Поняття життєвого шляху особистості

Історія формування особистості. Кожна людина є творцем власної біографії, головним режисером тієї унікаль­ної вистави, якою є її життя. Людина тісно залежить від свого минулого, що безпосередньо й опосередковано впливає на сьогодення. Індивідуальна історія зумовлює і ставлення до майбутнього з його життєвими перспективами, планами й сподіваннями, мріями та шляхами їх досягнення.

Як частина суспільства, як сучасник епохи, як представник покоління, кожен із нас певним чином включає до власної історії сторінки історії людства, великий спектр соціально-історичних ритмів. Традиції, звичаї, обряди, ритуали, котрі є характерними для суспільства, так чи інакше стосуються кожної окремої людини. Культурний час — дуже тривалий час, і позбавити себе його впливу важко, як важко штучно відокремити своє життя від життя етносу, генерації, держави.

Життєвий шлях є не лише траєкторією приватного життя особистості. Він окреслює й творчий внесок кожної людини в історію суспільства. Є люди, які віддзеркалюють цінності та ідеали покоління, до якого належать. Є й такі, що уособлю­ють власним життям цілу добу, великий історичний період. А життя деяких стає віхою усієї всесвітньої історії.

Життєвий шлях завжди поєднує біографічне й історичне. Особистість не може розвиватися, не створюючи свою історію. Індивідуальна активність людини поступово зростає, зовнішні фактори поступаються внутрішнім, формується відповідальність за власні вчинки, наміри, наслідки дій. Людська діяльність змінює довкілля, об'єктивуючись у про­дуктах матеріальної і духовної культури. Кожне покоління спирається на досвід попереднього і має змогу йти вперед. Будуючи свій життєвий шлях, людина накладає на сучасні їй

історичні події відбиток власних думок, інтересів, рішень, вольових імпульсів, віддзеркалюючи водночас і зворотний вплив своєї доби, ровесників, соціуму.

Серед піонерів психологічного дослідження проблеми жит­тєвого шляху передусім слід назвати П. Жане. У праці "Психологічна еволюція особистості" він намагався побачити людину в її реальних змінах під впливом часу. Зіставляючи вікові фази і ступені біографії, Жане синтезував біологічний, психологічний та історичний час у єдину систему координат.

Генетичний зв'язок між фазами життєвого циклу просте­жує Ш. Бюлер у роботі "Життєвий шлях людини як психо­логічна проблема". Вивчаючи велику кількість біографій, Бю­лер співставляє об'єктивний хід подій з історією творчої діяльності людини та віковими змінами у ставленні до життя. Людина має природжене прагнення до самоздійснення, вва­жає Бюлер, яке зумовлене життєвими цілями та особистісни-ми цінностями. Самоздійснення розглядається як підсумок життя в цілому, коли все, чого людина прагнула свідомо чи несвідомо, отримало реалізацію.

Згідно з Бюлер, слід розрізняти такі етапи життєвого шляху.

I етап (від 16—20 до 25—30 років), коли здійснюється по­
шук самого себе, супутника життя. У мріях, сподіваннях на­
мічається ескіз подальшого руху. Вибір головних життєвих
цілей, потяг до справжніх, великих учинків супроводжуються
драматичним пошуком, самовипробуваннями у різних видах
діяльності.

II етап (від 25—30 до 45—50 років) — це апогей життя,
зрілість, коли самоздійснення відбувається на основі реальних
досягнень, праці за покликанням, що стабілізує ставлення до
себе та оточуючих, до власного минулого й майбутнього.

III етап (від 45—50 до 65—70 років) — період, пов'язаний з
інволюцією, який закінчується разом із завершенням про­
фесійної діяльності. Настає душевна криза як результат ско­
рочення часової перспективи, передчуття неминучості кінця
існування, болісних переживань, пов'язаних із самотністю.

Вік до 16 років Бюлер виключає з контексту життєвого шляху, оскільки в цей час створюються лише передумови са­мовизначення. Після 70 років уже не може бути мови про Усвідомлені, чіткі життєві цілі, і тому цей вік також не розглядається.

Людина мбже розвиватися як за біологічним (вітальним) тилом, так і за психологічним. Перший варіант розвитку пе-

редбачає досягнення творчого піку у віці біологічного опти­муму. Другий варіант розглядає можливості досягаєння лю­диною свого апогею і тривалої стабілізації без зниження про­дуктивності навіть тоді, коли починається в'янення організму і біологічний оптимум залишається далеко позаду.

Досить популярною є епігенетична концепція розвитку особистості., запропонована одним із засновників егопсихо-логії Е. Еріксоном. Свідомість, як вважає Еріксон, може відігравати самостійну адаптаційну роль пристосування осо­бистості до зовнішнього середовища на основі діалогу. Люди­на ставиться до зовнішніх факторів вибіркою, враховуючи їх значущість на кожному етапі життєвого шляху, роблячи вибір між протилежними ставленнями до світу і себе. Саме цей вибір визначає подальший етап розвитку, саморуху.

На початку життя, до півтора років, дитина вибирає довіру чи недовіру до світу. Довіра — дуже важлива якість, і людина може підживлюватися все життя із джерела надії замість кри­ниці суму. Довіра є основою формування позитивного са­мовідчуття, бажання йти назустріч новому, засвоювати новий досвід, нові діяльності.

Наступна стадія — раннє дитинство, що триває до трьох-чотирьох років. Полярними переживаннями стають почуття самостійності, автономії або ж невпевненості в собі, сорому. Головне прагнення дитини — оволодіння своїм єством, бо­ротьба за незалежність від бажань батьків, від зовнішніх умов. Якщо батьки зловживають обмеженнями, заборонами, зро­стають залежність дитини, невпевненість у собі, сумніви, зай­ва сором'язливість. Автономія, котра залежить від почуття власної гідності батьків, підвищує самооцінку і впевненість у власній компетентності.

З чотирьох до шести років людина переживає так званий ігровий вік, пов'язаний з почуттям ініціативи або ж провини. У грі розвиваються взаємини з іншими людьми завдяки си­стемі ототожнення в ігрових ролях, вивчаються типово людські емоції, виконуються бажання, долається нудьга. Ініціатива стимулює допитливість, енергійну пізнавальну діяльність. Для батьків важливо заважати появі у дитини по­чуття провини за допитливість, тому що провина формує са-мозасуджуючу свідомість.

У молодшому шкільному віці, від шести до 11 років, вини­кає вибір між працелюбністю і почуттям неповноцінності Дитина здійснює систематичну організовану діяльність, пра­гне бути на висоті, оволодівати новими "й новими навичками,

формами активності. Необхідно розвивати її рішучість у до­маганні успіхів, бажання експериментувати. Важливо підкре­слювати тимчасовість некомпетентності, а не пояснювати її особистісними вадами чи безталанністю.

Юнацький вік охоплює період з 11 до 18 років. Він пов'язаний з почуттям визначеності власного "Я", формуван­ням егоідентичності або ж почуттям дифузії, розмитості, не­визначеності ролей. Его ідентичність у своєму формуванні проходить чотири етапи: невизначеність ідентичності, коли підліток ще не знає, чи прийняти йому стиль життя, який пропонують батьки, чи ні; попередня ідентичність, коли підліток ніби приміряє на себе цілі та переконання інших; мораторій чи криза ідентичності, коли у рольовому експери­ментуванні людина відшукує саме свій варіант ідентичності; досягнення ідентичності, коли юнак знаходить орієнтацію у світі, форму занять, професію. Рольова сплутаність чи нега­тивна ідентичність засновані на бунті, коли можливі регресія до інфантильного рівня, зростання тривожності, почуття ізо­ляції, страху перед спілкуванням із протилежною статтю, во­рожість щодо суспільних ролей.

Молодість, що триває від 19 до 25 років, пов'язана з вибо­ром між спільністю чи ізольованістю контактів. Спільність реалізується у глибоких дружніх стосунках, у шлюбі. Якщо спільність справжня, вона завжди взаємна. Коли ж людина не знаходить власне "Я", на неї чекає самотність, вона стає зафіксованою лише на собі.

Зрілість, яка займає наступні 25 років життя, — це вік ви­бору між творчістю чи застоєм. Творчість передбачає появу вітально важливих інтересів і потреб за межами родини чи самого себе. Людина намагається щось вкласти в майбутнє покоління, у соціум. Застій — це життя лише згідно з осо­бистими потребами, задля розваг, комфорту, вигід.

Остання фаза — похилий вік, чи вік пізньої зрілості — по­чинається після 50 років. Базова якість, яку здобуває людина У цей час, — це переживання цілісності або ж відчаю. Стале почуття "Я"-інтеграції виникає завдяки мудрості, цінності власного минулого, набутого досвіду. Якщо досвід залишаєть­ся нікому не потрібним, людина переживає розчарування в житті та страх смерті.

Кожна особистість має свою тему, свій сценарій життя, що складається виходячи з найголовніших прагнень, сподівань, Усвідомлюваних та неусвідомлюваних мрій та потягів, уявлю-ьаних перспектив та збереженого у пам'яті минулого з його

успіхами та поразками. Є люди, життєва мелодія котрих є творчою, що сприяє зростанню самостійності, суб'єктності, незалежності від випадкових зовнішніх обставин. Є й люди, тематику життя яких слід було б назвати регламентуючою, тому що вони передусім прагнуть пристосуватися до тради­ційного укладу, загальноприйнятих норм, прислухаючись не до себе, а до свого оточення.

Жоден етап життєвого шляху не відіграє домінуючої ролі в розвитку особистості. На всіх етапах відбуваються як кількісні (кумулятивні), так і якісні (інноваційні) зміни. Розвиток не є процесом набуття дедалі більшої ефективності, він складаєть­ся з поєднання надбань та втрат, певні системи вдосконалю­ються, а інші регресують. Закономірності побудови життєвого шляху можна зрозуміти, якщо розглядати взаємовплив віко­вих, історично-культурних та індивідуальних факторів.

Життя пропонує людині безліч можливостей. І саме від людини, її зрілості, самостійності, відповідальності залежать своєрідність траєкторії життєвого шляху, терміни переходу від віку до віку, глибина кризових переживань.

Онтогенез. Час життя. Життєвий цикл. Життєвий шлях. Психологічна наука сьогодні оперує кількома термінами для позначення індивідуального розвитку. Найчастіше вживається таке поняття, як онтогенез. Онтогенез є індивідуальним роз­витком людини як організму із закладеною в ньому філогене­тичною програмою. Нею визначаються нормальна тривалість життя, послідовна зміна вікових стадій, вирішальних мо­ментів цілісності людського організму: зачаття, народження, дозрівання, зрілості, старіння, старості, смерті.

Час життя (Ше-ііліе, Ше-8рап) визначає передусім інтер­вал від народження до смерті, тривалість, протяжність існу­вання. Це хронологічні рамки життя, від яких залежать, на­приклад, співіснування поколінь, тривалість первинної со­ціалізації дітей тощо. Терміни "всевіковий розвиток" (Ше-8рап) та "розвиток протягом життєвого шляху" (Ше-соике) найчастіше використовуються як синонімічні.

Життєвий-цикл передбачає, що плин життя має певні рит­ми, закономірні етапи, котрі мають назву віків і циклічно по­вторюються. Особистість починає засвоювати нові соціальні ролі, потім деякий час виконує їх, поступово залишаючи. Цикли сімейних, батьківських, трудових ролей пізніше повто­рюють її нащадки. Циклічність характеризує також зміну по­колінь у суспільстві, де молодші спочатку вчаться у дорослих,

потім активно діють поруч із ними, потім, у свою чергу, со­ціалізують нове покоління.

Індивідуальна біографія настільки складна, що її дуже умовно можна розчленувати на окремі цикли. Якщо певний період життя концептуалізувати як цикл ("сімейний цикл" чи "цикл професійного зростання, кар'єри"), то підпорядковува­ти біографію загалом якомусь одному ритмові майже немож­ливо. Життєвий світ особистості — відкрита система, що має поряд із визначеною траєкторією розвитку чернетки, гіпоте­зи, варіації, імпровізації.

Життєвий шлях особистості включає життєвий цикл інди­віда, а життєвий цикл, у свою чергу, — онтогенез.

Поняття "життєвий шлях" найбільш багатомірне; воно пе­редбачає численні тенденції розвитку в межах однієї біографії. Ці лінії шляху водночас є автономними і взаємопов'язаними.

"Життєвий шлях особистості — не лише при­родно-історичний процес, що повторюється, а й унікальна, єдина у своєму роді драма, кожна сцена якої — результат зчеплення безлічі індивідуально-неповторних характерів і обставин" (Кон И. С. По-стоянство и изменчивость личности // Психол. журн. 1987. Т. 8. № 4. С. 135).

Життєва подія, конкретний вчинок є вирішальними для розгортання життєвого шляху. Час, послідовність і спосіб здійснення певної події — чи то народження дитини, чи закінчення школи, чи весілля, чи отримання власного жит­ла—є дуже важливими. Складна взаємодія біологічних, пси­хологічних та соціальних детермінант, серед яких найголов­нішою виступає активність суб'єкта, його роль у власній світопобудові, визначає періодизацію життєвого шляху.

Життєвий.шлях завжди переживається як незавершений, тому що нікому не відомо, коли і як він скінчиться. Але у людини є стійка потреба у таких проявах себе, котрі були б якомога вільнішими, незалежнішими від зовнішніх обставин і водночас досконалими, завершеними, вичерпаними. Людина шукає таких форм активності, котрі надавали б їй можливість Цілком, остаточно реалізовуватися, розкривати свої сутнісш сили.

У житті завжди є трагічне й комічне, світле й темне, радіс­не й сумне. Різні люди акцентують увагу на певних обстави­нах; та ж сама ситуація сприймається зовсім по-іншому за-

якого залежить усе. Самостійність у казковому сюжеті без­межна: повернення у минуле, стрибки у майбутнє, покарання злодіїв, тріумф добра — все це легко і природно. Саме у грі, дитячій творчості людина починає набувати суб'єктності.

Ставлення до себе переживається як ставлення до ні на кого не схожого представника певної статі — хлопчика чи дівчинки. Психологічна стать стає первинною категорією, в якій дитина усвідомлює власне "Я", і ставлення до статевої належності може сприяти чи заважати гармонізації початко­вого етапу життєвого шляху.

Наприкінці дошкільного етапу гостро переживається влас­на тлінність, фінітність існування. Передчуття втрати перено­ситься на себе, своїх рідних, виникають досить стійкі острахи за власне життя. Страх смерті дозволяє вперше оглянути, бо­дай дуже приблизно й туманно, майбутній життєвий шлях із його неминучим фіналом.

Другий етап індивідуальної історії виникає як новоутво­рення кризи шести-семи років, коли дитина втрачає безпосе­редність емоційних реакцій, усвідомлює суперечливість між сприйняттям самої себе та оцінками оточуючих. Поступово втрачається почуття власної унікальності й розвивається по­треба відповідати очікуванням ровесників, бути схожим на них. Панівною стає позиція "бути як усі". На цьому етапі людина відчуває вплив водночас двох детермінант самороз­витку, що доповнюють одна одну. Це ставлення до себе, ко­тре переживається як ставлення до власного віку та до влас­ної статі. І психологічний вік, і психологічна стать можуть або сприяти, або ж заважати гармонізації подальшого розвитку.

Третій етап стає можливим як результат розв'язання кри­зи підліткового віку, коли всі стосунки, симпатії, норми, цінності підлягають перевірці на міцність, на істинність, на необхідність їх збереження. Людина починає усвідомлювати свою індивідуальність в усій її своєрідності. Ставлення до се­бе стає ставленням до власної статі, віку та індивідуальної не­схожості ні на кого. Життєвий шлях зазнає, таким чином, впливу трьох детермінант саморозвитку,

Домінуючою стає потреба '*буги не таким як всі". Психо­логічний простір звужується, його центр зміщується до суб'єктивного полюсу, що пов'язане з дослідженням власних глибин, внутрішніх реальностей, про які людина раніше не знала. Час життя дедалі більше спрямовується у майбутнє; минуле й теперішнє переживаються як різні темпоральні іпо­стасі того, що попереду.

Неабияку значущість набуває пошук ідеалу, пошук кохання як можливості досягнення деякого трансцендентного світу. З'являються думки про героїчне безсмертя, обмірковується можливість залишитися у пам'яті вдячних нащадків, у душах коханих чи тих, хто не спромігся відповісти на кохання. Тема всесилля часу врівноважується захопленістю життям, сього­денням, його перспективами.

Четвертий етап, молодість, стає віком, коли людина ви­бирає між "Я"-реальним і "Я"-ідеальним себе реальну, яка активно шукає шлях до чогось індивідуально неповторного, лише їй приналежного. Ставлення до себе стає ставленням до людини взаємодіючої, до партнера зі спілкування, спільної діяльності. Людина освоює професію, створює сім'ю, знахо­дить друзів. Вона оцінює свої можливості, своє неповторне існування у світі, бачить реальні життєві перспективи.

Цей етап виникає після виходу з кризи 16—17 років, котру називають кризою "виривання коренів". Людина усвідомлює себе не лише як своєрідну особистість, а й як члена групи, комунікатора, що встановлює контакти. Нове ставлення до себе та своєї життєвої історії потребує наповнення відпо­відальною діяльністю кожної години, кожного дня. Поява власної родини, нащадків накладає обов'язок жити, турбую­чись про рідних і близьких, усіх тих, хто створює простір життєвого світу та й основний смисл життя.

П'ятий етап, що починається після кризи ЗО років, вияв­ляє нову грань ставлення до себе. Воно стає по-справжньому суб'єктним, творчим, вільним від випадкових обставин. Лю­дина бере кермо у власні руки, залишаючись єдиним, без співавторів, творцем власного життя. Вона будує світ у те­перішньому часі, звільняючись від ілюзій, відмовляючись від нездійсненних мрій і жорстких самообмежень, від виснажли­вого волюнтаризму.

Максималістські плани, котрі були характерними для мо­лодого віку, наближаються до реальності. Ентузіазм кори­гується досвідом перших невдач, розчарувань, сумнівів. Лю­дина стає реальнішою і в розумінні себе, своїх обмежень. Звільняючись від обов'язкових очікувань оточення, від не­обхідності відповідати безлічі норм, людина починає глибше Розуміти себе, свій життєвий шлях, своє призначення.

Зріла людина визнає в іншій неповторну цінність і пово­дить себе у відповідності з таким визнанням. Вона може про-ДУктивно взаємодіяти з іншою людиною, взаємозбагачуючись ¹ знаходячи у самобутності іншого власну неповторність.

Відчувши у собі дещо унікальне, вона знову повертається до іншого і бачить його ще більш значущим, безмежним, са­могонним.

Бути собою в іншій людині, не пристосовуючись, не роб­лячи з когось засобу для досягнення своєї мети, любити і за­лишатися незалежним, вільним — це дуже високі критерії зрілості. Зріла людина вміє оцінити неповторне у світі, непо­вторне як те, -що минає. Саме ця ідея є головною, централь­ною для зрілого віку.

Нове ставлення до себе, котре виникає на шостому етапі життєвого шляху, стає результатом кризи середини життя, кризи 40 років. Це останній шанс зробити свою справу, ста­ти собою і особистісно, і професійно. Необхідність ревізії пройденого шляху змінює ставлення до минулого та майбут­нього, що активно видозмінює ставлення до життя загалом. Чергова детермінанта розвитку — це ставлення до себе як до суб'єкта життєдіяльності, людини, яка творить власне життя.

Людина ставить собі запитання, котрі дуже нагадують підліткові, але сприймаються гостріше, складніше: "хто я?", "чи туди я йду?", "чи ті люди мене оточують?" Гострота цих переживань виштовхує особистість із повсякденності, що інколи виявляється у початку нового сімейного життя, виборі нової професії. Це доба здійснення всіх головних задумів, до­ба переживання цілісності життєвого шляху, його принципо­вої завершеності.

Ставлення до власного життя на сьомому етапі, у похилому віці, стає новим ставленням до себе, власної тлінності й вічності. Людина відчуває, що психологічний час ніби вири­вається з-під контролю, надто швидко минає. Нову траєк­торію життєвого шляху вибрати вже майже неможливо. Не­обхідно прийняти своє минуле з усіма його помилками, не­вдачами, хибними рішеннями. Людина, яка спромоглася дати позитивну оцінку своїй життєвій історії, набуває мудрості на цьому вирішальному етапі життєвого шляху і має можливості для подальшого особистісного зростання, самопізнання. На­стає час для відвойовування себе для себе самого.

Ставлення до смерті об'єднує, "знімає" попередні ракурси ставлення до себе; ставлення до людей і ставлення до часу життя стають ізоморфними, ідентифікуються. Значущість зовнішніх детермінант розвитку поступово сходить нанівець за рахунок дедалі виразнішого превалювання детермінант внутрішніх, коли суб'єктність загрожує обернутися на суб'єктивізм. Цей етап життєвого шляху починається після розв'язання кризи "Я"-інтеграції. Але він може і не початися, якщо криза не розв'язується позитивно.

Існує певна відповідність у послідовності й характері змін, яких зазнає ставлення до себе залежно від етапів індивідуаль­ної історії. Шлях до справжньої суб'єктності у створенні себе і свого життєвого шляху має єдиний напрямок, який полягає у здобутті справжньої автономії та свободи. До формотворчих стимуляторів та обмежувачів саморуху особистості можна за­рахувати ставлення до себе як представника певної статі, віку, як до неповторної індивідуальності, людини рольової, котра творить власне життя, живе і вмирає. При переходах від од­ного етапу життєвого шляху до іншого засадничими стають різні детермінанти саморозвитку особистості.

Запитання і завдання

1. Чому життєвий шлях людини поєднує біографічне та історич­
не? Наведіть приклади такого поєднання, аналізуючи власний
життєвий шлях та індивідуальні історії своїх знайомих.

2. Назвіть дослідників проблеми життєвого шляху, порівняйте
їхні підходи до проблеми.

3. Що таке розвиток за біологічним та за психологічним ти­
пами?

4. Чим відрізняються такі поняття, як "онтогенез", "час жит­
тя", "життєвий цикл" та "життєвий шлях"?

5. Спробуйте проаналізувати на власному прикладі, коли і як Ви
почали усвідомлювати власне буття, а що й досі залишається
неусвщомлюваним чи усвідомлюваним фрагментарно.

6. Дайте характеристику етапів життєвого шляху з огляду зро­
стання суб'єктності, самостійності у побудові власного
життя.

7. Як ускладнюється ставлення до себе на різних етапах жит­
тєвого шляху?

Література

Лбульханова-Славская К. А. Стратегия жизни. Москва, 1991.

Абульханова-Славская К. А. Диалектика человеческой жиз­ни. Москва, 1977.

Жизненньїй путь личности. Киев, 1987.

Жизнь как творчество (Социально-психологаческий ана-лиз). Киев, 1985.

Кон И. С. Жизненннй путь как предмет междисциплинар-ного исследования // Человек в системе наук. Москва 1989.

Роменец В. А. Жизнь и смерть в научном и религиозном истолковании. Киев, 1989.

Рубинштеж С. Л. Проблеми общей психологии. Москва 1973.

Психологічний практикум