Особистісні сюжети розвитку та психологічні ситуації

Особистісні ситуації базуються на більш-менш усвідомлюваному уявленні людини про себе. "Образ Я" на­кладає відбиток на все наше життя.

Як виникає цей образ, і чому ми іноді потрапляємо в за­лежність від нього, стаємо його рабами?

Існує два шляхи розвитку самосвідомості особистості, формування її "образу Я": вплив інших, значущих для нас близьких, референтних людей та досвід, набутий нами в житті та діяльності. В кожної людини є ці два аспекти самосвідо­мості, представлені в різних комбінаціях.

Генетично першим із них виступає вплив інших людей. Цей вплив може бути цілком позитивним, коли ці "інші*' люблять нас та приймають такими, які ми є. їхнє ставлення щире, вони цікавляться нами і говорять нам правду про свої почуття. Дуже важливо, щоб значущі для нас люди були мо­ральні, психічно здорові, гармонійні та цілісні, впевнені в собі та доброзичливі. Якщо всі або деякі з цих умов відсутні, люди можуть заважати нам нормально розвиватися, са-мостверджуватися, бути щасливими.

Психологи вирізняють три різновиди "образу Я" — нега­тивний, ідеалізований {завищений) та реалістичний. Зупинимось на характеристиці кожного з цих образів.

Негативний образ мають люди, які бачать себе у відповідному світлі. Інколи вони готові визнати наявність у собі позитивних рис, але одразу ж додають ті якості, які ней­тралізують та зводять нанівець ці риси. їхня увага зосередже­на переважно на власних недоліках та обмеженнях. Часто во­ни вважають, що в очах оточуючих виглядають нікчемами.

Причини виникнення негативного "образу Я" можуть бути започатковані у дитячому вщі. У дорослої ж людини невпев-

неність у собі може виникнути внаслідок багатьох невдач зрілого віку. Людина з негативним образом сприймає як на. лежне свої невдачі та помилки, а успіхи відносить на рахунок випадковості чи талану.

Ідеалізований (завищений) "образ Я" може бути двох видів: як засіб захисту від оцінок інших; як дійсно завищений образ себе.

Перший випадок приховує глибинну невпевненість у собі, зумовлену більш-менш усвідомленим травмуючим досвідом життя. Дійсні думки таких людей про себе реалістичні, вони тільки намагаються ідеалізувати себе в очах інших.

Люди з дійсно завищеним образом себе, як правило, спрямовані на соціальний успіх. Вони походять з родин, де особливе значення надається досягненням, престижу в суспільстві (культ кар'єри, зв'язків, високих посад тощо). З психологічного огляду соціальний успіх може компенсувати невпевненість. Жадоба успіху в цих людей невгамовна, між-особистісні стосунки дисгармонійні. Вони з презирством ставляться до слабаків та невдах. Залежність таких індивідів від поглядів значущих для їхньої самооцінки людей дуже ве­лика. Глибока невпевненість призводить до того, що ці люди не витримують критики, заперечень. Ті, хто намагається з ними сперечатися, наштовхуються на насмішки, заро­зумілість, самовдоволення.

Як негативний, так і ідеалізований образи формуються пе­реважно виходячи зі ставлень та оцінок оточуючих людей.

Реалістичний образ виникає передусім із власного досвіду життя. Така людина усвідомлює не тільки свої можливості, але й те, що вони мають певні обмеження.

Наша поведінка значною мірою є наслідком нашого образу себе. Якщо вважати себе нещасливим, неможливо помітити щас­тя, якщо переоцінювати себе — так можна ніколи й не наважи­тися на випробування. Бути реалістом — це сміливість бачити правду і бути самим собою — не більше і не менше (А. Роше).

Особистісні психологічні ситуації дуже різноманітні, вони охоплюють всі прояви життя і діяльності людини. Аналізувати їх дуже складно, оскільки будь-яка класифікація чи схема об­межують реальність. Ми вважаємо за доцільне у практичній психологічній роботі якомога менше спиратися на подібні схеми. Тому, описуючи особистісні психологічні ситуації, ми пропонуємо застосовувати поняття "сюжети ", яке не претен­дує на вичерпність у плані аналізу індивідуальності, а лише зображує типові лінії розгортання напрямків внутрішнього розвитку й функціонування людини.

О1

Сюжет особистісвого самоствердження — ця форма стерео­типної поведінки схвалюється суспільством, тобто соціумом, у тому вигляді, що ми маємо на даний час, і передбачає, щоб його члени були шанолюбними, мали потяг до соціального розкриття своєї особистості. Суспільство має потребу в тому, щоб людина працювала на загальне благо. Тому з раннього віку у дитини стимулюється прагнення до соціального виз­нання, уваги й пошани, бажання слави.

У культурному варіанті самоствердження людини підпо­рядковується загальним цілям її життя й діяльності, існує в рамках етичних норм, включає повагу до свободи са­моствердження інших. Водночас людина поважає себе, реаль­но оцінює свої можливості, прямує шляхом самовдоскона­лення та розвитку.

Сюжет самоствердження лежить в основі адаптації людини до соціального середовища. Дитина проходить онтогенез че­рез ототожнення себе з іншими — матір'ю, батьком, учителя­ми тощо. Через ототожнення з іншими людьми ми набуваємо рис соціальної істоти (соціалізуємося). Особистість, персо­на — це соціальний феномен, те, що ми репрезентуємо суспільству: ролі, маски, зразки поведінки, форми діяльності. Самоствердження — це складна потреба. Вона включає, з од­ного боку, самоповагу, гордість, особисту свободу; з іншого — потребу в тому, щоб тебе визнавали, високо цінували, захоп­лювалися твоїми вчинками. Певний сюжет самоствердження є специфічним для кожного національного, історичного сере­довища.

У психологічній практиці часто доводиться спостерігати порушення даного сюжету. Особистісне самоствердження пе­ретворюється на психологічну проблему людини у випадках, коли воно відривається від цілей життя та стає самоціллю. Не завжди вчасно нам удається помітити, в які моменти виникає заміна реальних цілей діяльності, спілкування, розвитку ома­ною самоствердження. Варіантів поведінки людини тут існує Декілька. Це можна побачити в агресивності роздратованого начальника, який кричить на своїх підлеглих, і, навпаки, в Улесливому підлабузництві деяких із останніх, які нагадують тінь" свого шефа чи грають роль тих, хто відданий справі до самозречення. Але коли ситуація змінюється на сприятливу, якось непомітно саме з цих підлеглих витворюються най­страшніші тирани (як, наприклад, Сталін, Гітлер). Інший варіант поведінки можуть демонструвати особи, які пережили моменти слави, — артисти, співаки, спортсмени та ін. Життя

після цього здається їм нецікавим, пустим, сірим. Аби хоча б ненадовго повернути собі відчуття радості, захоплення, вони можуть удаватися до алкоголю, наркотиків, авантюр...

У своєму розвиткові особистість проходить нелегку путь від залежності від ставлення, оцінок, очікувань інших — до самостійності, незалежності, індивідуальності. Якщо батьки, вихователі, визнані авторитети дають дитині відчути повагу до себе, впевненість у собі, вони допомагають їй стати на шлях вільної самореалізацн. Коли ж дорослі тримають дитину в підкоренні своїй волі, намагаються залишитися безперечними авторитетами в її житті, вона губить внутрішні орієнтири, втрачає самостійність..Викривлення сюжету особистісного самоствердження може відбуватися й при деяких видах де-привації основних потреб людини і компенсаторних варіантах розвитку. Проілюструємо це на прикладі.

Микола Л. залишився сиротою у вісім років. Родичі "поділили" між собою дітей, роз'єднавши його з братом. У новій сім'ї стосунки не склалися, і невдовзі Микола опи­нився в інтернаті для сиріт. Йому добре давалося навчан­ня, і компенсаторна поведінка оформилась у відмінні оцінки з усіх предметів. Хлопчик самостверджувався через навчання. Для нього стало неможливим щось не знати з шкільної програми, не розв'язати хоча б одну задачу, от­римати не відмінну оцінку. Він пишався тим, що всі одно­класники зверталися до нього по допомогу у навчанні. Микола розширював сферу свого самоствердження через читання книг, участь у танцювальному та драматичному гуртках, через перемоги в олімпіадах. Він був гордістю школи до самого її закінчення. При виборі професії у Ми­коли було багато варіантів, але він зупинився на престиж­ній професії фізика та найпрестижнішому інституті. Тут його вперше спіткала невдача — до інституту він не всту­пив. Отож була можливість знайти шлях істинної само-реалізації. Але заважав сюжет самоствердження. Микола пояснив собі свій неуспіх побічними причинами ("Я зако­хався, і це мене відволікло від роботи"). Доклавши зусиль, Микола вступив все-таки на ту ж спеціальність. Після закінчення інституту (великих успіхів у навчанні він уже не виявляв) Микола змінив декілька місць роботи. Справж­нього зацікавлення не було, дисертація залишилася недо­робленою... Микола спробував самоствердитися в особис­тому житті. Одруження та народження сина не задоволь­нили потреби у самоствердженні, В душі наростали триво­га і прикрість, які треба було якось переборювати. Алко­голь та спалахи агресії щодо близьких людей перетворюва­ли прикрість на почуття вини та страх самотності. Роз-

вився стійкий невротичний стан, який руйнівно впливав на стосунки з оточуючими. Сюжет самоствердження всту­пив у суперечність з потребою любові, прийняття, загаль­мував потребу саморєалізації.

Велика кількість особистіских психологічних проблем пов'язана з сюжетом любові. Е. Фромм у книзі "Душа люди­ни" називає любов мистецтвом, яке потребує праці та знань:

"...Зріла любов є зв'язок, який вимагає збере­ження цілісності особистості, її індивідуальності Любов — дійова сила в людині, сила, яка руйнує перепони між людиною та її побратимами, сила, яка об'єднує людину з іншими; любов допомагає людині подолати почуття самотності й відчуження і разом з цим дозволяє їй залишатися самою со­бою, зберігаючи свою цілісність" (Фромм 3. Душа человека. Москва, 1992. С. 121).

Людина прагне єдності з іншими людьми. Це прагнення найсильніше з усіх людських прагнень. Енергія любові скріплює сім'ю, суспільство, взагалі людство. Крах у до­сягненні такої єдності може викликати божевілля, інстинкт самознищення або знищення оточуючих. Самореалізація в любові потребує розвитку в людині не тільки прагнення, а й здібності любити: віри в свої сили, довіри до людей, чесності, внутрішньої свободи. Навпаки, залежність від думок оточую­чих, заздрість, жадібність, самозакоханість, маніпулювання іншими руйнують любов.

Сюжет любові, як жоден інший, обтяжений обманами та самообманами особистості. Він спирається на програми підсвідомості, які систематично спотворюють у свідомості людини її зовнішню та внутрішню реальність, штовхаючи її в етично неможливі ситуації, події, стосунки. Саме сюжету лю­бові належить першість в утворенні систем психологічного захисту, про які йшлося вище. Виникаючи на перших етапах Розвитку, розлади у сприйманні дитиною самої себе зако­номірно супроводжують людину все її життя, стаючи причи­ною труднощів у стосунках з іншими. Любов батьків до дити­ни є основою її любові до себе, до світу, фундаментом довіри, співчуття, гуманності.

"Позиція батька та матері стосовно дитини відповідає її потребам, — писав Е. Фромм. — Не­мовля має потребу в безумовній материнській лю-

'* 195

бові й піклуванні — як фізіологічно, так і психічно. Після шести років дитина починає відчувати по­требу в батьківській любові, в його авторитеті та керівництві. Функція матері — забезпечити їй безпеку в житті; функція батька — навчати її, керу­вати нею у вирішенні завдань, які ставить перед дитиною те суспільство, в якому вона народилась" (там же. С. 134).

На основі любові з боку матері та батька формується здатність людини любити себе, її самооцінка, — все це утво­рює основу духовного здоров'я та дає змогу досягти зрілості Відхилення від нормального шляху цього розвитку стає при­чиною багатьох неврозів. Розглядаючи різні варіанти відхи­лень, Е. Фромм наголошує, що в усіх випадках невротичного розладу має місце недорозвиток однієї з основ — батьківської або материнської, або ролі батька й матері перемішуються. На фоні перебільшеної залежності від батька розвивається невроз нав'язливих станів, а у разі надмірної концентрації прихильності до матері — істерія, алкоголізм, депресії, нездатність до самоствердження.

Алла народилася після того, як її батько та матір розлу­чилися. Виховувалася вона в сім'ї дідуся й бабусі. Алла ду­же любила матір і з осторогою ставилася до діда, хоча на­зивала його татом. Від близьких вона отримувала багато любові, опіки, матеріального захисту, але, спостерігаючи життя родин своїх подруг, відчувала заздрість, бажала мати "справжнього батька". Рано усвідомивши ці потреби, вона дала собі слово, що її власна сім'я буде обов'язково пов­ною: вона, чоловік, діти. До шлюбу Алла поставилася дуже серйозно: щиро кохала свого обранця, робила все можли­ве, щоб у сім'ї була теплота, любов, взаєморозуміння. Сю­жет любові набрав рис самозречення. Алла намагалася догодити чоловікові, змінити себе згідно з його очікуван­нями. Вину за непорозуміння та сварки брала на себе. Ре­акція чоловіка була несподіваною для неї. Він дедалі частіше проявляв відразу, багато часу проводив поза до­мом. Почуття провини зростало, з'явилися пригніченість, відчай, невдоволення собою. Ініціатором розлучення стала сама Алла. Але непродуктивний сюжет любові залишився, несподівано виявившись у стосунках з маленьким сином. За допомогою до психотерапевта Алла звернулася саме з цього питання. Вже перші зустрічі довели, що психоко­рекції потребує не дитина, а мати.