Поняття власності та її значення

Перш за все слід зазначити що категорія «власність» так чи інакше торкається інтересів всіх людей. На перше місце постає питання про власність як основне питання руху в політиці[174]. Крім політичного аспекту слід розрізняти й прагматичний – закріплення приналежності майна конкретній особі та вміння це майно використати найкращим чином. Тому не випадково культура власності є обов’язковим елементом освіти людини і особливо вищої. Її економічний аспект здебільше розглядадається в курсі економічної теорії.

Майнові інтереси осіб приватного і публічного права, загальний обов’язок охорони цих, в тому числі й майнових інтересів осіб надає їм прагматичного спрямування. Основне серед них на сучасному етапі розвитку українського суспільства – виховати і навчити власників: дрібних, малих, корпоративних, виховати стійку повагу до прав і правомірних інтересів власників зі сторони невласників.

Термінологічний аспект категорії «власність» широкий за тлумаченням: як синонім поняття «майно» чи «речі», як динаміка «передача власності», «набуття власності», «припинення власності». Розглядають як одне ціле власність як економічну і як правову (юридичну категорію. Це призводить до плутанини[175], формування нежиттєвих (видуманих) уявлень про право власності, прийняття таких правових норм, полярності точок зору і неможливості примирити їх представників та певній платформі, навіть якщо вона – результат компромісу.

Власність вслід за особистими природними правами займає найважливіше місце в житті людини. Це пояснюється залежністю існування людини від матеріальних благ внаслідок її природи (не має хутра для захисту від негоди), необхідністю створення комфортних умов проживання (житло), підтримання свого енергетичного ресурсу (харчування), забезпечення мобільності (засоби пересування), відтворення самої людини (носії людської мудрості) тощо. Отже майновий детермінізм існування людини має двояке значення: самозабезпечення, надання такого забезпечення іншим особам. Останні внаслідок цього попадають в залежність (економічну, соціальну тощо) від тих, кому належать матеріальні блага. Боротьба за формування значних економічно значимих блоків власності може розглядатись як певний і основний напрямок протистояння у суспільстві. Одночасно це є стимулом для розвитку окремих індивідів і суспільства у цілому.

Жити в суспільстві і бути незалежним від матеріальних благ неможливо. Для цього або слід пристосовувати природні ресурси або виробляти самим необхідні для існування людини, людства матеріальні блага. Але на сьогоднішній день їх стільки що ні жодна людина, чи підприємство не в змозі повністю себе забезпечити всім необхідним. Тому виникає потреба не тільки в виробництві необхідних людині матеріальних благ, а й обміні ними. Це зумовлює наявність ринку. Сучасне суспільство основується саме на другому.

З цього виходить матеріалістична теорія власності як історично зумовленої суспільної форми розподілу (привласнення) матеріальних благ, що відображає суспільно-виробничі зв’язки (відносини) між людьми в процесі суспільного виробництва, розподілу, обміну і споживання. Останні категорії є визначальними при визначенні внутрішнього змісту власності.

Якщо речовим проявом відносин власності є матеріальні блага як об’єкти власності то суспільним – відносини між людьми (класами) з приводу їх приналежності. Іншими словами власність – приналежність матеріальних благ одним особам і одночасна відчуженість їх від інших. В цьому проявляється дихотомія і діалектика власності.

Власність може проявлятися лише у суспільстві як відносини між особами, що наділені свідомістю. За ознакою якісної характеристика приналежних матеріальних благ (засоби виробництва) розрізняють класи (капіталісти, промисловці, банкіри) і інші особи. Власником може бути суспільство. Здебільше воно формалізується у категорії народ. Народу належить повітряний простір, земля тощо. Між цими суб’єктами досягти гармонії їх власницьких інтерсів вкрай важко.

Створення матеріальних і нематеріальних благ є запорукою відтворення людини у розвинутих суспільствах. І його процесі люди взаємодіють між собою: з приводу приналежності засобів виробництва і отримання частки від виробленого на їх основі, розпорядження виробленим, координації зусиль різних спеціалістів у процесі виробництва, обміну виробленим і споживання, розподілу виробленого згідно прийнятих економічноих і соціальних чинників, відчуження частки виробленого для забезпечення вирішення загальних завдань суспільства. Ці відносини різні за своїм призначенням (метою), значенням, засобами підтримання, правовим становищем їх учасників.

Якщо вони збігаються і гармонюють з приватними інтересами цих учасників вони мають приватний характер і будуються на диспозитивних засадах, якщо інтерес одного учасника переважає інтерес іншого то ці відносини мають публічний характер. Але слід все таки виділити відносини чисто економічного забарвлення де є велика доля впливу на них закономірностей матеріального світу (граничний термін експлуатації майна) і економічних закономірностей (вартості, собівартості).

Такі відносини отримали назву виробничих. Іх сутність полягає у привласненні матеріальних благ окремим особам які відносяться до них як до своїх (психологічно, матеріально, технічно, формально, юридично). Відповідно своя власність охороняється силою ідеології недоторканності власності, релігії, політики, права, державної інфраструктури, у тому числі силових її органів. Можливі технічні і організаційні засоби охорони своєї власності.

Дихотомізм і діалектика людського буття дає нам підставу вважати існування зворотнього ставлення до належних власнику матеріальних благ іншими особами- невласниками як до чужих. Отже теза про «собственность одних людей или их коллективов на имущество неразрывно связана с отчуждением этого имущества от других людей[176]» є справедливою, економічно і соціально обгрунтованою до тих пір, поки майновий стан особи буде детермінувати її соціальне становище і можливості впливати на інших людей.

Виходячи з наведеного узагальнено власність може бути визначена як відносини між людьми з приводу приналежності (привласнення) матеріальних благ одним особам і відчуженості їх від інших осіб.

Власність – економічна воля над належними особі матеріальними благами. Вона проявляється у відносинах змістовно економічного характеру. Ці відносини є: детермінованими дією економічних закономірностей; визначальними для оцінки майнового стану особи і богатства суспільства; рушійною силою суспільного виробництва і визначають його зміст; умовою реалізації інших прав еквівалентного-грошового характеру; умовою для створення механізму колективного забезпечення досягнення певних завдань політичного, суспільного чи іншого характеру; оціночною категорією суспільства. Візи, вид на проживання, дозволи на працевлаштування іноземних осіб часто видаються лише за наявності у них майна в іншій країні.

Економічні відносини власності охоплюються можливостями:

- заволодіння (присвоєння) багатствами природи;

- можливістю створення нових матеріальних благ для себе і для реалізації на ринку;

- пануванням над матеріальними благами і вирішувати напрям, спосіб і порядок його використання за призначенням чи з іншою метою;

- можливістю доступу до ринку та наявністю економічного механізму його контролю задля досягнення своїх економічних інтересів;

- наявністю кількісних і якісних характеристик матеріальних благ;

- участю в розподілі матеріальних благ між членами суспільства;

- виробничому та особистому споживанні матеріальних благ;

- обов’язку відчуджувати встановлену частину на користь суспільства;

- наяністю тягаря утримання майна.

Власність – багатоаспектне поняття: соціальне, політичне, психологічне, культурне, етичне, і навіть етнічне (етновласність). Але полярність поглядів на цю категорію стирається коли ми говоримо про власність як правову категорію. Проте єдиною правовою формою цих відносин є право власності.

§ 2. Теоретичні конструкції власності і права власності

Теоретичні конструкції власності і права власності мають історично-зумовлений характер. Різним економічним формаціям у поступі суспільства була притаманна різна ідеологія власності. Загалом вони відображали інтереси панівного класу чи погляди прогресивних представників людської цивілізації. Серед них є звичаєві, навіть наївні, побудовані на вічній мудрості, засновані на тій чи іншій філософській доктрині.

Тому не дивно, що власність і право власності зокрема має своїх ідеологів: які відстоюють право одних на переважну власність, притримуються ідеї гармонії інтересів між власниками і невласниками, обгрунтовують переділ (експропріацію) власності тощо. Зрозуміло, що власність у первіснообщинному, рабовласницькому, феодальному, капіталістичному і соціалістичному суспільстві суттєво розрізняється за своєю спрямованністю, завданнями, суб’єктами і навіть інколи об’єктами, засобами охорони і захисту тощо. Власність та право власності є основними категоріями і з часів римського права постійно піддавались дослідженням. Розглянемо основні з ним. Давні римляни не проводили різниці між власністю та правом власності і ці категорії практично були синонімами.

Іреємія Бентам стверджував, що власність – виключне утворення закону[177]. Проте в більшості власність вбачається виключно як економічна категорія, що існує незалежно від волі людей, а право власності – явище ідеологічне, що породжене людським розумом. У той же час власність розгядалась як кража (Прудон), природній інстинкт живої істоти, єдина мета та винагорода за працю (Т’єр), інстинкт чи природжена та пануюча схильність (Летурно) чи зумовлений людською природою інстинкт (І.А. Ільїн), рефлекс власника у матеріальному світі (К.І.Скловський), результат втілення волі в річ (Гегель), самостійна цінність що належить тому. хто завтратив на неї свою працю (Дж. Локк), присвоєнність, відношення до умов виробництва як до своїх (К.Маркс).

Теорії власності є в певній мірі відображенням загальних теорій світогляду взагалі. Найбільш знаними крім матеріалістичної є наразі теорії:

- теологічна – яка є проявом загальних божественних (надприродних) явищ у суспільстві і виходить з волі бога. Бог наділяє матеріальними благами одних і може наділити за умови повного і беззастережного служіння йому цим інших осіб. Власність виступала проявом надприродних та божественних явищ в тогочасному суспільстві – даром богів за беззастережне служіння їм. Бог – першопричина всього сущого, творцем, який наділяє власністю одних та позбавляє її інших. Найяскравішим прихильником теологічної теорії походження права власності вважається Фома Аквінський. Він будь-яку діяльність людини, держави пов’язував з діяльністю Бога і свідченням цьому є його вислів, що Бог є першопричиною всього, в тому числі людського буття та людських дій[178].

- трудова – в основі власності – праця людей. Чим людина більше і якісніше працює, чим її праця є висококваліфікованою і її результати користують попитом тим ця особа (колектив осіб) має більше матеріальних благ чи їх контролює (Адам Сміт, Д. Локк, Вольтер, І.А. Ільїн). З підвищенням продуктивності праці, застосуванням машин та механізмів особа не лише приумножує свою власність, а переходить від безпосереднього виробника матеріальних благ до управителя, менеджера, який контролює працю вже інших осіб.

Обґрунтування походження власності у Джона Локка здійснюється скрізь призму розробленої ним „договірної теорії походження держави”, відповідно з якою вона (держава) є результатом спільної домовленості, завдяки якому відбувається перехід від природного стану людей до громадянського. Саме метою діяльності держави повинна бути охорона власності, яку Локк розглядає як результат особистої праці людей. Сукупність основних прав людини цей вчений зводить до права власності, яке дає особі свободу та незалежність. Власність невіддільна від праці та є невід’ємним атрибутом природної людини, яка змушена задовольняти перш за все свої головні потреби, без яких неможливе і саме її існування. Всі люди мають рівні можливості в отриманні власності, але така рівність зовсім не зводиться до зрівнялівки, а означає те, що різна кількість власності у людей пов’язана з їхніми талантами та можливостями, а перш за все – бажанням та вмінням працювати.

Визначаючи місце власників в державі та суспільстві Локк розглядав цю групу як основу суспільного життя держави, яка більш за все була зацікавлена в переході до громадянського стану. Така потреба зумовлювалася диференціацією власності, розложенням природного стану і потребою в безпеці. Власність як стан привласненості майнових благ передує державі і становить реалізацію природного права. В розробці трудової теорії Локк надавав домінуюче значення приватній власності, яка не зводилася до речей чи суми матеріальних благ, я являється цілісністю, яка поєднує в собі одночасно життя, волю і майно людини, яка „обладает властью … охранять свою собственность, т. е. жизнь, свободу и имущество”.

Прихильником трудової теорії власності був І.А. Ільїн, який говорив, що „тело человека есть вещь, находящимся среди других вещей и нуждающаяся в них. Для того чтоб жить, человек должен заниматься этими вещами, приспосабливать их к своим потребностям, посвящать им свое время, отдавать им свой труд (телесно-мускульный, нервно-душевный и созерцательно-духовный), совершенствовать их, вкладывать в них себя и свои ценности Подібних поглядів дотримувався і В.С. Соловйов.

- договірна (мінова) теорія власності, основоположником та найбільш яскравим представником якої вважається Г.В. Гегель. За ним виникнення права власності зумовлено через її зв’язок із зовнішніми предметами, зовнішнім неодухотвореним світом, який протистоїть волі, суб’єкту, його близьким. Даючи зовнішню сферу своєї свободи власність виступає нічим іншим як „помещением воли в вещь”[179]. Гегель говорить, що до вкладення особою в річ своєї волі остання є невільною, безликою та безправною і знаходячись поза розумною діяльністю людини вона знаходиться поза правом.

Здійснюючи вивчення категорії власності Гегель робить розмежування володіння та власності. Володіння виступає зовнішнім актом, який необхідний для реалізації власності. Заволодіння є тим актом, безгосподарний стан речі приводить у господарювання нею, що означає „предвосхищаемое отношение к другим”[180]. При заволодіння особа виявляючи волю встановлює зв’язок з іншими суб’єктами через що суб’єктивність відношення до речі переходить в об’єктивність. У Гегеля договір як взаємодія волі протилежних суб’єктів створює право власності, яке до цієї взаємодії ще не розгорнулося та не існує, що свідчить про те, що вчений власність пов’язує виключно з обміном та договором як способом його (обміну) реалізації.

Така роль договору обумовлювалася тим, що особи, які його укладали, визнають один одного власниками і цей момент визнання в договорі містився та передбачався.

- психологічна – базується на ставленні людини до матеріальних благ як своїх авбо чужих. В основі цієї теорії відомий постулат про сорочку яка є ближчою до тіла її власника. Тож її основу покладена воля та свідомість людини, як чинники, які зумовлюють встановлення та існування зв’язку особи та певного матеріального об’єкта. Ця теорія базується на ставленні осіб до речей як до власних чи до чужих.

Одним з представників цієї теорії є вчений-філософ дореволюційної Росії В.Ф. Ерн. Основним чинником, який зумовлював існування власності він розглядав психіку людини. „Существующий признак собственности „мое” в противоположность всякому другому вносится не этими внешними условиями, а психическим моментом, „присвоением”, внутренним постановлением предела, границы и препятствий другого”[181], - говорив Ерн [47, с.197]. Це означає, що зовнішні фактори як явища об’єктивної реальності не визначають приналежності речей одним та їх відчуженості іншим. Свідомість та суб’єктивна воля людини – ось головні чинники, які визначають суб’єктивне ставлення особи до матеріальних благ як до власних, та водночас встановлюють перешкоди на посягання іншої особи. Усвідомлення „свого” та „чужого” окрім цього заставляють поважати і не посягати на власність іншого. В. Ерн свідомість називає життєвим нервом власності, знищення якого призводить до краху власності. В доказ своїх поглядів філософ власність порівнює з рідиною, яка стримується стінками посудини. „Стенки эти определяются не чем-нибудь внешним, а, как сказано, внутренним психическим моментом”[182].

- насильницька, яка базується на тому, що вся історія людства – боротьба за володіння матеріальними благами (основними нерухомими засобами через війни), рухомим – грабунки, кражі, нееквівалентний обмін, хабарі тощо. У будь-якому разі заволодіння значними матеріальними ресурсами зв’язано із насильством на іншими особами: відібрання належних їм матеріальним благ чи неправомірний розподіл набутого спільно правовими і неправовими засобами майна. Знаменитий Генрі Форд був готовий відповісти на всі питання, окрім одного – яким чином він отримав свій перший мільйон доларів;

- ідеологічна – відображає інтереси певного класу щодо монополії засобів виробницива, а відтак і політичної влади в країні;

- матеріалістична довгий час була панівною для вчених радянського періоду і зостається такою досі в економічній і правничій доктрині сучасної України. Біля її витоків були К. Маркс, Ф. Енгельс. Основу матеріалістичної теорії складає постулат, що власність – це історично-зумовлена суспільна форма розподілу (привласнення) матеріальних благ, що відображає суспільно-виробничі зв‘язки між людьми в процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання матеріальних благ. З приводу виготовлених благ людина змушена вступати в певні економічні засвоєю сутністю зв‘язки з іншими індивідами. Саме тому матеріалістична теорія власність розглядає саме як економічні (фактичні) відносини, які підлягають правовому оформленню. Ці економічні відносини мають двоїстий зміст, який проявляється в тому, що: по-перше, ці відносини знаходять свій прояв у відношенні особи до виготовленої нею речі як до своєї власної, через що власник має можливість самостійно володіти та користуватися річчю.

Але відомо, що володіти та користуватися річчю може і невласник, тому вірно зазначив Ч.Н. Азімов говорячи, що ставлення особи до речі як до своєї можливе лише в тому випадку, коли інші особи ставляться до цієї речі як до чужої, а фактичне панування над річчю особи може бути лише при усуненні від такого панування інших осіб, які відповідно ставляться до цього і визнають та відчувають себе сторонніми відносно цієї речі[183][184]. Звідси визначається другий аспект економічних відносин власності, відповідно до якого відносини власності є відносинами між людьми з приводу речей, у яких всі інші особи (невласники) визнають приналежність речі конкретній особі (власнику) і одночасно відносяться до тієї ж речі як до чужої, через що змушені утримуватися від посягання на річ та не заважати власнику нею вільно володіти, користуватися та розпоряджатися.

Саме так яскраво проявляється полярність відносин власності, у яких власнику речі як центру відносин, з однієї сторони належить право на здійснення з річчю будь-яких не заборонених законом дій, а з іншої - протистоять обов’язки невизначеного, не персоніфікованого кола осіб щодо утримання від посягання на цю ж річ.

Економічні відносини власності для їх стабільності та непорушності закріплюються правом як всезагальним нормативним регулятором суспільних відносин і таким чином правова форма відносин власності визначається їх економічним змістом.

Економічний зміст власності знову ж таки має два полюси. З однієї сторони власність – це благо, яке виражається в тому, що присвоєна річ здатна задовольняти власні потреби (що в першу чергу характерно для натурального виробництва); обмінюватися та задовольняти потреби інших, що супроводжується позитивним економічним змістом для власника; застосовуватися у виробництві і присвоєнні нових матеріальних та нематеріальних благ.

Але водночас володіння покладає на власника і тягар утримання майна. Це положення прямо закріплене в ч. 3 ст. 12 Конституції України, у якій вказується, що власність зобов‘язує і не може використовуватися на шкоду людині та суспільству. Тягар власності виражається в необхідності постійного підтримання належного стану об‘єктів власності, їх охорони та ремонту, необхідності відповідати за боргами, якими обтяжене майно, сплачувати податки та збори, і врешті решт – не посягати на майно іншого власника та своїм володінням не заважати йому здійснювати право власності.

Поряд із нами представленими в доктрині права власності є ряд теорій комформістського спрямування. Їх призначення обгрунтувати все як є та не сіяти зерна ненависті між людьми з приводу приналежності матеріальних благ одним і відчуженості від інших.