Поняття права власності і його особливості

Відносини власності як економічні за своїм змістом можуть існувати тільки в суспільстві, охоплюватися волею і свідомістю людей[185], а відтак задля одинакового розуміння цих відносин втілюватися у певні правила їх поведінки. Звідси й право власності як відображення змістовних за своєю суттю економічних відносин, уособлених і норми права. Таким чином право власності є юридичною формою відносин власності. Воно має свій зміст, який може пристосовуватися до основних (стратегічних) завдань суспільства, інтересів певних класів, всього суспільства.

Отже право власності – виражено в нормах права воля переважаючої, здебільше економічно самодостатньої і пануючої групи (класу) населення.Правові норми встановлюють перевірені тисячолітньою практикою загальні положення про відносини власності, закріплюють правовий режим засобів виробництва та продуктів споживання, визначають порядок формування і витрачання загальних коштів суспільства, правове становище різних категорій власників і способи й механізм захисту їх майнових інтересів тощо. Отже відносини власності отримують регламентацію і правовий захист: переважно на рівні писаного права (нормативних актів) або права, у тому числі й природного.

Поняття права власності як будь-яке інше поняття повинно формуватися з урахуванням певних вимог: сталостей (констант) юридичної науки, відображати сутність цих відносин, механізм їх регулювання, основний зміст. Щодо першого то традиційними є поняття права в економічному і юридичному аспектах. Як зазначалось вище, економічний зміст відображає об’єктивні (економічно детерміновані) відносини з приналежності матеріальних благ одним особам і одночасну відчуженість їх від інших осіб.

Юридичний аспект відображає систематику правових інститутів, що встановлюють зміст, форми і межі здійснення прав та інтересів приватних осіб щодо матеріальних благ і визначають механізм їх охорони. Систематика права власності відображає системність права взагалі (поділ норм права на загальну і особливу частнину), певній залежності одних інститутів від інших чи навіть і домінуванні абсолютного права над відносним, ієрархію форм вираження норм права. За такого підходу уявляється можливим встановити приватний і публічний аспект поняття права власності. Перший полягає у регулюванні і охороні цих відносин в нормах права виключно і інтересах окремих приватних осіб. Тут допускається домінування права над законом. Другий виходить із інтересів суспільства та держави у встановлені і підтриманні правопорядку і економічній сфері, захисту членів суспільства і суспільстива у цілому від економічних потрясінь, створення стабільшої основи для розвитку економіки країни, її інтеграції у регіональну чи світову економіку.

Слід зазначити, що кошти поза залежністю їх від законності походження завжди зостаються коштами. Вони так чи інакше будуть проявлятися. За стійкої тенденції втечі від джерела їх походження та закону, що переслідує притизаконне заволодіння вони або осідають до пори до часу, або функціонують в тіньовій економіці, або акумулюються там, де до них існує поблажливе ставлення, не вимагається доказування їх законності, чи є більші гарантії для капіталовкладення.

Юридичний аспект розуміння права власності відображає об’єктивний і суб’єктивний підхід до праворозуміння взагалі і права власності зокрема. Право власності в об’єктивному сенсі – система правових норм які закріплюють, регулюють і охороняють приналежність матеріальних благ їх власникам. Таке право у приватному аспекті прийнято називати регулятивним або позитивним правом.

Право власності як суб’єктивне право – визначена правом і закріплена законом можливість власника за своїм розсудом володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, нести тягар власності його утримання та наслідки можливих ризиків. Прийнято вважати і воно так є з часів римського цивільного права, що це - найбільш повне за змістом, ніким не обмежене речеве право, яке надає власнику можливість визначати характер в напрямок використання належного майна, здійснювати над ним повне панування.

Через це норми права (форма відносин власності) набувають якісних змін і свого юридичного змісту.

Право власності є абосолютним правом яке характеризується:

- праву власності однієї особи протипоставлено обов’язок всіх інших осіб утримуватися від порушення права власника;

- наявність активних учасників цих відносин (власників) і пасивних (інших осіб – невласників);

- навність певних обмежень для власника виходячи з природного права, особливості правового режиму матеріальних благ, превалюючого індивідуального правового стутусу невласника. Це проявляється в інститутів прав на чужі речі і особливо сервітутах, неможливості окремих осіб набувати права власності. Держава як суверен може мати у власності будь-яке майно за умови, що це не становить загрозу для людства;

- право власності встановлюється незалежно від волі невласників (пасивних його суб’єктів);

- абосолютне право захищається більш жорсткими і ефективними засобами ніж відносне;

- захист абсолютного права може бути спрямований проти всякої особи, що порушила право власності. Він здійснюється за допомогою позовів абсолютного характеру. Вони отримали спеціальнку назву речових позовів;

- при колізій абсолютного права з відносним останнє завжди поступається першим. За віндикаційним позовом власник може витребувати свою річ у того, в кого вона знаходиться.

Теорії права власності відображали певне соціальне замовлення, існуючі філософські концепції взагалі, об’єктивні економічні процеси у суспільстві та їх розуміння окремими науковцями.