кожного із идів спільної власності та критерієм об’єкта (нерухому майно, наприклад квартира чи будинок чи рухому майно, наприклад предмети домашнього вжитку) чи суб’єкта (подружжя: фактичне чи юридичне, члени сім’ї, учасники господарського утворення (фермерського господарства, підсобного господарства чи сімейного підприємства)