Види речових прав

За юридичною приналежністю речі, на яку розповсюджуються суб’єктивні права управомоченого суб’єкта, речові правовідносини можна поділити на ті, де суб’єктивні права виникають відносно своєї речі (право власності), та ті, де суб’єктивні права виникають на чужу річ (обмежені речові права, або, як вони йменуються у ЦК– речові права на чуже майно (розділ ІІ книги третьої ЦК (статті 395-417): право володіння; право користування (сервітут); право користування земельною ділянкою для сільскогосподарських потреб (емфітевзис); право забудови земельної ділянки (суперфіцій). Окрім названих правами на чужу річ також є право застави (стаття 572 ЦК) та право притримання стаття 594 ЦК.

Право власності являє собою вид речових правовідносин, де управомочений суб’єкт (власник) за своєю волею та незалежно від волі інших осіб здійснює правоміччя з володіння, користування та розпорядження своєю річчю, а усі інші суб’єкти (невласники) мають обов’язок не створювати перешкод у здійснені власником своїх правоміч. Право власності є найбільш повним речовим правом, бо надає юридичну можливість власнику здійснити будь-які дії відносно свого майна. Воля власника на річ не обмежується волею інших осіб, а тому цей управомочений суб’єкт стримується у володінні, користуванні та розпорядженні річчю тільки рамками закону, якщо звичайно, він сам не обтяжить себе за договором обов’язком надати можливість іншій особі володіти та користуватися цією річчю.

Обтяження права власності правами інших осіб на одну й ту ж річ може встановлюватись не тільки за договором, але й заповітом, рішенням суду або вимогами закону. На підставі укладення договору з власником виникають такі права на чужу річ (на річ власника), як сервітут, емфітевзис, суперфіцій та застава. Сервітут може виникнути також на підставі рішення суду та вимог закону. Окрім сервітуту із закону виникає право притримання.

Отже, загальною характеристикою обмежених речових прав (прав на чуже майно) є те, що вони встановлюються на річ, котра вже присвоєна власником, тобто належить останньому на підставі права власності. Будь-яке право на чужу річ за своїм змістом порівняно із правом власності буде вужчим, не таким повним як право власності (звідси їх назва «обмежені речові права»). Наприклад, право сервітуту надає управомоченій особі володіти та користуватися річчю власника для задоволення своїх певних потреб.

Різновидом сервітутних правовідносин є право земельного сервітуту, у відповідністю з яким у управомоченого суб’єкта є, наприклад, право проходу через чужу (сусідню) земельну ділянку. Порівняно із власником земельної ділянки у управомоченого суб’єкта із сервітуту вужчі юридичні можливості: він може володіти та користуватися земельною ділянкою тільки певним чином, встановленим призначенням сервітуту (право проходу). В інших цілях володіння та користування неможливе. Неможливе також і юридичне розпорядження предметом сервітуту. Власник же земельної ділянки може володіти, користуватись та розпоряджатись нею так, як йому заманеться, аби це не протирічило вимогам законодавства і моральним засадам суспільства, та не порушувало суб’єктивні права та законні інтереси інших осіб.

Виходячи із сказаного вище, ще однією загальною ознакою прав на чуже майно є їх похідний характер: усі вони виникають за умови встановлення на певну річ права власності іншої особи (тобто власника). Тому ці права існують як юридичні обтяження права власності, що дозволяє задовольнити відносно певної речі не тільки інтереси власника, а й інтереси інших осіб.

Більш повна характеристика різновидів речових правовідносин наводиться у подальшому матеріалі даного підручника.