Прагнення до подолання об'єктивно існуючих протиріч — це завжди початок переходу особистості на інший, більш високий рівень розвитку

Внутрішні протиріччя особистості можуть бути наслідком суперечливих зовнішніх впливів або результатом протиріч в особистому життєвому досвіді людини. Але основна їх при­чина полягає в тому, що людині властиві різні форми відо­браження у формі образів, емоцій або почуттів, відображення одиничного, конкретного, чуттєвого та відображення аб­страктного, узагальненого. Утворення цих протиріч є ознакою розвитку особистості, а подолання кожного з них означає ви­никнення нового в особистості, що розвивається.

Аби стати рушійними силами розвитку особистості, внутрішні протиріччя повинні бути актуальними для людини, тобто усвідомлюватися або переживатися, хвилювати, бути предметом турботи, причиною незадоволеності собою.

Одним з найбільш гострих протиріч підліткового віку є протиріччя між ставленням до себе та переживанням ставлення з боку інших людей, особливо тих, яких підліток найбільше по­важає. Це протиріччя переживається підлітком тим гостріше, чим менша ділова й духовна близькість між ним та значущим для нього іншим. Подібні внутрішні протиріччя спричинюють явище кризи особистості.

Корені так званої кризи підліткового віку слід шукати у специфіці внутрішніх протиріч, властивих цьому вікові. На даному етапі виникають такі внутрішні протиріччя особистості, які мають особливий суб'єктивний сенс. Підліткові іноді потрібно докорінно змінити своє ставлення до багатьох явищ, У тому числі й до себе самого та якостей своєї особистості.

Існує декілька причин, що обмежують розширення прав підлітків і призводять до конфліктів:

відсутність змін у суспільному становищі підлітка порівня­но з дитинством (він як був, так і є "учнем", "школярем", цілком матеріально залежним від батьків);

інерція минулого досвіду дорослих у вигляді звички по­стійно спрямовувати й контролювати дитину;

невміння підлітків діяти самостійно;

надмірні претензії підлітків, які перевищують їхні можли­вості та потребують втручання дорослих.

За Т. Драгуновою, конфлікт підлітка й дорослого може ма­ти три варіанти розвитку з відповідно різними картинами ди­наміки їхніх стосунків.

1. Поступове поглиблення протиріччя й розвиток кон­
флікту, що має тенденцію до розростання у просторі та часі
Перша суперечка породжується ставленням дорослого до на­
магань підлітка бути самостійним як до таких, що не мають
сенсу. Прагнення дорослого зберегти минулий стиль взаємин
викликає опір з боку підлітка у вигляді різних форм протесту
й непокори. При незмінності позиції дорослого подібні
зіткнення стають систематичними та дедалі гострішими, а
негативізм підлітка — наполегливішим та всеохоплюючим.
Така ситуація може затягнутися на весь підлітковий вік та
набрати форм хронічного конфлікту.

2. Конфлікт існує, але проявляється епізодично, він замас­
кований специфічною поведінкою дорослого: під натиском
підлітка, навіть суперечачи своїм поглядам, він починає дозво­
ляти те, чого раніше не дозволяв. Така непослідовність учинків
дорослого, невизначеність меж доступного і можливого для
підлітка можуть зберігатися тривалий час та сприяти розвиткові
дорослості підлітка у річищі його інтересів і прагнень.

3. Дорослий з часом починає бачити в підліткові вже дале­
ко не малу дитину та відповідно змінює своє ставлення до
нього. Конфлікт зменшується і може зникнути зовсім.

В усіх варіантах загальним моментом є конфліктний поча­ток підліткового періоду, і всюди є так звана негативна фаза, яка відображає певну форму переходу до нового типу сто­сунків в умовах, коли зрушення в розвитку особистості дити­ни на початку підліткового віку випереджають появу відповідних змін у взаєминах з дорослим. Позитивний же зміст негативної фази полягає в тому, що підліток шляхом різних форм непокори ламає попередні "дитячі" відносини з Дорослим і нав'язує новий тип відносин, яким об'єктивно на­лежить майбутнє.

Становлення внутрішнього світу, його усвідомлення, поява стійкого образу "Я" — найважливіший психологічний процес підліткового віку. Але його неодмінно супроводжує цілий шерег хвилюючих і драматичних переживань. Разом з усвідомленням своєї унікальності, неповторності, несхожості на інших вини­кає почуття самотності. "Я" підлітка ще не визначене,

розпливчасте, воно часом переживається як відчуття внутріш­ньої порожнечі, яку потрібно чимось заповнити.

До підліткового віку своя відмінність від інших приваблю­вала дитину лише за виключних обставин. У підлітка картина змінюється. Орієнтація одночасно на декількох значущих інших робить його психологічну ситуацію внутрішньо кон­фліктною. Несвідоме бажання уникнути минулих дитячих ідентифікацій активізує його рефлексію, але разом з тим по­роджує відчуття провини, невпевненість у собі, замкненість, постійне незадоволення собою. Ці риси можуть закріпитися і поступово перетворитися в постійні якості, котрі в сукупності сприяють виникненню комплексу неповноцінності.

Загострення інтересу підлітка до самого себе викликає своєю чергою підвищену чутливість до оцінки дорослими якостей його особистості, інтелекту, здібностей. Це може су­проводжуватися сильними афективними внутрішніми пере­живаннями. Виникаючи в період високої емоційності, вони можуть потайки зберігатися у підлітка і в подальшому пере­рости в один із стійких станів психіки особистості.

Отож ми розглянули лише деякі внутрішні й зовнішні про­тиріччя із того чималого та складносплетеного клубка, який характерний для підліткового віку. Звичайно, долати про­тиріччя, розв'язувати складні життєві ситуації, гасити психо­логічні конфлікти дуже важко, але можливо. І це виступає одним із головних завдань практикуючого психолога, з фор­мами, методами та прийомами роботи котрого, в тому числі серед підлітків, читач матиме змогу ознайомитися у другій частині підручника.

Запитання й завдання

1. Що таке психологічний конфлікт?

2. Чим відрізняються зовнішні протиріччя від внутрішніх?

3. Розкрийте позитивний та негативний потенціал внутріш­
нього конфлікту.

4. Чому саме підлітковий вік є найбільш конфліктним та кри­
зовим?

5. Розкрийте особливості взаємозв'язку внутрішніх та
зовнішніх протиріч у підлітковому віці.

Література

Берне Р. Развитие Я-конценции и воспитание. Москва, 1986.

Блум Ф., Лейзерсон А., Хофтедтер Л. Мозг, разум, поведе- ние. Москва, 1988.

Бреслав Г. М. Змоциональньїе особенности формирования личности в детстве. Москва, 1990.

Вилюнас В. К. Психологические механизмьі мотивации че-ловека. Москва, 1990.

Годфруа Ж. Что такое психология. Москва, 1992. Лейту Г. Психодрама: теория и практика. Москва, 1994.

Мольц М. Я — зто Я, или Как стать счастливьім. Санкт-Петербург, 1992.

Фрейд 3. Введение в психоанализ: Лекции. Москва, 1991.

Хорт К. Ваши внутренние конфликтьі. Санкт-Петербург, 1997.

5.5. Прогнозування й планування життєвого шляху

Особистість як спрямованість у майбутнє. Розвиток є основним способом буття особистості. Він виражає провідну потребу людини — потребу повсякчасно виходити за власні межі (Я. Анциферова).

Серед найважливіших аспектів еволюції психіки слід на­звати розширення саме часової орієнтації. Якщо тварина орієнтується у часі виходячи з необхідності задоволення лише буденних потреб, то інтервали часу, репрезентовані у свідо­мості людини, не лише пов'язані з її минулим, теперішнім і майбутнім, а й можуть виходити далеко за рамки окремого життя. Тільки біологічна доля має невідворотний фінал. Час хе особистості як невід'ємна частка історичного часу, часу соціуму — не є однозначно скінченним.

Постійна незавершеність — характерна риса психологічної організації особистості, внутрішня умова її здатності самороз-виватися, створювати себе знов. Якщо спробувати відповісти на запитання, навіщо взагалі виникає особистість та яку го-

ловну функцію вона відіграє у життєдіяльності людини, то слід підтвердити думку К. Обуховського про те, що "особистісний рівень психологічної організації індивіда — це спосіб, засіб чи знаряддя оволодіння людиною своїм май­бутнім, здійснення майбутнього за допомогою творчих дій" {Обуховский К. Психологическая теория строения и развития личности // Психология формирования и развития личности. Москва, 1981. С. 51).

Усе соціальне буття людини є спрямованістю на цілі, які зна­ходяться у більш-менш віддаленому майбутньому. Ми не може­мо жити не адаптуючись, не пристосовуючись. Якщо говори­ти про особистісне пристосування, то це буде адаптація скоріше до майбутнього, ніж до теперішнього. Творче став­лення до власного життя потребує виходу за межі буденності, повсякденності, тимчасовості. Особистість пристосовується до майбутнього, прогнозуючи його, розробляючи життєві плани, програми, усвідомлені й не усвідомлені остаточно орієнтири.

Тільки усвідомлюючи свої часові обрії, аналізуючи наслідки завершених дій, плануючи наступні вчинки, осо­бистість може рухатися життєвим шляхом уперед, розвива­тися, а не стояти на місці чи деградувати. У людини час відміряний, і думка про смерть спонукає до активного само­вияву. Те, що не має вимірів, не має й цінності.

Ми створюємо свій світ шляхом "структурування свого життєвого простору" (К. Левін) у відповідності з життєвими переживаннями. Цінність, значущість різних складових нав­колишнього середовища визначається індивідуальними пер­спективами, поглядом у майбутнє. Мірою дорослішання лю­дина розширює межі часової орієнтації, формує "часовий кругозір" (П. Фресс) як інтегративну характеристику розвитку часових уявлень особистості, що складаються у соціальній діяльності.

Психологічне поле в той чи інший момент, за К. Левіним, включає у себе не тільки теперішній стан індивіда, а й уяв­лення про своє минуле й майбутнє — бажання, мрії, плани, надії. Усі частки поля, незважаючи на їхню хронологічну різночасовість, суб'єктивно можуть переживатися водночас і всі разом визначати поведінку людини, траєкторію обраного нею життєвого шляху.

Саме часова перспектива передбачає взаємозв'язок і взаємозумовленість минулого, теперішнього та майбутнього у свідомості й поведінці людини, вважав Л. Франк, котрий у

1939 р. вперше запровадив до наукового обігу цей термін. При цьому удаваним, далеким від дійсності може бути не тільки майбутнє, а й минуле. Пам'ять "редагує" наші спогади виходячи із потреб сьогодення, із необхідності мати певну індивідуальну історію, котра не заважала б формувати пози­тивне ставлення до себе. Інколи, навпаки, людина прагне са-мозвинувачень, навіть самокатувань, і тоді спогади стають неадекватно негативними. Так і майбутнє інколи уявляється крізь рожеві окуляри, а часом — крізь чорні.

Як відомо, класичний психоаналіз зорієнтований переваж­но на минуле особистості. Деякі ж сучасні психотерапевтичні напрями гуманістичної орієнтації, навпаки, акцентують увагу на майбутньому, на необхідності формування таких життєвих перспектив, котрі допомагали б людині підвищити самопова­гу, віднайти власну ідентичність. На думку Ф. Мелджеса, "майбутнє впливає на сьогодення", і тому слід застосовувати психотерапію, що конструює саме майбутнє. Ми певним чи­ном програмуємо себе, навіть не знаючи про це, не усвідом­люючи, що очікування успіху чи поразки, одужання чи страшного діагнозу безпосередньо впливають на актуальний стан, на ефективність діяльності, особливості спілкування, форми ставлення до себе та інших.

Певні фантазії, репетиції майбутнього, спонтанні мрії, уявлення своїх бажань дають можливість людині вибирати варіанти свого потенційного розвитку, шляхів та манівців життєвого руху, розриваючи пута зафіксованого у ранньому дитинстві батьківського сценарію.

Форми самопрогнозувапня. Інтегральним елементом жит-тєтворчості людини є її життєва програма як цілісна модель життєвого шляху. Життєва програма зрілої особистості відби­ває магістральні життєві цілі та способи їх реалізації (Л. Сохань). Життя можна розглядати як нескінченну низку Цілей та шляхів їх досягнення, що відтворюють одвічні супе­речності між прозою повсякденності та ідеальними, бажани­ми образами майбутнього. Життєві цілі у концентрованому вигляді відбивають потреби особистості, виступаючи безпосе­редньою характеристикою її життєдіяльності. Життєві цілі виникають на певний часовий інтервал, вони виражають най­важливіші інтереси людини на даному етапі життєвого шляху і підпорядковують собі всі інші, другорядні цілі.

Довготривалі цілі допомагають людині усвідомити інди­відуальний смисл існування, конкретизувати його. Віддалені, винесеш у далеке майбутнє, вони дають змогу уникнути по-

стійних сумнівів у доречності власних рішень та вчинків. Як зазначав Г. Сельє, постановка життєвих цілей має відбуватися з урахуванням реальних можливостей їх досягнення. У проти­лежному випадку, коли людина планує щось нездійсненне, виникає загроза стресу "зруйнованої надії" — найнебезпеч-нішого зі стресів.

Життєва програма відтворює провідну життєву лінію, ко­тра накладає відбиток на всі прояви особистості. Якщо в лю­дини є сутнісна діяльність, що виявляє її головні потенції, прагнення й досягнення, вона відчуває задоволення від життя як такого, переживає його наповненість, усвідомленість, ко­рисність. Якщо ж такої діяльності немає, на людину очікує криза смисловтрати.

Знання людини про власне майбутнє завжди досить при­близне, неповне, неточне. Щось несподіване кожної миті мо­же змінити життєві плани, внести свої корективи. І все ж лю­дина бачить свої життєві перспективи як загальну спрямо­ваність імовірних найважливіших подій. Життєва перспекти­ва — це потенційна можливість розвитку особистості, неми­нучість певних змін у майбутньому житті. Перспектива не є чимось фатальним: особистість активно впливає на обставини свого життя, здійснює вчинки, здатні змінити життєві пер­спективи.

На відміну, від життєвої програми, котра є завжди бажаною для особистості, перспектива може бути й не досить приєм­ною. Реалізація життєвої програми потребує значних зусиль, аби підпорядкувати свою активність обраному напрямові. Щодо особистісних перспектив, то вони не вимагають вольо­вих рішень. їх реалізація може відбуватися взагалі без участі суб'єкта життєтворчості. До того ж життєва програма — це своєрідна цілісна картина життєвого шляху, в той час як жит­тєва перспектива не деталізує конкретних рис майбутнього, не передбачає його моделі. Людина не може в одній життєвій програмі поєднувати різні перспективи розвитку, проте мож­ливі різні програми реалізації певної життєвої перспективи.

Доки особистість не усвідомить свою життєву перспективу, вона не може збагнути смисл свого життя, нездатна адекватно виявити потенційні можливості, життєві сили. В кожної лю­дини є певна життєва перспектива, котра включає не лише реалізацію цілей. Ціль являє собою ідеальний образ майбут­нього результату діяльності, а перспектива — це далеко не тільки очікувані результати, а й зміни, які неможливо було запланувати, котрі ніяк не залежать від суб'єкта, іяп

Людина сподівається на позитивні зміни життєвих обста­вин у майбутньому, на нову смугу, щасливу пору життя. Але ці зміни можуть не відбуватися чи початися набагато пізніше, ніж хотілося б. І тоді залежно від ступеня неузгодженості між уявною перспективою та реальністю зростає почуття невдоволення со­бою, своїм життям, поступом особистісного зростання.

Відсутність перспектив, як і нереалістичні перспективи, — це несприятливі умови для самовияву. На кожному етапі життєвого шляху бажано мати змістовні реалістичні перспек­тиви, що відповідають попередньому рівню досягнень, особ­ливостям віку, потенційним можливостям людини. Реальні перспективи потребують розуміння тієї життєвої ситуації, яка на сьогодні склалася, свого місця в цій ситуації, власного вчинкового потенціалу, найближчих цілей.

Як свідчать соціологи, люди, котрі мають життєві цілі, що відображають їхні глибинні інтереси, творчі імпульси, мають і вищі показники вдоволеності життям, краще самопочуття, добрий настрій. Вони набагато менше йдуть на конфлікти, майже не скаржаться на те, що їх не розуміють. Щоправда, у різних соціальних групах таких людей небагато — від 4 до 13 % (Є. Головаха, Н. Паніна).

Крім життєвих програм і перспектив, існує так званий ча­совий кругозір. Це інтегративна характеристика розвитку часо­вих уявлень особистості, що формуються у процесі соціальної діяльності Якщо часовий кругозір людини досить розвинутий, можна вважати, що вона непогано засвоює часові відношення. Так, експериментально доведено, що точність часових суджень пов'язана зі статусом людини у структурі міжособових стосунків. Мешканці міст сприймають час точніше, ніж жителі сіл.

Час, що простягається від народження до смерті, не є рівномірним. Сімдесят років — це не двічі взяті тридцять п'ять. Кожна година життя неповторна, має свою специфіку. Усвідомлення й переживання часу багато в чому залежать від розуміння людиною власного життя, свого унікального жит­тєвого шляху з його зупинками, розгалуженнями, перешкода­ми, путівцями й манівцями. Минуле інколи сприймається як хе, що безповоротно поринуло в небуття, а інколи як те, що й Досі минає. Так і майбутнє переживається як далеке й нере­альне сьогодні, а завтра може за своїм значенням стати важ­ливішим за теперішнє.

Психологічний час — це й переживання, спогади, очікуван-ня, передчуття, мрії, надії. Кожний із цих станів по-різному відтворює вихід особистості за межі сьогодення, повсякден-

ності, її потребу в розвитку. Очікування — тривожне, неспо­кійне, воно підштовхує, квапить події. Мрія — наочний образ бажаного майбутнього, вона менше поспішає, ніж очікування. На противагу цілі мрія є передусім узагальненим чуттєвим образом глибоко особистісного майбутнього — інтимного, яскраво забарвленого переживаннями.

Ступінь реальності людської мрії може бути різним — від практично пасивної, тобто нереальної мрії, що не має спону­кального характеру, до мрії досить активної, тобто реальної, котра неусвідомлено перетворює найближчі життєві плани, впливає на самопрогноз. У мрії співіснують конкретні й аб­страктні передумови зміни сьогодення, є можливість виходу за жорсткі рамки механістичної детермінації життєдіяльності Незважаючи на несприятливі життєві умови, особистість у власних мріях створює казкові, фантастичні можливості са-мопрояву, самореалізації, що й не залишається без наслідків.

Передчуття можна визначити як емоційні самопередба-чення, пророкування. Людині здається, що незабаром щось має трапитись — дуже важливе, приємне, радісне чи, навпа­ки, жахливе, небезпечне. Передчуття характерні для відносно невеликих періодів життя і певним чином впливають на акту­альні установки особистості

Надія має великий енергетичний потенціал, вона зігріває своїм спокійним, сильним полум'ям навіть похмуре сього­дення, допомагає людині пережити важкі життєві драми, зра­ду, несправедливість. Надія більш стійка, ніж мрія, її може вистачити на ціле життя. Якщо для очікування майбутнє є досить реальним, конкретним, для мрії — більш розпливчас­тим, не так легко уявлюваним, то надія створює життєвий обрій, висвітлює найсуттєвіші можливості людини. Ми може­мо не знати, чи досягнемо своїх цілей, не уявляти, яким чи­ном їх можна досягнути, але, сподіваючись, ми відчуваємо, що сил у нас стане.

Індивідуальні особливості прогнозування життя. Існують до­сить значні індивідуальні відмінності у сприйманні людиною часу та плануванні свого життєвого шляху. Експериментально доведено, що темперамент людини впливає на форми й засо­би прогнозування власного життя.

Так, суб'єкти холероїдної групи націлені у майбутнє, а щодо минулого — досить байдужі ("що було, то було"). Вони жи­вуть у гострому дефіциті часу, котрий "біжить дуже швидко". Суб'єктів сангвіноїдної групи майбутнє вабить своєю новизною, цікавими подіями, а минуле — "все одно не повернеш". Для

них час також дуже поспішає, його не вистачає, і це викликає побоювання "не встигнути", "запізнитись". У суб'єктів мелан-холоїдної групи чітко простежується тяжіння до минулого. Майбутнє викликає тривогу, страх, "не несе нічого приємно­го". Меланхолоїдам суб'єктивно вистачає часу, їм навіть здається, що він стоїть нерухомо. Суб'єкти флегматоїдної гру­пи дуже міцно прив'язані до минулого, котре для них є надійною основою життя. Майбутнє їх ніяк не цікавить і не хвилює: "що буде, те й буде". Часу для них завжди вистачає з верхом, є навіть зайвий час, котрий плине рівномірно і спо­кійно (Б. Цуканов).

Наявність людей, зорієнтованих у майбутнє чи минуле, можна пояснити виходячи з природжених особливостей доміну­вання або лобної кори головного мозку, або ж гіпокампу. Перше визначає екстравертовану тенденцію і спрямованість у май­бутнє, а друге — інтровертовану тенденцію та орієнтацію на минуле. Функціональна рівновага лобної кори й гіпокампу існує на межі між сангвіюддною й меланхолоїдною групами і створює так званий "рівноважний тип", що живе у теперіш­ньому часі та не відчуває дефіциту часу в житті. Він вважає, що "в минулому не все приємно, а у майбутньому не все відомо, сьогодення ж триває все життя".

Можна говорити також про людей "примарних" (від лат. прима — перший) та "секундарних" (секунда — другий), тобто первинних та вторинних (П. Фресс). Примарний живе у те­перішньому, постійно оновлюючись разом із ним. Він планує свої дії та вчинки з метою досягнення швидких результатів, легко погоджується і легко заспокоюється, постійно прагне змін. Секундарний — людина звичок, усталених норм. Він приглушує теперішнє, протиставляючи йому враження від численних подій, що переживалися. Така людина довго пере­буває під одним і тим же враженням, дорожить спогадами, вона стабільна, постійна у своїх почуттях.

Відомі й інші особистісно-часові типології. Так, амери­канські дослідники У. Томас та Ф. Знанецькі вирізняють "обивателя", "богемну" та "творчу" особистості. Перший має Усталену структуру установок, минуле визначає хід його жит­тя, спрямованість траєкторії розвитку, якщо про останній у Даному випадку взагалі можна говорити. Богемна особистість із задоволенням приймає скільки завгодно зовнішніх змін, оскільки не має сформованого характеру, власних життєвих планів. І тільки творча особистість орієнтується не на зовнішні, випадкові, а на суто індивідуальні перспективи, вітаючи суттєві зміни, що сприяють її саморозвиткові.

Ґрунтуючись на загальновідомій типології К. Г. Юнга, психологи Г. Манн, М. Зайгер та Г. Осмонд дають таку ха­рактеристику чотирьох психологічних типів. Перший — той, хто відчуває. Для нього час циркулює і значущими стають ті події, що можуть стати яскравими спогадами. Другий — той, хто мислить. Для нього значущим є минуле, передусім історич­не. Третій — той, хто сприймає. Він націлений на сьогодення в усій його глибині, непогано виходить із кризових життєвих си­туацій, вважаючи дію єдино можливою реакцією на стимул. Чет­вертий — інтуїтивний. Основну цінність для нього має майбуття, тому він живе, весь час прагнучи недосяжних обріїв.

Сучасна психологічна наука досить часто звертається до понять інтернальності та екстернальності як усталених осо-бистісних якостей. Вони розглядаються як полюси само­оцінки ступеня, до якого людина у змозі відігравати са­мостійну чи підпорядковану роль у детермінації подій. Інтер-нали роблять акцент на свободі життєвого вибору, активно впливаючи на обставини свого життя. Вони постійно вносять корективи у професійні, сімейні, творчі плани, удосконалюю­чи себе та можливості досягнення актуальних та потенційних цілей. Екстернали мають схильність приписувати відпо­відальність за все, що з ними трапляється, зовнішнім чинни­кам: іншим людям, навколишньому середовищу, умовам ви­ховання у дитинстві, долі, фатуму. Вони впевнені, що ті чи інші події визначаються силами, що перебувають поза їхнім контролем. Коли людина із зовнішньою орієнтацією опи­няється у складній ситуації, яка змінює її життєві перспекти­ви, вона вважає, що боротися не слід, оскільки від неї все од­но нічого не залежить.

Відомо, що екстернальність та інтернальність формуються протягом життя, під впливом соціалізуючих умов. Якщо розглядати етапи життєвого шляху як ступені особистісного зростання, то екстернальність можна характеризувати як по­чатковий етап формування суб'єктності, індивідуальності. Спочатку життєві перспективи задаються ззовні, зумовлюють­ся обставинами життя, найближчим оточенням. Пізніше екс­тернальність перетворюється на інтернальність, хоч далеко не завжди. Масштабність особистості передбачає досить високий рівень усвідомлення нею своєї ролі у життєтворенні. На висо­кому рівні особистісної, духовної зрілості людина виходить за власні межі, відчуваючи себе часткою чогось вищого, і тоД¹ виникає нова, "постдовільна" екстернальність.

Відкрите ставлення до себе зумовлює й відкрите ставлення до життя і світу, сприяючи зростанню відповідальності відносно космосу, історії, культури, свого унікального при­значення. Вже не волюнтаристські акти стають основою са-_Мопрогнозування, а можливість органічно, природно виявля­ти свої сутнісні сили.

Вік і життєві перспективи. Вперше людина вчиться ово­лодівати перспективами свого життя у юнацькому віці. Фор­мування життєвих планів — найхарактерніша риса юнацтва. Людина узагальнює цілі, які перед собою ставить, ієрархізує мотиви діяльності, що складає усталене ядро ціннісних орієн­тацій. Мрії, прагнення, спрямовані у майбутнє, пошуки ідеа­лу — все це сприяє поступовому створенню все більш реаль­них життєвих планів, що "заземлюються" на виборі професії.

Можливості реконструкції минулого, передбачення май­бутнього, його організації готуються ще у підлітковому віці, коли зростає самосвідомість і людина починає розрізняти час і зміни, приходячи до абстрактного поняття гомогенного та безперервного часового плину. Особистість відчуває себе у конкретній часовій перспективі та розгортає свої здібності протягом обмеженого часу, котрий відміряно для неї.

Поступово перспективи виходять -за межі індивідуального досвіду і починають спиратися на досвід суспільний. Як стверджує Т. Коттл, під час переходу від дитинства до зрілості послідовно зростає питома вага історичного минулого і май­бутнього у свідомості індивіда, причому двадцятирічні нази­вають утричі більший діапазон майбутнього порівняно з ми­нулим. У зрілому віці це співвідношення врівноважується.

Дослідження життєвої перспективи старшокласників пока­зують, що більшість юнаків та дівчат 15—17 років мають до­сить віддалені життєві цілі, пов'язані з майбутньою працею, продовженням навчання, соціальним просуванням, сім'єю та матеріальним споживанням. Головна проблема формування життєвої перспективи молоді — це не дефіцит "пер­спективного" погляду на майбутнє життя, що характерне для старшого покоління, а радше неузгодженість віддалених жит­тєвих цілей з актуальною життєвою ситуацією та найближчи­ми життєвими планами — навчальними та професійними (Є. Головаха).

Самовизначення не може відбуватися без самообмеження. Вибір професії активно впливає на траєкторію життєвого ^ІПЯяхУ, роблячи її досить визначеною. Але цей вибір водночас ^є Й звуженням життєвих перспектив, відмовою від багатьох

інших альтернатив і можливостей. Юнак прагне жити у май­бутньому, але й побоюється деяких своїх рішень. Досить часто зіткнення абстрактних уявлень старшокласників із ре­альністю стають травмуючими, несподіваними, небажаними, і юнаки внутрішньо ніби відмовляються входити у дорослий світ, який їх розчарував. Вони відступають, залишаються у безвідповідальному дитинстві, справляючи враження інфан­тильних, несамостійних.

Слід зауважити, що успіх у діяльності сприймається юна­ками як щось випадкове, не завжди залежне від суб'єктних зу­силь. У той же час невдачі оцінюються, навпаки, інгернально, тобто виникають мотиви самозвинувачення, каяття, розчаруван­ня у власних можливостях. Тривога з приводу життєвих перспек­тив пояснюється дуже упередженим ставленням до сьогодення. Юнак за короткий час може і переоцінювати свої можливості, і відчувати до самого себе презирство, і хвилюватися з приво­ду майбутнього, і поринати у глибокий песимізм.

У зрілому віці людина оволодіває часовою перспективою, яка сприяє подоланню імпульсивних життєвих рішень. Плани стають чимдалі визначенішими, що надає самостійності, не­залежності від зовнішніх обставин. Зростає продуктивність діяльності, вдосконалюються форми самовиявлення, самороз­витку. Людина вже вміє досить конкретно уявити собі шляхи досягнення важливих цілей.

Зріла особистість обов'язково зорієнтована в майбутнє, але це майбутнє більш реальне, ніж у юнацтві. Доросла людина може ставити певні цілі, що навіть виходять за межі її життя ("коли онуки' будуть дорослими..."), і все ж ці перспективи мають велику спонукаючу силу. Слід зауважити, що не вік чи стать, а тип особистості визначає можливості планування та прогнозування життя. З віком у людей, що зорієнтовані у майбутнє, інтернальність зростає. Минуле накопичується і стає базою, на котру можна спиратися, визначаючи майбутнє. Що стосується статі, то експериментально доведено, що жінки у більшій мірі планують своє майбутнє, пов'язане з сім'єю, а чоловіки — з професійною діяльністю.

Первинна відсутність дійового контролю за часом у ди­тинстві змінюється оволодінням часовою перспективою У зрілому віці і знов приходить у похилому віці до усвідомлення того, що час не належить людині. Значна кількість людей 50— 70-ти років називають головною життєвою ціллю бажання "спокійно дожити" чи навіть "спокійно померти". Відсутність життєвої перспективи суттєво впливає на ставлення до влас-

ного здоров'я, довголіття. На запитання "Чи хочете Ви дожи­ти до Ю0 років?" 55 % жінок і 39 % чоловіків дали відповідь "Ні, не хочу". Вони не хочуть бути безпорадними, немічни­ми, не хочуть обтяжувати своїх дітей. Так, не маючи життєвих цілей, не знаючи, як провести вільний час, багато ще досить здорових людей вже живуть майбутньою старезністю, спо-рохнілістю (Н. Паніна).

Як відомо, від самої людини залежать ступінь збереження # розвитку своїх суплених сил, життєвих проявів індивіду­альності, рівень задоволеності різними сторонами життя. Ставлення до власного життя стає новим ставленням до себе, своєї тлінності Людина відчуває, що психологічний час ніби виривається з-під контролю, стрімко плине. Нову траєкторію життєвого шляху обрати вже неможливо, і залишається зро­зуміти свої досягнення й помилки, створити індивідуальну концепцію символічного безсмертя.

Існує декілька моделей символічного безсмертя, котрі до­помагають людині уявити своє продовження у світі, яке три­ватиме понад реально відпущені роки. Більшість людей пе­редбачає продовження себе у дітях, нащадках. Дехто вважає, що продукти діяльності, результати творчих надбань пережи­вуть творця. Така природна модель допомагає відчути себе у неперервному циклі взаємоперетворень в універсумі. Тео­логічна модель наголошує на можливості іншого існування після смерті, на безсмерті душі. Віра в те, що кожна окрема індивідуальність має перспективи, котрі не обмежує навіть смерть, допомагає подоланню руйнівного страху небуття, сприяє пошуку нових життєвих смислів.

Запитання й завдання

1. Чому постійна незавершеність у часі є характерною рисою
особистості?

2. Що таке часовий кругозір і яким чином він формується?

3. Хто автор терміна "часова перспектива"? З якого часу цей
термін є загальноприйнятим?

4. Чи може майбутнє впливати на теперішнє і як це викорис­
товується у сучасній практичній психології?

5. Назвіть типові форми самопрогаозування. Дайте характери­
стику тих форм, які добре відомі Вам із власного досвіду.

6. Чому стрес "зруйнованої надії" вважається найнебезпеч-
нішим?

7. Як можна схарактеризувати життєву програму особистості?

8. Чим відрізняються життєві перспективи і життєві програ­
ми?

9. Дайте характеристику сподівання, мрії, передчуття, надії як
форм самопрогнозування.

10. Як впливає темперамент людини на форми та засоби пла­
нування власного життя?

11. Як розуміти поняття "примарна" та "секундарна" людина?

12. Які особистісно-часові типології Вам відомі?

13. Що можна сказати про особливості інтернального та екс-
тернального прогнозування життя?

14. У чому специфіка життєвих перспектив юнацтва?

15. Як оволодіває часовою перспективою зріла людина порів­
няно з підлітковим та юнацьким віком?

16. Чи є певні особливості прогнозування життя у похилому віці?

Література

Абульханова-Славская К. А Сгратегия жизни. Москва, 1991.

Анщлферова Л. И. К психологии личности как разви-вающейся системн // Психология формирования и разви-тия личности. Москва, 1981.

Головаха Е. И., Кроиик А. А. Психологическое время лич­ности. Киев, 1984.

Головаха Е, И., Панина Н. В. Психология человеческого взаимопониманпя. Киев, 1989.

Жизнешшй путь личности (Вопросьі теории и методоло-гии социально-психологического исследования). Киев, 1987.

Жизнь как творчество (Социально-психологический ана-лиз). Киев, 1985.

Психология личности и время жизни человека. Черновцьі, 1991.

Титаренко Т. М. Я знакомнй и неузнаваемнй. Киев, 1991.

Нестеренко В. Г. Вступ до філософії: Онтологія людини. Київ, 1995.

Людина і довкілля: Антологія: У 2 кн. / Упор. В. С. Кри-саченко. Київ, 1995.

Мистецтво життєтворчості особистості: У 2 ч. Київ, 1997.

Психологія і педагогіка житгєтворчості: Навч.-метод, по­сібник. Київ, 1996.

Психологічний практикум

1. Мої життєві цілі

Візьміть чотири аркуші паперу та ручку. На першому аркуші напишіть: "Які в мене життєві цілі?" Протягом двох хвилин відповідайте на це запитання. Занотовуйте все, що приходить у Вашу свідомість, — незалежно від того, чи здається це Вам дуже абстрактним, загальним, чи тривіальним, банальним. Ви можете записувати особисті, сімейні, професійні, соціальні, суспільні, духовні та інші цілі. Дайте собі ще дві хвилини для перегляду списку, до­повнень, корекцій. Відкладіть аркуш убік.

Візьміть другий аркуш та напишіть: "Як мені хотілося би провести найближчі три роки?" Знов дві хвилини відповідайте і ще дві хвилини проглядайте та доповнюйте те, що встигли написати. Відкладіть і цей аркуш.

З метою бачення своїх життєвих перспектив під іншим оглядом напишіть на третьому аркуші: "Якби мені залишило­ся жити всього шість місяців, як би я їх прожив?" Мета цього завдання полягає у розкритті важливих для Вас сфер, про які Ви не думаєте у повсякденному житті. Пишіть теж дві хвили­ни і ще дві хвилини проглядайте те, що написали. Відкладіть аркуш.

На четвертому аркуші випишіть три найголовніші цілі з усіх, що ви записали раніше.

Порівняйте всі аркуші. Чи є теми, котрі повторюються? Чи можна віднести Ваші цілі до якоїсь окремої категорії, на­приклад, до особистих цілей, професійних чи інших? Чи є однакові цілі на перших трьох аркушах? Яким чином відрізняються вад інших ті три цілі, котрі Ви обрали як го­ловні?

Корисно повторювати цю вправу кожних півроку.

2. Мої пріоритети

Дайте оцінку ступеня важливості для Вашого майбут­нього життя таких сфер, як: 1) професійна кар'єра;

2) суспільне визнання;

3) сім'я;

4) матеріальна забезпеченість;

5) кохання;

6) дружні стосунки.

Перелік сфер можна довільно продовжувати. Корисно запропонувати це завдання Вашим знайомим, товаришам рідним з метою порівняння та бачення власних особли­востей. Оцінку треба давати за п'ятибальною шкалою.