Коли під загрозою опиняється життєвий задум, проект майбутнього світобудування, коли руйнується — частково чи

майже дощенту — стара світобудова, людина переживає жит­тєву кризу. Все треба переглядати, відмовляючись від звичних уявлень про цінності, ідеали, смисли. Чи таким я був? що я можу про себе сказати зараз? чим маю стати у майбутньому? як жити далі? навіщо все це?: криза — це завжди запитання, запитання, запитання...

Людина, яка переживає життєву кризу, опиняється на роздоріжжі. Вона гостро відчуває, що треба шукати новий шлях, обирати незвичний, не знайомий досі напрямок руху. При цьому криза — тривалий стан, і відразу зрозуміти, що саме у власному житті має бути оновлене, як цього досягти та від чого відмовитись, майже неможливо. Переживання необхідності мо­дифікації особистості може тривати місяці й роки.

Криза у перекладі з грецької — рішення, поворотний пункт, вихід. Життєвою кризою називають період, протягом якого змінюються спосіб детермінації процесів розвитку, жит­тєвий задум, траєкторія життєвого шляху. Це тривалий гли­бинний конфлікт із приводу життя в цілому, його смислу, го­ловних цілей та шляхів їх досягнення.

"Коли перед обличчям подій, що охоплюють найважливіші життєві відношення людини, воля виявляється безсилою (не в даний ізольований момент, а в принципі, у перспективі реалізації життєвого задуму), виникає специфічна для цієї площини життєдіяльності критична ситуація — криза" (Василюк Ф. Е. Психология переживання: Анализ преодоления критических ситуаций. Мос­ква, 1982. С. 47).

Зовнішні умови, що провокують кризу, мають знайти підготовлений ґрунт. Чим більш напруженими стають внутрішньоособистісні суперечності, тим менший за силою потрібен поштовх іззовні, котрий дає початок кризовому ста­нові. Побутові неприємності, випадкові невдачі, якщо їх за короткий час виникає чимало, стають фундаментом майбут­ньої кризи, роблячи особистість як систему дедалі більш нерівноважною, чутливішою до зовнішніх впливів. Як відомо, доволі слабкі подразники інколи породжують значні відгуки, призводять до несподіваних афектів.

Життєвий шлях має круті віражі, розгалуження тощо, які людина переживає як кризові стани. Життєвий замисел майже ніколи не усвідомлюється до кінця, але життєві плани,

програми весь час уточнюються, коригуються, вдосконалю­ються. Ще в дитинстві поволі починають складатися провідні ділі під впливом батьківського прикладу, родинної атмосфе­ри. В юнацтві кістяк життєвого сценарію вже є, молода лю­дина інтуїтивно орієнтується на певну траєкторію життєвого шляху. Саме криза завжди створює умови для усвідомлення загального життєвого задуму, для пильного погляду на своє минуле, теперішнє й майбутнє. У такому стані людина почи­нає бачити своє життя без прикрас, у жорсткому світлі реаль­ності.

Свобода ставлення до скрутних обставин. Несприятливі об­ставини знайомі кожному, соціальних струсів сьогодні заба­гато. Однак несхожі індивідуальності переживають однакові екстремальні ситуації зовсім по-різному. Навіть та ж сама людина, що торік сприймала якусь неприємність досить лег­ко, тепер може переживати подібну колізію як особисту ката­строфу. Інтенсивність соціальних катаклізмів для кожної лю­дини є різною — залежно від її досвіду, загартованості щодо випробувань, загального песимістичного чи оптимістичного погляду на життя в цілому.

Ні війни, ні репресії, ні екологічні чи економічні кризи не можуть бути вирішальними поштовхами, що провокують ви­никнення життєвої кризи. В той же час майже непомітні зовні події, як то зрада близької людини, наклеп, непоро­зуміння, можуть підштовхнути до життєвого нокауту. Світ людини поєднує зовнішнє і внутрішнє у нерозривну цілісність, саме тому неможливо визначити, всередині чи зовні слід шукати причини кожної кризи.

Виразною моделлю життєвої кризи за найстрашніших, найнесприятливіших обставин є стан, котрий виникає у лю­дини в концентраційному таборі. її насильницьки вирвано з нормального життя, кинуто у жахливу машину знищення, ви­ходу з якої, здається, немає і не може бути. її прагнуть розча­вити, перетворити на залякану, покірну тварину. Хтось не витримує, ламається, починає плазувати, хтось кидається на електричний дріт, аби якомога скоріше скінчилося катування. А деякі не тільки виживають, а й допомагають іншим, навіть У таких умовах залишаючись собою, зберігаючи людяність. Як Писав ф. Ніцше, "В кого є НАВІЩО жити, той може витри­мати майже будь-яке ЯК".

За свідченнями вчених-психологів, що пережили на собі фабрик смерті, побут табору викликає апатію, агресію, остаточну примітивізацію бажань. Найтяжчим випробуванням

є невизначеність кінця. Нікому не відомо, скільки ще треба терпіти. Становище злочинця, який твердо знає свій термін ув'язнення, здається людині, що перебуває в концтаборі, щасливим: адже можна лічити дні й тижні, очікуючи волі. Не маючи можливості прогнозувати, людина не в змозі поєднати сьогодення й майбутнє, і життя поступово втрачає всілякий сенс.

У повсякденному житті також трапляються ситуації з не-визначеним майбутнім, і людина, що страждає, не передбачає реального завершення тяжких, нестерпних обставин. Небезпечна хвороба, що звалюється на людину чи її рідних, також є випробуванням з невизначеним майбутнім. Розлучен­ня, розпад сім'ї не може не сприйматися як звуження пер­спективи, як неможливість прогнозувати подальше існування. Провідним стає почуття нереальності того, що відбувається, непов'язаності сьогодення з минулим і майбутнім. А ще й практично кожна людина переживає смерть рідних — тих, без кого власне життя втрачає барви, спустошується.

Але й найтяжча криза залишає певну міру свободи — сво­боди ставлення до того, що трапилося, свободи налаштуватися так чи інакше. Можна сказати собі, що все скінчилось, нема чого чекати. Можна заглибитись у почуття жалю до себе. А можна вбачати у кризовому стані випробування, котре зро­бить людину сильнішою, мудрішою. Дякувати долі за випро­бування дуже важко. Весь час накочуються хвилі прикрості, образи, туги, відчаю. І все ж свобода сприймання й оціню­вання — це свобода особистості, яка знає, навіщо вона живе.

Уява завжди допомагає людині, — навіть коли вже ніщо, здається, не може їй допомогти. Так, у концентраційному та­борі виживає саме той, у кого розвинута уява, хто може схо­ватися за нею від жахливої дійсності, де панують зневіра й відчай.

Щоб вийти переможцем, обминути спокуси, людина не повинна залишатися пасивною, вона не може тільки стражда­ти. Знання про кризові стани, їхні симптоми, форми про­яву — це вже перший крок до тієї самої свободи — свободи ставлення до скрутних обставин.

Чи може криза бути нормальною. Життя має певні етапи» періоди, стадії, котрі завжди чимось відрізняються одне від одного. Кожний вік з його початком і кінцем врешті-реШ¹' минає. Людина безперервно прогресує і, як молюск, ламає оболонку. Стан, що триває з моменту зламу оболонки Д° утворення нової, переживається як кризовий.

Так, про двадцятирічних кажуть, що вони намагаються знайти свою справу; тридцятирічні прагнуть досягти певних висот на обраній життєвій ниві; сорокарічні хочуть якомога далі просунутись уперед; п'ятдесятирічні— закріпитися на своїх позиціях; шістдесятирічні — маневрувати, щоб гідно доступитися місцем.

Описана криза намічає межу, вододіл між віковими відтинками — дитинством і отроцтвом, молодістю та зрілим віком тощо. Така криза — прогресивне явище, без неї не можна уявити собі розвиток особистості. Вона зовсім не обов'язково болісно сприймається людиною та її оточенням, хоч й останнє — не рідкісне явище.

Відомо, що криза розвитку {нормальна, або прогресивна, криза) ніколи не виникає без напруженості, тривоги, депре­сивних симптомів. Тимчасово ці неприємні емоційні кореляти кризового стану посилюються, готуючи ґрунт для нового — стабільнішого, гармонійнішого етапу. Таку кризу, посилаю­чись на дослідження Е. Еріксона, називають також норматив­ною, тобто такою, що існує у межах норми. Підкреслюючи нетривалий, непатологічний характер вікових розладів, які супроводжують цю кризу, Д. Оффер, Д. Олдгам позначають їх як "замішання".

У психологічній літературі можна подибати чимало термінів, котрі характеризують людей, які дорослішають майже безконфліктно. Це й "емоційно здорові", і "компетентні", тобто юнаки та дівчата, які мають високі по­казники академічної успішності, досить непогано спілкуються з ровесниками, беруть участь у соціальній взаємодії, дотри­муються загальноприйнятих норм. Справді, індивідуальні варіанти перебігу кризи значною мірою залежать від природ­жених конституційних особливостей та нервової системи.

Соціальні умови також справляють безпосередній вплив на характер вікової кризи. Так, у загальновідомих наукових пра-Чях М. Мід на емпіричному матеріалі доведено, що безкризо-^вим може бути навіть підлітковий вік, який вона вивчала на ^Островах Самоа та Нова Гвінея. Взаємини підлітків з дорос­лими складаються там таким чином, що жодних проблем не виникає. Мід вважає, що економічно розвинуте суспільств© створює цілу низку умов, які провокують вікові кризи, утруд­нюють соціалізацію. Це і швидкий темп соціальних змін, і суперечності між родиною та суспільством, і відсутність не­обхідної системи ініціацій.

Головний симптом наближення нормальної кризи — ц_е психічне насичення провідною діяльністю. Так, у дошкільно­му віці такою діяльністю є гра, у молодшому шкільному віці — навчання, в отроцтві — інтимно-особистісне спілку­вання. Саме провідна діяльність забезпечує можливості подаль­шого розвитку, і якщо вікову детермінанту вичерпано, якщо у межах наявної провідної діяльності вже не створюються сприятливі умови для зростання, криза стає неминучою.

Щодо анормальної (регресивної) кризи, то вона не пов'язана з завершенням певного етапу психічного розвитку. Вона ви­никає за складних життєвих обставин, коли людині доводить­ся переживати події, які раптово змінюють її долю. Негаразди у професійній діяльності, особистому спілкуванні, родинних взаєминах, особливо якщо вони переживаються у період за­гального незадоволення власним життям, можуть сприйма­тися як катастрофа і викликати стійкі емоційні розлади. Навіть невелика неприємність інколи стає поштовхом для розгортання кризового стану. Тому так важливо знати рівень так званого "біографічного стресу" в особистості, кількість негативних подій, що виникали протягом останнього місяця, року тощо.

Складні життєві ситуації можна визначити як такі, що по­требують від людини дій, які перевершують її адаптивні мож­ливості, її ресурси. Особистість і подія дуже тісно пов'язані між собою, тому індивідуальна життєва історія безпосередньо впливає на сприймання драматичних колізій. Повсякчасні неприємності (термін Р. Лазарус) теж можуть впливати на виникнення анормальної кризи, якщо їх виникає надто бага­то, а людина вже перебуває у депресивному стані.

Ненормативна криза руйнує не тільки діяльності, які вже не є провідними. Вона може зачіпати й діяльності відносно незрілі, не зовсім освоєні. Взагалі негативна фаза такої кризи, коли йде процес руйнації старого, віджилого, може бути до­сить тривалою, що заважає виникненню конструктивних пе­ретворень.

Слід зауважити, що творча особистість може перетворити таку анормальну кризу на кризу розвитку, зробивши важкі життєві умови полігоном для значних випробувань, для фор" мування нових "технік" життя, конструктивних життєвих стратегій. І навпаки, криза розвитку може стати початком анормальних, руйнівних переживань.

Основні показники життєво? кризи. Розглянемо ситуації⁰, яка майже завжди стає психотравмуючою. Наприклад, авто-

мобільна аварія, в яку потрапила людина. Ця подія пережи­вається знов і знов, спливає у нескінченних спогадах, снах. Інколи здається, що все відбувається з самого початку: і зіткнення, і біль, і лікарня. Образи можуть бути такими яскравими, як галюцинація. Зовсім зникає бажання сидіти за кермом, удосконалювати власний автомобіль. Не хочеться бачи­ти друзів, які розпитують про аварію, дають поради. Зростає відчуженість до дружини, з якою разом потрапив в аварію. Річ у тім, пю людина прагне повернутися до щирих, відвертих сто­сунків, але не може нічого відчувати. Вона ніби крижаніє, і май­бутні перспективи стають безбарвними, тьмяними.

Можна умовно виділити три ступені кризи: поверхову, се­редньої ваги і глибинну.

Поверхова криза проявляється у зростанні неспокою, три­воги, роздратування, нестриманості,- незадоволеності собою, своїми діями, планами, відносинами з оточуючими. Відчу­вається розгубленість, напруженість, очікування нещасливого розвитку подій. Виникає байдужість до всього, що хвилювало, втрачаються колись стійкі інтереси, звужується їх спектр. Апатія безпосередньо впливає на зниження працездатності.

Криза середньої ваги виявляється у відчутті безсилля перед тим, що відбувається. Все падає з рук, втрачається можливість контролювати події. Всі навколо лише дратують, особливо найближчі, котрі мусять терпіти спалахи гніву та каяття. Діяльність, яка завжди була легкою, звичною, потребує знач­них зусиль. Людина втомлюється, стає сумною, песимістично сприймає світ. У неї порушуються сон, апетит. Залежно від індивідуальних особливостей можуть виникнути агресивні ре­акції. Всі ці симптоми утруднюють контакти, звужують коло спілкування, сприяють зростанню відчуженості. Власне май­бутнє викликає дедалі серйозніші побоювання, людина не знає, як їй жити далі.

Глибинна криза супроводжується почуттям безнадійності, розчарування в собі та інших. Гостро переживається власна неповноцінність, нікчемність, непотрібність. Людина впадає у стан відчаю, який змінюється апатією чилочуттям ворожості. Поведінка втрачає гнучкість, стає ригідною. Людина вже не­спроможна спонтанно виявляти свої почуття, бути безпосе­редньою та креативною. Вона заглиблюється в себе, ізолюєть­ся від рідних і знайомих. Усе, що її оточує, здається нереаль­ним, несправжнім. Смисл існування втрачається.

Кожна криза — це завжди несвобода, вона обов'язково тимчасовою перешкодою у розвитку, самоздійсненні. Ін-

⁶ 9-63 161

коли криза несе реальну загрозу існуванню, повноцінному буттю. Звичний спосіб життя розпадається, необхідними ста­ють вихід в іншу реальність, пошук нової стратегії розв'язання драматичної колізії.

Кризова поведінка вражає своєю прямолінійністю. Людина втрачає здатність бачити відтінки, все для неї стає чорно-білим, контрастним, сам світ сприймається як дуже небезпеч­ний, хаотичний, несталий. Навколишня дійсність для людини руйнується, зрозуміти її здається можливим лише шляхом гіперболізації позитивного чи негативного. Якщо найближчий друг висловлює якісь сумніви відносно поведінки людини, що переживає кризу, остання може вмить перекреслити свої ба­гаторічні взаємини з ним, сприйнявши його коливання як зраду.

У небезпечному світі слід бути дуже уважним — вважає той, хто потрапив у драматичні життєві обставини. 1 тому він стає міфологізатором, намагаючись трактувати кожну дрібни­цю як знак, що віщує про подальші події. Зростає віра у до­лю, бога, карму, космічний розум тощо. Неможливість узяти на себе відповідальність штовхає до перенесення її тягаря на когось іншого — розумнішого, могутнішого, незрозумілого і таємничого.

Ставлення до часу життя змінюється таким чином, що ми­нуле й майбутнє перестають пов'язуватись одне з одним. Те, що пережите, здається непотрібним, колишні плани сприй­маються як нереальні, нездійсненні. Плин часу стає некеро-ваним, збуджує тривожність, пригнічує. Жити сьогоденням стає практично неможливо, оскільки людина неспроможна адекватно сприймати те, що її оточує. Внутрішній світ дедалі більше відсторонюється від зовнішнього, і людина залишаєть­ся у полоні власних ілюзій, невротичних перебільшень, пара-нояльних думок.

Узагальнюючи симптоми кризового стану, можна виокре­мити такі його показники: зниження адаптованості поведінки, падіння рівня самосприймання, примітивізацію саморегуляції.

Ставлення людини до кризової ситуації. Тривалість кризо­вих переживань, можливості конструктивного чи деструк­тивного виходу з кризи значною мірою визначаються типом ставлення до того, що трапилось. Залежно від індивідуальних особливостей, від попереднього досвіду певне ставлення до буденних неприємностей, стресів, конфліктів або ж до драма­тичних подій; що змінюють напрямок життєвого шляху, за­кріплюється, стає майже типовим.

Одна людина завжди ніби готова до іспитів, що їх готує життя. Інша кожного разу сприймає неприємності як божу кару, покірно, без будь-яких спроб щось змінити. Є й такі, хто починає скаржитися, страждати, привертати до себе увагу тоді, коли ще майже нічого не трапилось чи усе вже позаду. Недарма у народі говорять, що пізнати людину можна лише у біді-

Отож визначимо типові ставлення до життєвої кризи.

1. Ігноруюче ставлення. Конфлікт "батьки — діти" чи за­гальна незадоволеність професійною діяльністю, де немає можливостей виявити свої здібності, чи обидві причини ра­зом та ще й погіршання здоров'я можуть досить тривалий час не усвідомлюватися людиною. Вона ніби не помічає, як зро­стає "біографічний стрес", накопичуються повсякденні не­приємності.

Людина недооцінює можливі наслідки того, що переживає, намагається не думати про неприємне, не бачити поганого. Заплющуючи очі на загострення взаємин з оточуючими, зро­стання професійних проблем, появу соматичних симптомів, вона витісняє із свідомості небажану інформацію. Інколи здається, що таким чином можна позбутися неприємностей, відволікти долю від підступних задумів. Але це ілюзія. Не ба­жаючи прямо подивитись правді в очі, людина стає чимдалі залежнішою від тих самих скрутних обставин, від яких вона відвертається. її поведінка втрачає гнучкість, що поглиблює майбутні наслідки життєвої ситуації.

Така "страусяча політика" щодо себе веде до втрачання цінного часу: між тим конфлікт поглиблюється, невдачі на роботі стають хронічними, самооцінка падає, рівень самоповаги знижується. Головний біль супроводжується підвищенням тиску, виникають проблеми зі сном, починає боліти серце. Так не­помітно криза переходить з поверхової стадії на більш глибинні Цей процес називають соматизацією проблеми.

2. Перебільшуюче ставлення. Ще не згустилися хмари над головою, а людина вже починає панікувати, чекаючи ката­строфи, землетрусу, війни, революції тощо. Це й є так звана логіка "самозаведення", коли все негативне зростає в уяві, а позитивне, навпаки, зменшується.

Перебільшуюче ставлення, на перший погляд, є ніби про­тилежним ігноруючому, однак воно також дуже неефективне У пошуку компенсаторних резервів, можливостей виходу з неприємної ситуації. Людина починає іпохондрично чекати неприємностей, прислуховуватися до симптомів, бачити за

^б* 163

ними початок страшних, навіть невиліковних хвороб. Фіксу­ються якнайменші зміни у працездатності, стані здоров'я, взаєминах з іншими людьми, і всі вони нібито свідчать про тяжкий стан, який не може не погіршуватись.

Із психотерапевтичної практики відомо, що очікування приємних подій сприяє їх появі, а очікування чогось украй неприємного підштовхує людину до нелегких випробувань. Саме тому клієнта навчають радіти, коли майже нічого приємного навколо немає, пропонують висловлювати свої найпалкіші бажання, фіксувати мрії. Перебільшуюче ставлен­ня у кризовій ситуації прискорює небажаний розвиток подій, що віддзеркалюється у ставленні до себе і власних можли­востей. Людина втрачає віру у свої сили, не хоче спробувати інший шлях, нові перспективи.

3: Демонстративне ставлення. На противагу ігноруючому чи перебільшуючому ставленню до кризової ситуації, коли людина неадекватно сприймає свої проблеми, демонстратив­не ставлення є досить реалістичним. Людина розуміє, що трапилось, не втрачає спроможності аналізувати перебіг подій, бачити минуле і майбутнє в їхньому взаємозв'язку. Во­на знає, як саме поводитись у скрутному становищі, в якому напрямку шукати вихід.

Проте людина вважає за доцільне підкреслити для оточую­чих складність ситуації, унікальність несприятливих обставин. Таким чином вона вимагає пильної уваги до себе, співчуття, до­помоги, попусків та пільг. Усе це дає можливість перекласти віпповідальність за кризовий стан на когось іншого — лиху долю, нещасний випадок, підступних родичів, тяжкий соціально-економічний стан у державі, нездарних керівників тощо.

Що дає така гра? Крім утилітарних мотивів, тут існують ще й мотиви суто психологічні. Не беручи на себе відпо­відальність за те, що трапилось, людина дійсно знижує інтен­сивність кризових переживань. Однак водночас вона й уникає ситуації вибору, необхідності вироблення нової життєвої стратегії, що заважає особистісному зростанню.

4. Волюнтаристське ставлення. Людина десь у глибині душі розуміє, що трапилось, знає про свій кризовий стан. Але вона вважає, що все в її руках, все можна подолати, якщо підви­щити вимоги до себе. Зовні здається, що вона агресивно не помічає реальності, заперечує очевидне. Спосіб життя не змінюється, хоча сил замало, а неприємності потребують ко­ригування щоденних звичок. Власна негнучкість розцінюється як сила духу, як твердий характер, незламна воля.

Поради щодо пристосування до нових, тяжких обставин сприймаються як зрада себе. "Я не можу бути флюгером", — твердить така людина-моноліт, уперто проводячи свою лінію поведінки, збільшуючи навантаження, вигадуючи нові й нові випробування. Відчуваючи зниження самоповага, котре пе­реживається дуже болісно, така людина знов і знов вишукує прийоми самопримусу. Вольові зусилля вичерпують останні сили, що погіршує стан здоров'я, працездатність, творчі здібності.

Слід зауважити, що той, хто практикує подібне ставлення до кризи, не знає й не хоче знати своїх реальних можли­востей, орієнтуючись на якесь абстрактне уявлення про себе. Він не може належно оцінити складність внутрішнього стану, важливість, необхідність певних переживань. Жорстокість, нетерплячість до самого себе можуть непомітно призвести до тяжкого погіршання здоров'я. Усе це виснажує людину і по­глиблює стадію кризи.

5. Продуктивне ставлення. Людина розуміє, що її супереч­ливий, хворобливий стан є неминучим, породженим певними причинами, і мине деякий час, доки буде знайдено конструк­тивну стратегію життєдіяльності в нових умовах. Вона бачить не тільки збитки драматичної ситуації, а й щось позитивне, яке розкриває нові обрії, потребує певних знань, навичок, властивостей характеру.

Людина, котра вміє конструктивно переживати життєві скрути, вчасно робить висновки щодо своїх помилок, пора­зок, невдач, учиться на власному досвіді. В неї не зникає віра в себе, свої сили, своє майбутнє, що не передбачає емоційної дезінтеграції життєдіяльності чи зниження адаптивності по­ведінки.

У такому випадку криза переживається, але насамперед як гостра необхідність зміни життєвих задумів, ревізії колишніх пріоритетів. Кожному важко відмовлятися від звичного спо­собу життя, від набутих стереотипів. І все ж людина з продук­тивним ставленням робить це набагато легше, тому що в неї немає страху новизни, вона вірить у можливості зростання, самовдосконалення і готова шукати нові смисли.

Стратегії розв'язання життєвої кризи. Досить типовою "технікою" життя у складних умовах є так зване "порівняння, Що йде донизу". Людина порівнює себе з людьми, що потра­пили у ще гірші умови, яким набагато важче. Наприклад, її привезли до лікарні, де з'ясувалося, що в неї тяжка, Небезпечна хвороба. Ще два дні тому вона відчувала себе

нормальною, здоровою, мала плани, перспективи, і раптом — напад, діагноз, загроза операції. Але поруч у палаті вона ба­чить людей, яким ще гірше, і це надає їй сил адаптуватися до кризової ситуації.

Поширеним прийомом є "передбачений сум", який дає змогу психологічно підготувати себе до нелегких випробувань і завчасно знайти засоби відвертання нещасливих поворотів долі. Так, абітурієнт, що готується до останнього іспиту, умовляє себе, що цього року, може, краще було б і не вступа­ти до закладу, а натомість улаштуватися на роботу, ближче познайомитися з обраною професією, підтримати родину ма­теріально тощо.

Саме так психологічно готують людину до операції, зни­жуючи її тривожність. їй пропонують уявити собі різні варіанти перебігу операції: нещасний випадок під час її про­ведення, смерть на операційному столі, вдалу операцію без ускладнень. Пацієнт самостійно вибирає сценарій, який ви він хотів розіграти спочатку. Найчастіше він вибирає смерть на операційному столі Коли ж усі потаємні страхи вже усвідомлено, хворий звільняється від них і набагато легше пе­реносить тяжке випробування.

Відомим прийомом зміни ставлення до кризової си­туації є "позитивне тлумачення" неприємних переживань. Наприклад, людині треба протягом досить тривалого часу бути у відрядженні, де вона почуває себе дуже самотньою, де незвичні умови існування, поганий клімат, відсутність важливої інформації. Вона навчається сприймати цей час як період відпочинку від конфліктів із дорослим сином, тещею, безпосереднім керівником на підприємстві. Це час роздумів, самовдосконалення, зосередження на собі. Таке ставлення ніби змінює ситуацію, дає можливість її витри­мати, пережити.

У скрутних обставинах можна навчитися ідентифікувати себе з тими, хто, як здається, ніколи не знав лиха, із "щасливчиками". Це прийом "прийняття ролґ, котрий допо­магає відчувати себе сильнішим, успшшшшм, упевненіпшм. Але дослідження доводять, що тривале виконання ролі, яка не є характерною для людини, викликає помітні зміни в осо-бистісних установках та цінностях.

Серед конструктивних життєвих стратегій є й стратегія "відходу". Людина відмовляється від привабливих пропозицій, уникає службових підвищень, відчуваючи, в яку кризу вона може потрапити, якщо погодиться.

До деструктивних стратегій слід віднести наркоманію, ал­коголізм, суїцидальні наміри та дії. Ці стратегії демонструють неспроможність особистості витримати випробування, не­обхідність ДОПОМОГИ ЗЗОВНІ.

Можна вирізнити два типи особистості, які протилежним чином сприймають кризову ситуацію та розв'язують її.

Перший тип — люди, котрі обирають конструктивні, творчі, перетворюючі стратегії. Вони вирізняються оп­тимістичним світосприйманням, усталеною позитивною са­мооцінкою, реалістичним підходом до життя, яскравою моти­вацією досягнення цілей.

Другий тип — люди, які звертаються до механізмів психо­логічного захисту, сприймають світ як джерело небезпеки, мають невисоку самооцінку та песимістичний світогляд. Вони не вірять у власні сили, у здатність контролювати ситуацію, впливати на неї.

Ці типи традиційно називають інтерналами та екстерна-лами. Доведено, що у кризовій життєвій ситуації інтернали стають ще інтернальнішими, а екстернали — екстерналь-нішими.

Інтернали сприймають складну життєву ситуацію різнобіч­но, у сукупності її позитивних та негативних сторін, у її зв'язках із іншими подіями. Коли умови не визначені, інтер-нал починає шукати нової інформації, яка допомогла б йому прийняти рішення. Він дуже чутливо ставиться до найне-помітніших особливостей колізії, яка переживається, що до­помагає подолати труднощі. Світ для нього — джерело викликів, можливість визначити свої здібності, перевірити сили. Якщо така людина стикається з невдачею, вона розуміє, що слід знайти новий напрямок руху.

Особистість може стати своєрідним буфером перед небезпечними ситуаціями, якщо має чималі резерви опору стресові, такі властивості, як сміливість, стійкість, бажання перемоги. Навіть коли на долю такої особистості випадає не­легке життя, вона все ж уміє побачити світлі його риси, збе­регти почуття задоволення буттям.

Можна визначити й так звані метастратегічні техніки життя. Це здатність передбачати та запобігати небезпеці, бло­кувати негативні події ще у зародку. Це знання, так би мови­ти, абетки знаків, які попереджають про наближення жит­тєвих змін. Це також уміння усвідомлювати нерозв'язність певної життєвої проблеми і концентрувати зусилля навколо п завдань.

Запитання й завдання

1. Наведіть приклади нормальної та анормальної криз. По­
кажіть їхню специфіку, знайдіть спільні характеристики.

2. Спробуйте проаналізувати, використовуючи власний жит­
тєвий досвід, умови поглиблення кризового стану та інди­
відуальні стратегії розв'язання кризи.

3. Знайдіть взаємозв'язок між показниками кризи та відоми­
ми Вам типами особистості.

4. Чи є відповідність між типовим ставленням до кризи та
стратегією її подолання? Якщо є, то як її можна пояснити?

Література

Анциферова Л. И. Личность в трудних жизненньгх услови-ях: переосмьісливание, преобразование ситуаций и психо-логическая зашита // Психол. журн. 1994. № 1.

Амбрумова А. Г. Анализ состояний психологического кри-зиса и их динамика // Там же. 1985. № 6.

Василюк Ф. Е. Психология переживання: Анализ преодо-ления критических ситуаций. Москва, 1984.

Донченко Е. А., Титаренко Т. М. Личность: конфликт, гар-мония. Киев, 1989.

Скоттп Дж. Конфликтьі: пуги их преодоления. Киев, 1991.

5.4. Внутріособистісні конфлікти (на прикладі підліткового віку)

Визначення поняття психологічного конфлікту — досить складна річ. Якщо поставити мету знайти дефініцію, яка б не заперечувала жодному з поглядів, то вона звучатиме приблизно так: конфлікт — це зіткнення чогось із чимось. При цьому два загальних питання теорії конфлікту: що стикається і який характер цього зіткнення — розглядаються різними ав­торами зовсім неоднаково.

Вирішення першого з цих питань пов'язане із загально-методологічною орієнтацією дослідника. Прихильники пси-ходинамічних концептуальних схем визначають конфлікт як одночасну актуалізацію двох або більше мотивів (спонукань) (К. Горні, Г. Кіскор). Біхевіористи стверджують, що про конфлікт можна казати лише тоді, коли є альтернативні мож­ливості реагування (П. Фресс, Ж. Шаже). А з погляду когнітивної психологи конфлікт — це зіткнення ідей, бажань, цілей, цінностей, тобто феноменів свідомості (Л. Фестінгер). Ці три парадигми розгляду поняття конфлікту поєднуються в окремих авторів у компромісні "синтагматичні конструкції" (наприклад, у А. Сарнофа), і якщо конкретні втілення таких поєднань частіше бувають еклектичними, то сама ідея подіб­ного синтезу має вигляд перспективної: насамперед за цими трьома парадигмами легко вгадати три фундаментальні для розвитку сучасної психологи категорії — мотив, дію та спосіб, які повинні органічно поєднуватись у кожній конкретній тео­ретичній конструкції.

Не менш важливим є й друге питання — про характер відношень конфліктуючих сторін. Воно поділяється на три підпитання, перше з яких стосується порівняльної інтенсив­ності протидіючих сил і вирішується частіше через тверджен­ня про приблизну рівність цих сил (К. Левін, Б. Магер, Д. Міллер). Друге підпитання пов'язане з визначенням взаєм­ної орієнтації протидіючих тенденцій. Більшість авторів не піддають сумніву традиційне трактування конфліктуючих спонукань як протилежно спрямованих. Лише К. Горні про-блематизувала це питання, висунувши ідею про те, що лише невротичний конфлікт (тобто такий, що визначається не­сумісністю конфліктуючих сторін, нав'язливим і несвідомим характером спонукань) може розглядатись як результат зіткнення протилежно діючих сил. Кут між напрямками спо­нукань при нормальному (не невротичному) конфлікті мен­ший 180°, і тому за певних умов можливо вибрати поведінку, яка більшою або меншою мірою задовольнила б обидві сто­рони. Третє підпитання торкається змісту відношень між конфліктуючими тенденціями. Тут слід розрізняти два основ­них види конфліктів: в одних випадках тенденції внутрішньо протилежні, тобто мають протиріччя за змістом, в інших вони несумісні не принципово, а лише в умовах певного місця й часу.

Для визначення категоріальної основи поняття конфлікту слід пам'ятати, що онтогенетично конфлікт — досить пізнє

утворення (Л. Рантел). Р. Спід твердить, що дійсний інтро-психічний конфлікт постає лише з появою ідеаційних понять. К. Горні вважає необхідними умовами виникнення конфлікту усвідомлення людиною почуттів і наявність внутрішньої си­стеми цінностей, а Д. Міллер і Г. Свенсон — здатність почу­вати себе винним за ті чи інші імпульси. Все це свідчить, що конфлікт можливий лише за наявності в індивіда складного внутрішнього світу й за актуалізації цієї складності.

Несвідомі конфлікти виникають ще в дитинстві, коли нормальні імпульси асоціюються з неприємними почуттями, такими як страх перед покаранням, осудом або розчаруван­ням. Кожна людина народжується з певними конституційни­ми даними, наприклад, із певною силою інстинктів, бажань і здатності витримати фрустрацію. В кожного індивіда є своя єдина у своєму роді особиста історія, в якій відображені взаємодії з батьками, родичами та іншими людьми, що догля­дали за дитиною. Ніхто не може стати дорослим, не пере­живши неминучих зіткнень між імпульсами і заборонами, зіткнень, які стають несвідомими завдяки дії різних захисних механізмів і які потенційно виступають джерелом прояву невротичних симптомів.

Зростання внутрішніх протиріч у процесі онтогенезу зумо­влено тим, що дитина поступово переростає свій спосіб життя. З роками епіцентром вшгикнення протиріч стає самосвідомість особистості з її ілюзіями, породженими значними розбіжностями між реальним та ідеальним образом самої людини.

Переживання індивідом унікальності свого буття і своєї долі, тісно сплітаючись з проблемами й долями інших людей, призводить до виникнення різних колізій, протиріч, які за певних умов можуть виступати поштовхом для розвитку жит­тєвої кризи.

Конфлікт формується на всіх рівнях розвитку протиріччя, але як суб'єктивне явище визначається на рівні, коли пору­шується відповідність між трьома сторонами діяльності осо­бистості: операціональною, мотиваційно-цільовою та змісто­вою. Тоді на наступному рівні розвитку протиріччя, що по­рушує фундаментальні для людини основи життя, і виникає життєва криза.

Історія становлення особистості є водночас історією фор­мування дедалі складніших внутріособистісних протиріч, які долаються людиною у періоди криз. Особистість сягає вер­шин у своєму розвитку паралельно з тим, як вона навчається володіти собою, переборювати свої конфлікти або уникати їх.

Проблема криз, конфліктів, складностей як одна з найго-стріших проблем підліткового віку привертає пильну увагу вчених різних шкіл та напрямів.

З початку наукового вивчення підліткового віку, після першого фундаментального дослідження С. Хола (1908), за цим віком закріпилася назва критичного, що відобразилося в його своєрідній характеристиці як періоду "бурі й натиску". у першій чверті століття в науці існувало уявлення про біо­логічну обумовленість критичного розвитку в підлітковому віці. Основу цього уявлення заклали С. Хол (теорія рекапіту­ляції) і 3. Фрейд, у теорії якого про стадії психосексуального розвитку вторинне виникнення Едипової ситуації на початку підліткового віку розглядалось як універсальне та генетично обумовлене явище. Але одночасно з виникненням варіацій теорії біогенетичного універсалізму накопичувалися й дослід­ження з окремих проблем, в яких розкривалася залежність деяких сторін особистості (наприклад, інтересів, ідеалів) від соціальної ситуації розвитку підлітка. Така спрямованість бу­ла характерною для цілої низки досліджень у початковий період становлення радянської психології (В. Смирнов, 1928; М. Арямов, 1928; І. Рибников, 1930).

У Німеччині теоретичним опонентом 3. Фрейда був Е. Шпрангер, який дав опис підлітка "середнього класу", згідно з яким юність є періодом "вростання індивіда в куль­туру", у певні форми життя суспільства, які існують у вигляді етики, релігії, науки, мистецтва та ін. (1929). А. Буземан, що вивчав розвиток самосвідомості щцлітків із середовища робіт­ників та інтелігенції, дійшов висновку про залежність кри­теріїв самооцінки й рівня розвитку самосвідомості від безпо­середнього соціального оточення (1926).

У 20—30-ті роки американські етнографи школи Боас зай­мались вивченням так званих примітивних цивілізацій і вста­новили, що:

підлітковий період може мати різну тривалість — від кількох місяців у деяких племенах до чотирьох років у суспільствах з ви­соким промисловим розвитком, після чого дитинство формально Ще не закінчується у зв'язку з продовженням освіти та збережен­ням матеріальної залежності від батьків;

загальна картина розвитку та особливостей підлітків може бути різною: поряд із критичним існує гармонійний без­конфліктний розвиток (М. Мід, 1928).

Пізніше Р. Бенедикт узагальнила етнографічні матеріали у вигляді теорії двох типів переходу від дитинства до до-

рослості: безперервного та з наявністю розриву між способа­ми поведінки та уявленнями, необхідними для виконання ролі дорослого. Перший тип існує в деяких індіанських пле­мен в умовах "збігу ряду важливих норм і вимог щодо дітей та дорослих. Другий тип спостерігається при суттєвому розходженні цих норм та вимог залежно від віку. Тоді перехід до дорослості супроводжується внутрішніми й зовнішніми конфліктами та мо­же мати специфічний результат — непідготовленість до ролі до­рослого при досягненні "формальної зрілості".

К. Левін у своїй роботі "Підхід теорії поля до підліткового віку" (1960) проаналізував конфліктний тип переходу до до­рослості з огляду становища, яке займають у суспільстві група дітей і група дорослих (шляхом порівняння деяких їхніх прав та привілеїв). Він констатував наявність відчутного поділу цих груп у сучасному суспільстві та вважав, що підлітки пере­бувають у стані соціального переміщення з групи дітей до груди дорослих, при чому вони прагнуть якнайшвидшого пе­реміщення, аби використовувати їхні привілеї.

На думку К. Левіна, специфіка становища підлітка в тому, що він знаходиться між двома соціальними групами, що ана­логічно станові людини, який у соціальній психології нази­вається таївшаі тап (неприкаяний) і характеризується праг­ненням людини перейти з менш привілейованої групи у більш привілейовану, котра поки що її не приймає. Станові "неприкаяності" притаманні такі властивості, як напру­женість, нестійкість, висока чутливість, полохливість та не­впевненість, зміна контрастів поведінки й настрою, епізодич­на агресивність тощо. К. Левін називає підлітка таг£Іпа1 тап, а факт соціального переміщення розглядає як розширення, порівняно з дитинством, життєвого простору підлітка у різних напрямках — часовому, соціальному, географічному та ін. Рух самосвідомості у цьому полі він трактує як рух у невідомому напрямку, оскільки для підлітка світ дорослих є неясним — як щодо меж доступного для нього руху, так і за змістом. З особливостей поля підлітка та руху в ньому К. Левін виво­дить усі основні властивості дітей цього віку. Ступінь склад­ності конфліктів він ставить у пряму залежність від гостроти розмежування у суспільстві груп дітей та дорослих і трива­лості періоду, коли підліток перебуває між двома групами. Усе це підводить до висновку про закономірність конфліктів у розвитку та вихованні підлітків як обумовлених специфікою соціальних обставин їхнього життя.

На початку 50-х років М. Газелл видрукував останню час­тину своєї книги про дитячий розвиток, яку присвятив

підлітковому вікові, стосовно якого він застосував свою теорію про біологічно зумовлену послідовність розвитку і зкорстку зміну одних властивостей іншими, за якої прояв не­гативних властивостей з інтервалом у рік відображає процес біологічного дозрівання.

У 1966 р. вийшла в світ книга Д. Колмена, в якій розви­вається думка про "неприкаяність" підлітка та її наслідки. Автор виокремив низку соціальних обставин, які "ви­штовхують" підлітка зі світу дорослих і спричинюють виник­нення особливої субкультури підлітків, тобто констатував факт існування суспільства підлітків у суспільстві дорослих.

Слід наголосити, що жодна з наведених теорій так і не спро­моглася дати задовільне пояснення усім накопиченим фактам.

У психології радянських часів проблемами підліткового періоду займалися багато дослідників: Л. Виготський, П. Блонський, О. Смирнов, П. Заговорський та ін.

Зокрема, Л. Виготський висунув гіпотезу про незбіг у підлітковому віці трьох типів дозрівання — статевого, загаль-ноорганічного та соціального. Вчений вперше обгрунтував низку проблем, які необхідно враховувати при вивченні кри­тичного віку: позитивний зміст негативної фази; необхідність виділення основного новоутворення у свідомості підлітка; визначення системи відносин міх дитиною і середовищем. Перебудова соціальної ситуації розвитку складає, на думку Л. Виготського, головний зміст критичного віку.

Що ж до загальної тези радянських психологів із цього приводу, то вона була не дуже хитромудрою: конфлікти і складнощі у підлітковий період, мовляв, не обов'язкові, вони породжені неправильним вихованням, хоча й спостерігаються досить часто...

Якою ж є природа внутріособистісних протиріч та які з них притаманні саме підлітковому віковП

У житті людини, в її внутрішньому суб'єктивному світі по­стійно виникають і долаються найрізноманітніші протиріччя. Багато з них одночасно існують в особистості та в деяких ви­падках одночасно переживаються. В інших випадках одне з протиріч може виявлятися найбільш гостро, і пов'язані з ним переживання можуть відтісняти чи зовсім витіснити всі інші Витіснені протиріччя можуть або знов актуалізуватися, або з часом втратити для особистості будь-яке значення.

Кожне протиріччя, актуалізуючись, переживається люди-пою як турбота, хвилювання, прикрість, незадоволеність то-Що. Якщо це внутрішнє протиріччя, то частіше воно пережи-

вається як незадоволеність собою, стає приводом для кри­тичного аналізу своїх учинків або якостей своєї особистості та викликає прагнення до самовиховання. На низьких рівнях розвитку особистості через відсутність критичного ставлення до себе навіть внутрішні протиріччя переживаються як про­тиріччя між особистістю та навколишньою дійсністю (на­приклад, перекладання провини на інших).