Цікавий підхід до сюжету любові з огляду практичної пси­хології подибуємо в системі практичної роботи "Особистість та людські відносини" (А. Роше)

Отож розрізняють три різновиди любові:

глибинна любов;

власницька любов, яка виникає з незадоволеної у дитинстві потреби в емоційних відносинах з близькими дорослими;

Любов за обов'язком, що більше спирається на акт волі.

Глибинна любов безкорислива, сповнена захоплення іншою людиною. Вона нагадує теплий струмінь, який омиває коха­ного, не обмежуючи його свободи і не руйнуючи його інди­відуальності Саме така любов необхідна дитині, щоб рести, роз­виватися, розкривати себе світові, самореалізовуватися. Вона допомагає людині пізнавати свої позитивні якості, виявляти до­віру до своїх прагнень, приймати себе та інших такими, якими вони є. Глибинна любов лежить в основі продуктивного са­моствердження людини в усіх сферах життя та діяльності

Власницька любов не безкорислива: "ми любимо, аби щось отримати за це". Слід зазначити, що цей різновид любові може бути присутній у зовні цілком позитивних взаєминах: між батьками та дитиною, чоловіком та дружиною, між дру­зями. Власницька любов виникає тоді, коли у дитинстві бать­ки не задовольняли потреби малюка у самостійності, ініціа­тиві, не приймали його таким, який він є, суворо карали за неслухняність. Пережиті стреси залишились у підсвідомості як осередки болю. На рівні свідомості виникли захисні утво­рення, які блокують прояви прихильності, закоханості тощо. Але потреби розвитку та самореалізації штовхають людину на пошуки того, хто полюбив би її так, як мали у минулому лю­бити батьки. Далі сюжет любові розвивається найчастіше та­ким шляхом. Людина намагається заслужити любов тих лю­дей, котрим вона, як їй здається, подобається. її поведінка та почуття можуть бути схожі з проявом глибинної любові, тільки з тією різницею, що вона очікує любові у відповідь. Якщо її любов не отримує взаємності, така людина переживає розчарування, біль і навіть агресію внаслідок, як їй здається, несправедливості її, чия любов безкорислива, не відчувають У цьому випадку негативних емоцій, оскільки не мають по-треби в чужій любові, живучи своїм почуттям. Власницька ж любов бажає присвоїти об'єкт, дістати його в неподільне ко­ристування. Незалежно від того, досягла людина своєї мети ^и ні, отримана в минулому травма не вгамовується. Людина знов і знов шукатиме можливості компенсувати потребу лю-

бові, змінюючи партнерів, але не можна сьогодні отримати те, що мало сформуватися у дитинстві Травми минулою можна "вилікувати" за допомогою психотерапії, і тоді людині відкриється глибинна любов, вона зможе переживати щастя та спокій.

Третій різновид любові — це любов за обов 'язком. Ми вика­зуємо комусь свою любов і піклування, але повинні визнати, що це не почуття, а намір. Ми не говоримо: "Я відчуваю, що люблю їх", правильніше було б казати: "Я повинен любити їх". Таку любов можна ще назвати "вольовою", в її основі — зобов'язання. Ми щось робимо для людини, тому що так тре­ба, але нашому ставленню бракує тепла, м'якості, ніжності, захоплення. Зовнішня прохолодність стосунків близьких лю­дей може мати різні причини — культурні стереотипи прояву почуттів, невміння виявляти тепле ставлення, прихований страх. Кожна з цих причин може бути усунена, якщо людина усвідомить свої потреби та потреби дорогих для неї людей. Здатність до глибинної любові — це риса, притаманна кож­ному з нас.

Наступний сюжет розвитку — сюжет самореалізації — вов'язаний з потребою особистості втілювати в життя свої індивідуальні здібності, можливості, прагнення. Якщо осо­бистість — це соціальний феномен, то індивідуальність — це ті її якості, котрі притаманні окремій людині, відрізняють її від усіх інших. Здобутки практичної психології свідчать, що відчуття щастя й повноти буття людини тісно пов'язане з потребою бути самою собою, знаходженням власного шляху самоздійснення. Першим кроком на цьому шляху є самопізнання. Людина відкриває свій внутрішній світ, порівнюючи себе з іншими та практично апробуючи свої можливості в діяльності. В гуманістичній психології ядро особистості, яке зумовлює її індивідуальність, отримало назву "сутність".

К. Роджерс так пише про це: "Одна з найреволюційніших концепцій, яка випливає з нашого клінічного досвіду, пов'язана з чимдалі більшим усвідомленням того факту, що приховане ядро людської натури, глибинний рівень її особис­тості, фундамент її "тварної природи" по суті своїй позитив­ний, людина — це суспільна, постійно зростаюча, розумна та реалістична істота".

Послідовник К. Роджерса, який розробив уже згадувану психолого-педагогічну систему практичної роботи під назвою "Особистість і людські відносини", А. Роше, продовжує до-

слідження потреби людини у самореалізації, самоздійсненні. Він вирізняє, крім загальної сутності, також сутнісний напрям діяльності людини як ту справу, котра найкраще виявляє всі її здібності, дає задоволення, наповнює життя змістом і дає відчуття повноти. Цікавими психологічними явищами є виз­начені А. Роше сутнісний зв'язок між людьми та сутнісні сто­сунки, тобто стосунки гармонійні, здорові, продуктивні, близькі. Це стосунки між людьми, які роблять важливу справу і розділяють цінність уявлень одне одного.

Центральним у гуманістичній психології А. Маслоу є по­няття самоактуалізацт "Подальші цілі навчання дорослих і будь-якого іншого навчання — це шляхи або засоби, якими ми можемо допомогти людині стати тим, ким вона здатна стати". А. Маслоу говорить про вміння робити вибір осо-бистісного зростання, про чесність і прийняття відповідаль­ності. Це все кроки до самоактуалізації, і вони забезпечують кращий життєвий вибір. Людина, наголошує вчений, яка ро­бить ці невеликі вчинки в кожній ситуації вибору, відкриває, що вони допомагають краще вибрати те, що конституційно їй підходить. Вона починає розуміти, що є її покликанням, на­приклад, хто має бути її чоловіком або жінкою, у чому сенс її життя. Людина не може зробити хороший життєвий вибір, доки не прислухається до самої себе, до особистого "Я" в кожен момент свого життя, щоб спокійно сказати собі: "Ні, це мені не подобається".

Що потрібно людині для самореалізації? Чому іноді цей процес порушується, і які бувають наслідки таких порушень?

Дитина прямує шляхом самореалізації, коли живе за вимо­гами своєї сутності: задовольняє свою потребу у безпеці (повна сім'я, піклування, захист тощо); потребу у любові до себе (емоційне спілкування, ніжність, фізична ласка); потребу в навчанні (читати, писати, набувати знань у самообслугову­ванні, засвоєнні правил поведінки, статевій ідентифікації та поведінці, у знайомстві зі світом дорослих і т. ін.); потребу бути собою (мати власні речі, свою територію, особисте жит­тя, утверджувати себе в навколишньому світі). Якщо ці по­треби не задовольняються значущими людьми, діти затриму­ються у своєму розвиткові, регресують, виробляють механізми психічного захисту або компенсаторні форми поведінки.

Спостерігаючи життя та діяльність дорослих людей, ми *ноді бачимо, що їхні позитивні якості (скромність, доброта, Діловитість, працелюбність, охайність) мають деяку надмір­ність. Людина може бути, наприклад, занадто обов'язковою,

занадто скромною, проявляти надмірне піклування про інших — аж до хронічного занепаду сил або втрати душевної рівноваги. Таку особистість не можна назвати гармонійною. Розглянувши уважніше, ми безумовно виявимо те, що людині чогось бракує. Вона живе на межі своїх можливостей, витра­чає надто багато сил, які не може нормально відновити, За складних умов, криз, стресів така людина втрачає опору й опиняється у тяжкому психологічному або психосоматичному стані.

Сім'я у Зої була добропорядною та матеріально за­безпеченою. Єдина дитина серед багатьох дорослих, вона зростала у любові, піклуванні та захисті. Розумна, кмітлива дівчинка була обдарована талантом гри, безпосередності, фантазії. Але родина була надто "зацікавлена" Зойчиною долею. Дівчина не змогла протистояти тискові рідних і вступила до технічного закладу, хоча зовсім не відчувала поклику до інженерної справи. Після навчання Зоя була змушена піти працювати на завод. Сюжет самореалізації проявився, коли Зоя вечорами стала брати участь у драма­тичному гуртку. їй давали спочатку маленькі ролі, потім дедалі більш важливі. Саме на сцені Зоя відчула справжнє щастя, повноту життя. Сюжет самореалізації розвивався далі, відкрилися творчі потреби. Зоя почала писати неве­личкі п'єси для дитячого театру. Кризовий момент життя дівчини, коли вона вирішила піти з заводу, кинувши про­фесію інженера, збігся з економічною та політичною кри­зою суспільства. Шлях творчої самореалізації, що тільки-но почав відкриватися, опинився під загрозою. Безробіття, матеріальні нестатки знову поставили Зою в залежність від допомоги сім'ї. У стані розгубленості, фрустрації, розпачу та агресії по відношенню до близьких вона звернулася за психотерапевтичною допомогою.

Сюжет виживання, пов'язаний з проблемами життя й смерті, виникає в ситуаціях, коли людині щось загрожує: втрата здоров'я, нестабільність існування, безробіття тощо. Цей сюжет супроводжується напруженою тривогою, страхом, може викликати агресію, гнів та інші інстинкти, близькі до тваринних. Людина відчуває, що її життя — це боротьба за виживання, а навколишній світ — ворожий та загрозливий, сповнений небезпеки. Всі сили людини витрачаються на ут­римання того, що досягнено великими зусиллями в боротьбі з тими, хто прагне відібрати в неї щось цінне, відкинути її з певних позицій. Сюжет виживання може бути пов'язаний не лише зі складними зовнішніми умовами (війни, економічні

кризи, смерть близьких людей тощо), а й із внутрішніми при­чинами (крах життєвих ідеалів, розчарування в коханій лю­дині і т. ін.). Краще за все цей сюжет ілюструється тим, як саме людина переборює свої труднощі. Питання методів ви­живання дуже важливе у психокорекційній роботі, оскільки спектр методів тут дуже великий — від вбивства ворога до принесення себе в жертву високому ідеалові.

Існують й особистісні сюжети виживання, які супровод­жують людину не лише в періоди криз, а постійно. Ми маємо на увазі індивідуальність, яка вбачає розв'язання будь-якої проблеми тільки через боротьбу з перешкодами. Про таку людину кажуть, що вона спочатку створює собі труднощі, щоби потім їх подолати. Пояснення цього феномена поди­буємо в аналітичній психології К. Г. Юнга та трансперсо-нальній психології Ст. Грофа.

Сюжет виживання може бути представлений у житті лю­дини, за К. Г. Юнтом, архетипами Жертви або Героя. У пер­шому випадку людину переслідують безвихідні обставини, нестатки, страждання. Вона відчуває величезний тиск несприятливих умов існування та переживає почуття немож­ливості досягти коли-небудь спокою і щастя. Сюжет вижи­вання за архетипом Героя наповнює життя боротьбою, вели­чезними зусиллями, цілями, яких важко досягнути. К. Г. Юнг пояснював появу архетипів особливостями колективного не­свідомого.

"Елементарний образ, чи архетип, — писав уче­ний, — це фігура у вигляді демона, людини або події, яка у процесі історії повторюється там, де вільно проявляється творча фантазія.,3 цього випливає, що передусім це міфологічна фігура. Якщо ми будемо досліджувати такі образи більш ретельно, то прийдемо до розуміння того, що вони є у повній мірі рівнодійною нескінчеіших типових досвідів низки поколінь. Вони являють собою, так би мовити, психічні залишки переживань подібно­го типу. Вони усереднюють мільйони індивідуаль­них досвідів і дають таким чином картину психіч­ного життя, розділену і спроектовану на численні образи міфологічного Пандемоніуму. В кожному з них міститься частина людської психології та людської долі, частина страждань та насолоди, які нескінченну кількість разів повторювалися в ше-

резі поколінь і взагалі завжди мали один і той же перебіг. Це як врізане в душу річище, котре прояв­ляється там, де життя раніше невпевнено навпомацки переправлялося через широку, але мілководну поверхню і раптом влилося в могутню ріку, якщо стався той особливий збіг обставин, які з давніх давен сприяли прояві першообразу.

Момент, коли проявляється міфологічна ситуа­ція, завжди характеризується особливою емоцій­ною інтенсивністю; це подібно до того, якщо до­торкнутися до струни в нашій душі, до струни, яка раніше ніколи не звучала, або ж якби в нас були вивільнені сили, про існування яких ми ніколи не підозрювали".

Спираючись на юнгівські висновки та узагальнюючи ре­зультати багаторічних досліджень в галузі психоделічної та голотропної терапії, Ст. Гроф та його співробітники склали нову модель психіки людини. Традиційно прийнятий рівень біографічних спогадів ця картографія доповнює перинаталь-ною сферою, зосередженою на смерті й народженні, та транс-персональною цариною, яка включає широкий спектр пере­живань, що традиційно розглядались як релігійні, духовні, окультні чи містичні

Методи голотропної психотерапії відкривають доступ до підсвідомого через біографічні спогади та індивідуальне не-усвідомлюване. Більшість традиційних підходів психотерапії обмежується саме цим рівнем. Література, присвячена нюан­сам психодинаміки біографічного рівня, величезна. На жаль, різні школи суперечать одна одній, і нема єдності з приводу того, що вважати значущими факторами психіки, чому зро­стає психопатологія та як вести ефективну психотерапію.

Трансперсональна психотерапія не обмежується біо­графічним рівнем, а розглядає вплив на людину травми на­родження.

Вперше про це заговорив учень 3. Фрейда О. Ранк у книзі, яка й називається "Травма народження". Блискучі передба­чення О. Ранка підтвердилися і дістали уточнення у вигляді базових перинатальних матриць Ст. Грофа (БПМ). Згідно зі своїм походженням БПМ відповідають чотирьом стадіям процесу біологічного народження дитини, тобто:

БПМ-І — космічна єдність, союз із матір'ю, "рай";