Поняття та ознаки речового права

Словосполучення «речове право» у цивілістичній лексиці інколи вживається у чотирьох значеннях: 1) у об’єктивному, тобто як системна сукупність правових норм (правил поведінки), що впорядковують відповідні (речові) правовідносини; 2) у суб’єктивному, тобто як різновид суб’єктивного права, котре належить конкретному суб’єктові та визначає міру його можливої поведінки відносно певної речі; 3) у значенні «законодавство», тобто як системна сукупність нормативно-правових актів, де зосереджені норми речового права; 4) інколи термін «речове право» використовують для позначення самих речових правовідносин.

Слід зауважити, що у двох останніх значеннях більш коректним буде використання відповідно термінів «речове законодавство» та «речові правовідносини».

Речове право може бути охарактеризоване на найбільш загальному рівні, тобто, коли сутносні ознаки будуть собою охоплювати змістовну сторону цієї категорії і як різновиду правових відносин, і як сукупності правил поведінки, і як специфічного суб’єктивного права. Особливості речового права краще проявляються у ході порівняльної характеристики. Для порівняння може бути запропоноване зобов’язальне право. Критеріями співвідношувального аналізу виступатимуть: підстави виникнення правовідносин; об’єкти правовідносин; характер взаємозв’язку управомоченої та зобов’язаної особи у правовідносинах; функція правовідносин; джерела встановлення правових можливостей управомоченого суб’єкта та рамок зобов’язаної поведінки зобов’язаних суб’єктів; характер зв’язку суб’єктів та об’єктів правовідносин.

Перше, за підставами виникнення. Підставами виникнення речових правовідносин можуть бути ті ж юридичні факти, що і виникнення зобов’язальних правовідносин. Але є й ті, котрі будуть властиві кожному окремо. Наприклад, протиправні дії, зокрема створення загрози життю, здоров'ю фізичної особи або майну юридичної особи, завдання майнової або немайнової (моральної) шкоди особам, тягнуть за собою виникнення недоговірних зобов’язань, тоді як речові правовідносини не можуть породжуватися протиправною поведінкою осіб. І навпаки, такий різновид речових правовідносин, як право власності поряд з іншими підставами встановлюється тільки йому властивими юридичними фактами: виготовлення (створення) речі; зі спливом строку набувальної давності та інше.

Друге, за характеристикою об’єкта правовідносин. Об’єктом речових правовідносин виступає право на річ, яке реалізується управомоченим суб’єктом безпосередньо. Тобто для здійснення юридичного інтересу управомоченого суб’єкта тут не вимагається певна активна поведінка інших (зобов’язаних) осіб. Управомочений суб’єкт своїми діями реалізує володіння річчю, користується нею чи розпоряджається. Обов’язком усіх інших осіб, які не мають суб’єктивних речових прав на дану річ, є утримання від активних дій, що перешкоджали б здійсненню речового права управомоченого суб’єкта.

Об’єктом зобов’язальних правовідносин завжди виступає право управомоченого суб’єкта (кредитора) вимагати від зобов’язаного суб’єкта (боржника) здійснення певних актів поведінки (на користь самого кредитора чи на користь третіх осіб за вказівкою кредитора). Отже, на відміну від речових, у зобов’язальних правовідносинах інтерес управомоченого суб’єкта реалізується виключно через зобов’язальну поведінку інших суб’єктів.

Інколи, порівнюючи об’єкти речових та зобов’язальних правовідносин, говорять, що об’єктом речових є право управомоченого суб’єкта на свої дії, а об’єктом зобов’язального – право кредитора на чужі дії, тобто на дії боржника.

З приводу порівняння об’єктів розглянутих тут правовідносин досить показовим буде приклад з договірними правовідносинами купівлі-продажу. У покупця, за загальним правилом (частина 1 статті 334 ЦК), не виникає право власності на річ, що він купує (навіть, якщо він вже сплатив за неї гроші), аж до моменту її передання продавцем, бо об’єктом правовідносин купівлі-продажу для покупця є його вимога звернена до продавця про передачу останнім предмету договора, а не право на саму річ. Виходячи з цього, покупець не може без здійснення дії продавцем самостійно звернути у своє володіння предмет купівлі-продажу. Право на цю річ (право власності) виникне у покупця після її передання продавцем. У свою чергу, у продавця зберігається на предмет купівлі-продажу право власності до його передання покупцеві, але є обов’язок зобов’язально-правового характеру про передання цієї речі покупцеві. Таким чином, ще раз підкреслимо, об’єктом речових правовідносин є право річ, об’єктом зобов’язальних – право вимагати від зобов’язаної особи здійснення певної поведінки.

Третє, за характером взаємозв’язку управомоченого та зобов’язаногосуб’єктів речові правовідносини є абсолютними, на відміну від зобов’язальних, котрі мають відносну характеристику[170].

Абсолютність речових правовідносин виражається у тому, що управомочена особа може вимагати від будь-кого, хто не має речових прав на дану річ (річ, що належить управомоченому суб’єкту), утримуватись від дій, які б перешкоджали йому здійснювати право на річ. А у разі здіснення правопорушення, тобто не виконання обов’язку з утримання, управомочений суб’єкт набуває право застосування до зобов’язаних осіб засобів юридичного захисту.

Абсолютність речових правовідносин, таким чином, пояснюється широким розповсюдженням правового обов’язку щодо нездійснення юридично небажаних дій на невизначене коло зобов’язаних суб’єктів. Будь-хто, хто є юридично чужим до речі, що належить управомоченому суб’єктові, буде охоплений обов’язком про невтручання у сферу правоволодіння управомоченого суб’єкта.

Зобов’язальні правовідносини завжди характеризуються конкретною визначеністю не тільки управомочених суб’єктів (кредиторів), але й зобов’язаних (боржників). Такі правовідносини завжди налагоджуються між визначеною кількістю кредиторів та чітко встановленою кількістю боржників. Найчастіше цей правовий зв'язок виникає кількісно між одним кредитором та одним боржником. Але навіть тоді, коли буде йтися про множинність суб’єктного складу (з боку кредитора чи боржника, або з боку того та іншого) все одно кількість таких суб’єктів буде чітко визначеною. Саме ця особливість зобов’язальних правовідносин надає їм характеристики відносності.

Четверте. За своєю юридичною функцією речові правовідносини є статичними, бо їх юридико-технічна побудова не розрахована на передання (динаміку) суб’єктивних прав та/або обов’язків від особи до особи. Речові правовідносини покликані забезпечити стабільний правовий режим для управомоченого суб’єкта щодо здійснення належних йому юридичних можливостей (наприклад, у правовідносинах власності цими можливостями виступають правоміччя власника з володіння, користування та розпорядження річчю, що дозволяє юридично оформити присвоєння речі власником на невизначений час).

На відміну від речових, зобов’язальні правовідносини спрямовані на рух прав та/або обов’язків від осіб до осіб, що функціонально визначає їх як динамічні правові відносини.

П’яте. За джерелом встановлення правових можливостей управомоченого та рамок зобов’язальної поведінки зобов’язаних суб’єктів. Межі юридичних можливостей управомочених суб’єктів та межі вимог до поведінки зобов’язаних суб’єктів у речових правовідносинах визначаються законодавчо. Так, якщо звернутись до прикладу з правовідносинами власності, то правоміччя власника (володіння, користування, розпорядження) не можуть бути на підставі домовленості між власником та іншими суб’єктами ані розширені, ані звужені, бо ці правові можливості встановлюються у законодавстві імперативно (ст. 317 ЦК). Те ж саме слід сказати й про обов’язки невласників. Рамки їх зобов’язаної поведінки (тобто обов’язки) жорстко кореспондуються визначеним у законодавстві правоміччям власника, а тому принципово не можуть бути звужені, або розширені волею суб’єктів відносин власності. Це пов’язано із функцією речових правовідносин (про що говорилось вище) щодо юридичного закріплення стабільного правового режиму їх реалізації.

Навпаки, у зобов’язальних правовідносинах права та обов’язки сторін, за загальним правилом, можуть модифікуватися на підставі домовленості цих сторін. Це пов’язано з тим, що зобов’язальні правовідносини є динамічними, тобто тими, що юридично оформлюють майновий обіг. Майновий обіг як сфера соціальної реальності постійно зазнає змін через розвиток видів економічного спілкування. А коли так, то жорстке встановлення юридичних форм майнового обігу не відповідало б їх соціально-економічному підгрунттю.

Шосте. За характером зв’язку суб’єкта та об’єкта правовідносин. У речових правовідносинах цей об’єкт характеризується, так званим, правом слідування: де б не перебувала річ, управомочений суб’єкт завжди зберігає на неї речове право (вид речового права залежить від виду правовідносин), бо його суб’єктивне право завжди слідує за річчю. Таке слідування права за річчю припиняється тільки фактами відчуження, тобто перенесенням права на річ на іншу особу, знищення речі або її переробки.

Зобов’язальні правовідношення також можуть виникати з приводу інтересу суб’єктів до певної речі, але об’єктом тут виступає не право на річ, а право вимагати від зобов’язаного суб’єкта (боржника) певної поведінки. Така специфічність об’єкту зобов’язального правовідношення конструктивно не дозволяє встановити право слідування за річчю, бо, як було зазначено, у управомоченого суб’єкта (кредитора) на неї немає права. Кредитор зберігає своє право вимоги до боржника аж до повного погашення зобов’язання, де б боржник не знаходився. Але такий відносний правовий зв'язок суб’єктів зобов’язального правовідношення у цивілістиці не називають «правом слідування». Право слідування визначає, перш за все, зв'язок суб’єкта з річчю у речових правовідносинах[171].