Главная Случайная страница Контакты | Мы поможем в написании вашей работы! | ||
|
З ПРИСУДКОМ
§ ЗО. Особові й безособові односкладні речення
Односкладні означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові речення, які містять певну вказівку на особу — суб'єкта дії, називають ще односкладними особовими реченнями, а односкладні безособові та інфінітивні речення, в яких цієї вказівки немає зовсім, — односкладними безособовими.
§ 31. Означено-особові речення
Означено-особові — це такі односкладні речення, в яких відсутній склад підмета, а головний член найчастіше виражений дієсловом у формі 1-ї або 2-ї особи теперішнього чи майбутнього часу, яка цілком певно вказує на конкретну особу, що є суб'єктом дії. За своєю семантикою означено-особові речення близькі до двоскладних, а тому чимало вчених не схильні виокремлювати їх в особливий тип односкладних речень, а розглядають як неповні двоскладні, в яких легко відновити відсутній підмет — особовий займенник 1—2-ї особи. Проте останнім часом у практиці вищої школи означено-особові речення розглядають як окремий різновид односкладних речень, головний член яких співвідносний з присудком. Дієслово, що є носієм головного члена, у реченнях цього типу не потребує наявності відсутнього підмета-займенника, оскільки значення конкретної особи, що є носієм дії, передається особовим закінченням цього дієслова.
Головний член в означено-особових реченнях здебільшого виражений дієсловом у 1-й і 2-й особі однини теперішнього і майбутнього часу дійсного способу: Люблю пісні мойого краю (М. Р.); Люблю мандрувати по рідній країни (І. Мурат.); / не дзвониш цілий день, і не признаєшся (Т. М.); За всіх скажу, за всіх переболію... Глибинами не етану, не змілію, Верхів 'ями роз-крилено росту (П. Т.).; Може, на зорі літатимеш, синуї (М. П.).
Нерідко головний член означено-особових речень виражений формою дієслова 2-ї особи множини, а іноді й 1 -і особи множини теперішнього часу дійсного способу: Чи довго, браття, будете мовчати! (Л. Г.); Відмикаю світанок скрипичним ключем (Л. К.).
Часто головний член означено-особових речень буває виражений також дієсловом 2-ї особи однини і множини наказового способу: Схаменіться, недолюди, Діти юродивії... Полюбіте щирим серцем Велику руїну, Розкуйтеся, братайтеся (Т. Ш.); Не бійтесь заглядати у словник: Це пишний яр, а не сумне провалля, Збирайте, як розумний садівник, Достиглий овоч у Грінчен-ка й Даля, Не майте гніву до моїх порад І не лінуйтесь доглядать свій сад (М. Р.); Сади свій сад, плекай свої надії, зневірою душі собі не рань (П. Д.).
Зрідка, переважно лише у закликах, головний член означено-особових речень може бути виражений формою 1-ї особи множини наказового способу: За правду, браття, єднаймось щиро (Л. У.); Берімось краще до роботи, змагаймось за нове життя! (Л. У.).
Названі форми дієслів, що виступають у ролі головного члена, чітко передають значення конкретної особи чи осіб, які є носіями дії, оскільки ці значення властиві особовим закінченням цих дієслів. Саме визначеність значень цих форм дає підстави розглядати речення цього типу як односкладні, а не вважати їх неповними двоскладними з опущеним підметом — особовим займенником, оскільки він не обов'язковий для повноти висловлювання, а якщо й використовується (у двоскладних реченнях), то є лише додатковим засобом передачі того самого значення, що міститься в особовому закінченні дієслова.
Означено-особові односкладні речення переважно синонімічні з двоскладними з підметом-займенником. Пор.: Завтра зранку вийду до криниці (І. Вирг.) і Завтра зранку я вийду до криниці. Однак такі паралельні конструкції можливі не завжди; наприклад, у деяких складних реченнях з протиставним значенням відсутність займенника неможлива: Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже (Т. Ш.). В інших випадках речення з особовими займенниками і без них розрізняються тільки стилістично: в означено-особових увага зосереджується на дії, а в синонімічних їм двоскладних — на суб'єкті дії, виконавцеві. Спостерігається також стилістична співвіднесеність між означено-особовими реченнями й синонімічними їм двоскладними: якщо означено-особові вживаються переважно в розмовно-побутовому мовленні, мові художньої літератури тощо, то двоскладні — у книжних стилях.
§ 32. Неозначено-особові речення
Неозначено-особовими називаються односкладні речення, що означають дію, яка здійснюється безвідносно до діючої особи, тобто невизначеним суб'єктом.
Головний член неозначено-особових речень може бути виражений:
1) дієсловом 3-ї особи множини теперішнього часу: Нам
дають чаю, гарячого міцного (М. К.); На те коня кують, щоб не
спотикався (Н. тв.);
2) дієсловом 3-ї особи множини майбутнього часу: Поділять
тебе, земле, ой поділять (М. К.); Ходім, сину, смеркається, а не
пустять в хату, то й надворі будем ночувати (Т. Ш.);
3) дієсловом минулого часу дійсного способу у множині: На
лимані не солили риби в бочках (І. Н.-Л.); Ранком вивели їх з ка
зарми на двір, розставили лавами (П. М.); Виводили розкріпле
них коней, розбирали збрую (О. Г.);
4) дієсловом умовного способу в множині: Коли б Мирославі
не говорили це, вона б заспокоїлась (А. Г.); Метеличиху негайно
судили б і погнали б на каторгу (А. Ш.).
У неозначено-особових реченнях увага зосереджується на факті, події, дії, а діюча особа залишається або не названою (оскільки вказівка на неї, на думку мовця, неістотна), або не-визначеною чи взагалі невідомою, а тому і вказівка на неї неможлива. У будь-якому разі ці речення залишаються без граматичного підмета. Однак невизначеність особи зовсім не означає зниження її активності як виконавця дії, просто цей виконавець не має значення, важливою є лише виконувана ним дія, що, зрештою, зумовлюється специфікою речень цього типу.
На відміну від означено-особових речень, які зазвичай синонімічні і співвідносні з двоскладними, неозначено-особові речення становлять цілком самостійний структурно-семантичний різновид. Односкладність властива їм органічно і пов'язана з головною особливістю їх граматичної семантики: вони позначають дію безвідносно до конкретного виконавця і дають можливість зосередити всю увагу на її характері, повністю абстрагуючись від діючих осіб. Зосередженню уваги на дії сприяє також те, що можливих учасників (хоча й чітко не визначених) можна в загальних рисах з'ясувати за обставинами місця, характером самої дії тощо. Граматична форма 3-ї особи множини, що найчастіше виступає в таких реченнях головним членом, є виразником загальної граматичної семантики неозначено-особових речень, а не множинностей суб'єктів: вона вживається й тоді, коли реальним виконавцем дії є одна людина (наприклад, Ранком принесли телеграму).
Важливою особливістю граматичної семантики неозначено-особових речень є також те, що за їх допомогою виражаються тільки вияви людської діяльності. Цим вони відрізняються від безособових речень, які виражають дію стихійних сил. Ці речення позначають такі вияви людської діяльності, для повідомлення про які вказівка на виконавця є неістотною, непотрібною чи навіть неможливою. Найчастіше вони вживаються тоді, коли йдеться про здійснення якоїсь колективної діяльності: Нас зустрічають хлібом-сіллю (С. С); В штабі мене трохи зна ли (Ю. Я.).
Значно рідше, ніж про вияви колективної діяльності, у формі неозначено-особових речень повідомляється про окремі дії однієї чи кількох осіб, при цьому приводом для вживання їх в одних випадках є невідомість діючої особи (принаймні у певний момент описуваних подій): До суду кличуть (Т. Ф.); Вкрали гроші у Павлюка (І. Ф.). В інших випадках неозначено-особові речення використовуються, коли діюча особа відома мовцеві, зокрема, коли ця особа — сам мовець: Тепер додому тебе не відпустять (А. Ш.) (мається на увазі: не відпустить начальник); Судили мене, оправдали, та що мені тепер з того! (А. Т.) (мається на увазі: судив суд, суддя). Отже, загальні особливості граматичної семантики неозначено-особових речень виявляються за будь-яких варіантів їхнього використання.
Найчастіше неозначено-особові речення вживаються в усно-розмовному мовленні, внаслідок чого деякі з них перетворилися на усталені звороти. Пор.: Бери лопату. Кому кажуть"? У нас проханих не люблять (М. С.); Кого питають? Однак нерідко їх можна зустріти і в художньому, і в публіцистичному стилі, і в діловому мовленні, зокрема в оголошеннях, інформаціях тощо: Просять дотримуватися тиші; У нас не палять!; Тут продаються квитки на футбол.
§ 33. Узагальнено-особові речення
До узагальнено-особових належать такі односкладні речення, в яких позначувана головним членом дія стосується будь-якої особи і мислиться узагальнено.
Головна функція узагальнено-особових речень — образне висловлення загальних суджень, сентенцій, часто втілених у прислів'я та приказки. Зазвичай дія узагальнено-особових речень може бути віднесена до будь-якої особи, тому вони набули поширення у прислів'ях, наприклад: Що посієш, те й пожнеш. Міра узагальнення діяча у реченнях цього типу може бути різною. Так, дія може стосуватися не тільки будь-якої особи, а й групи осіб, яка мислиться узагальнено, всякої особи, яка по-
трапляє у відповідну ситуацію. У формі узагальнено-особових речень втілюються не тільки прислів'я та приказки, а й викладаються поради, накази, побажання, вимоги тощо, адресовані не конкретній особі, а узагальненій групі людей.
Важливою особливістю узагальнено-особових речень є те, що вони вживаються для вираження таких спостережень, які, на думку мовця, є обов'язковими, незаперечними, оскільки природно випливають з об'єктивних особливостей явищ чи ситуацій. У зв'язку з цим у них легко виникає модальне значення необхідності об'єктивної обумовленості висловлюваних спостережень, що, зрештою, зумовлює обов'язковість реакції будь-якої людини на ситуацію, про яку йдеться.
Найспецифічніший компонент граматичної семантики узагальнено-особових речень — значення особистої причетності будь-якої особи (насамперед, мовця чи його співбесідників) до спостережень, що становлять зміст речень, у яких узагальнюється особистий досвід мовця або засвоєний ним колективний досвід. Саме значення особистої причетності зумовлене вживанням в узагальнено-особових реченнях дієслівної форми 2-ї особи, яка зберігає в них зв'язок зі своїм основним значенням і містить певний натяк на те, що мовець запрошує співрозмовника до спільних спостережень, співпереживань. З цією семантичною особливістю пов'язана також емоційна забарвленість узагальнено-особових речень, бо вони, окрім усього іншого, мають відтінок довірливо-інтимного, задушевно-ліричного спілкування зі співрозмовником: Так, у реченнях А на вершок Ай-Петрі зовсім єрунда... Просто собі^паличку в руки і ідеш... І після того тижнів зо два лежиш на ліжку. Переварюєш, так сказать, враження (О. В.) дії мовця, виражені дієсловами 2-ї особи, передаються як можливі для всіх і сприймаються як узагальнені. Проте за всіх нюансів граматичної семантики речень цього типу спільним у них є узагальненість діяча й висловлюваної ними дії, що має багато спільного з невизначеністю. Тому нерідко діюча особа спеціально не вказується. В таких випадках означеність і неозначеність діяча зливаються з узагальненістю.
За специфікою вживання серед узагальнено-особових речень можна виокремити два різновиди: 1) узагальнено-особові речення, що широко використовуються в афористичному мовленні (у прислів'ях, приказках, загадках) або становлять ви-слови-афоризми, зокрема повчальні (сентенційні); 2) узагальнено-особові речення, що вживаються в розповідях і є синонімічними до особових речень, означаючи дію або стан самого мовця, а отже, стосуються 1-ї особи, однак дія при цьому уявляється як типова за подібних обставин і для всіх інших.
Окремо зупинімося на характеристиці синтаксичної структури цих речень.
Головний член в узагальнено-особових реченнях зазвичай виражається:
1) дієсловом 2-ї особи однини теперішнього часу дійсного
способу, що здебільшого характерне для речень другого різно
виду: Дивишся і не надивишся, дишеш і не надишешся тим чис
тим і пахучим повітрям (І. Н.-Л.); Коли лежиш у полі лицем до
неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в
ній щось є не земне, а небесне (М. К.); Бувало, ранок, очерет,
затока... і з братом тихо у човні сидиш (М. Р.); Одвезеш сіль,
було, в Чаплинку або в Каховку. Продаси, нап 'єшся. Натовчеш
комусь морду або тобі натовчуть (О. Г.);
2) дієсловом 2-ї особи однини майбутнього часу дійсного
способу, що найчастіше буває у прислів'ях та приказках: Лож
ку за вухо не занесеш; Від своєї тіні не втечеш; Удосвіта вста
неш — більше діла зробиш; Правди не сховаєш (Н. тв.); Журбою
біді не пособиш, плачем лиха не збудешся, і голову втрачати не
треба (М. С);
3) дієсловом 2-ї особи однини та множини наказового спо
собу, що також найчастіше трапляється в афористичних ви
словах (прислів'ях, приказках тощо): Вік живи, вік учись; Доб
ре діло роби сміло; Не питай старого, а бувалого; Сійте вчас
но — матимете рясно (Н. тв.).
Зрідка головний член узагальнено-особових речень може бути виражений: 1) дієсловом 3-ї особи однини або множини теперішнього часу дійсного способу (також переважно у прислів'ях та приказках): За деревами лісу не бачить; Журиться, як курка за яйцем; Два діла зараз не роблять; За битого двох небитих дають, та й то не беруть; Від добра добра не шукають (Н. тв.); 2) дієсловом у формі минулого часу: Попав, як сліпий на стежку; Попав, як пальцем у небо (Н. тв.).
У підручниках для середньої школи і в деяких наукових працях до узагальнено-особових речень відносять також односкладні речення, в яких головний член виражений дієсловом 1-ї особи множини майбутнього часу дійсного способу: Здобудемо освіту, побачимо більше світу (Н. тв.).
За змістом до узагальнено-особових речень відносять також речення, що за формою є двоскладними з підметом, вираженим особовим займенником 2-ї особи, в яких підмет — особовий займенник — не дає уявлення про конкретну особу співрозмовника, а все речення набуває узагальнювального змісту: Загойдані машиною, заворожені дивними обрисами височенних гірських кряжів, прозорим повітрям, сонячним промінням, травицею, сидите ви, примружили очі, придивляєтесь та прислу-
хаєтесь (О. В.). Подібні речення переважно вживаються в розповідях про події, в яких якнайактивнішу участь брав сам оповідач.
§ 34. Безособові речення
Безособові речення — це такі односкладні речення, головний член яких, не вказуючи на діючу особу, виражає дію або стан як незалежні від суб'єкта дії.
Порівняно з іншими односкладними реченнями, головний член яких співвідносний з присудком (означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові), безособові речення значно різноманітніші як за граматичною структурою, так і за семантичними властивостями. Вони, за висловом В. В. Виноградова, творять «складну й строкату гаму перехідних типів від повної безособовості до безособовості удаваної або потенційної» (Русский язьїк. — М., 1972. — С. 329). Та й за частотою вживання безособові речення посідають перше місце серед усіх односкладних.
Однією з найхарактерніших особливостей граматичної семантики безособових речень є вивчення стихійності, невимушеності зображуваної ними дії чи стану, що виявляються в найрізноманітніших випадках, коли виражається дія (Починало вже дніти. — М. К.), фізичний і психічний стан людини й тварини (Йому хотілося малювати. — І. Ф.), стан навколишнього середовища (/ смеркає, і світає. — Т. Ш.) тощо. Не менш важливою є інша семантична особливість безособових речень, яка полягає в тому, що ознака, яка в них виражається, найчастіше є результатом дії неозначеної сукупності стихійних сил чи об'єктивних обставин: саме у безособовому реченні наголошується, що ця ознака не має безпосереднього зв'язку з якимось конкретним суб'єктом.
Безособові речення, маючи загальне типове значення — стан чогось або когось, дуже різноманітні за семантикою і розпадаються на низку різновидів:
1) безособові речення, що виражають стан природи або ото
чення: Надворі стемніло (П. М.); Холодно надворі було (А. Т.);
А навкруги було так гарно, так радісно (М. К.); Світало, як про
їздили Вітрову Балку (А. Г.); Надворі вже зовсім розвиднілось
(М. С); А тим часом весніє, весніє (О. Г.); Вечоріло. Над річкою
покотився туман, похолоднішало. Незабаром і смеркне (О. Д.);
Смеркалося. Огнем кругом запалало (Т. Ш.);
2) безособові речення, в яких виражена дія невизначеного
діяча, стихійної сили тощо: Аж морозом сипнуло його поза спи
ною (П. М.); Дідова оселя снігом прикрита, віконця замуровано
морозом, двері замело, забило (П. М.); Повіяло польовими пахощами (М. К.); Зашуміло, заклекотіло на сходах і внизу (А. Г.); Крізь щілини у стінах віяло прохолодою (Н. Р.); Сім погод надворі: сіє, віє, мутить, крутить, реве, зверху несе, знизу мете (Н. тв.);
3) безособові речення, що виражають фізичний і психічний
стан людини: Не спалося. А ніч як море (Т. Ш.); По ночах йому
не спалось (М. К.); Не їсться, не п 'ється і серце не б'ється (Т. Ш.);
Йому хотілось гукнути на всі легені словами пісні (М. К.); Йому
скрізь хочеться співать (О. Г.); Як гадалось, як снилось, як жда
лось в поході (М. С); Мене то в огонь вкине, то морозом обсипле
(П. М.);
4) безособові речення, що позначають стан, зумовлений
відсутністю чогось або когось: / нема тому почину, і краю не
має (Т. Ш.); Скрізь п 'ялись сосни, буків уже не було (М. К.); Мені
вже бракує товариства людей (М. К.); З усіх країн найкраща
країна — Юність. Але хто відплив від її сонячних берегів, тому
назад нема вороття. Нема кораблів, нема таких бригантин, щоб
туди повернули (О. Г.); Матері вдома не було (М. С); Сльозам
немає влади, Нема закону, перешкод нема (М. Вінгр.); На труд
тяжкий не вистачило рук (М. Стар.); У школі не вистачало дров,
. вугілля, не доставало столів і парт (Ю. 3.): Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема (В. Сос);
5) безособові речення, що означають дію неусвідомленої си
ли: Не везе, брат, мені, ні в чому на світі не везеї (П. М.); Одначе
куди їх понесло1} (О. Г.); Яким вітром принесло (О. Довж.); І ку
лями косило нас (Б. О.);
6) безособові речення, що вживаються для передачі різних
модальних значень (можливості, неможливості, різних нюансів
необхідності, неминучості, бажаності тощо); Ні, мамо, неможна
нелюба любить (Є. Г.); Треба всюди, люди добрі, приятеля мати
(С. Р.); Йому не слід було дивитись (М. К.); Не годиться жури
тися в пригоді такій (Л. У.); Нам треба голосу Тараса (П. Т.).
Чіткого розмежування між наведеними семантичними групами безособових речень немає. Очевидно, таких груп можна було б виокремити більше чи об'єднати деякі з них в одну. Остання група має таку структурну особливість: при предикативному прислівнику можна, треба тощо обов'язково стоїть інфінітив, який називає дію. Модальну оцінку цієї дії дає предикативний прислівник.
Головний член безособового речення може бути виражений: 1) безособовим дієсловом: Світало. По хатах де-не-де світилось (А. Г.); І світає й не світає (П. Т.); Тепер тобі одразу полегшає (О. Г.); Мело, крутило, скаженіло, огортаючи присмерком весь край (О. Г.); Надворі смеркало й сутеніло (І. Н.-Л.); Надворі посвітлішало (М. С.);
■г- 2) безособовим дієсловом на -ся (-сь): Йому хотілося малювати (І. Ф.); Вже трохи розвиднілось (М. К.); І не спиться, й не лежиться, і сон мене не бере (Н. тв.); Добридень, дівонько, чи добре ждеться? (Л. У.); Мріялось, гадалось в тихий яснодень
(П. У.);
3) особовим дієсловом, ужитим у значенні безособового: Дов
кола мене гриміло, ревло, клекотіло, мов у котлі (І. Ф.); / трем
тіло під місяцем золотою дорогою (М. К.); А згори сипле та сип
ле, витрушує душу в дзвіночків, струже срібні дошки і свердлить
крицю, плаче, голосить і сіє регіт на добре сито (М. К.); Надворі
осінню пахне (П. М.); Пахло рибою і прив'ялими квітами, гуло
ґедзями і дзвеніло мухами (Ю. 3.);
4) безособовими дієслівними формами на -но, -то: Ой, у полі.
жито копитами збито. Під білою березою козаченька вбито. Ой
убито, вбито, затягнено в жито, Червоною китайкою личенько
накрито (Н. тв.); На галявині вже збудовано хату, засаджено
городець (Л. У.); Роботу покинуто (М. К.); На сизих луках ско
шено отаву... (М. Р.); Зал залито яскравим сліпучим світлом
(Ю. Я.); Розгублено по кримських дорогах, скинуто в море грізну
артилерію (О. Г.);
5) предикативними прислівниками на -о, -є, які можуть ужи
ватися в поєднанні з допоміжними дієсловами було, стало, ро
биться: Тяжко, важко сиротині, а ніхто не бачить (Т. Ш.);
В повітрі тихо, холодно, морозно (П. М.); Маковейчику просто
ро і легко на серці (О. Г.); У лісі стало ще тихіше... (М. С); Тісно
стало в хаті од їхніх дужих плечей (Ю. Я.); Рибі добре і в синім
Славуті (М. С);
6) предикативними прислівниками, співвідносними з імен
никами жаль, шкода, гріх, сором, кінець, час тощо, які часто
виступають у поєднанні з інфінітивом чи допоміжними дієсло
вами: Та жаль маленьких діток стало (Т. Ш.); Шкода журити
ся, молодичко (М. В.); А, мабуть, час, хлопці, й овець напувати
(П. М.); Мені жаль його стало (А. Т.); Чогось стало шкода са
моїсебе (О. Д.);
7) предикативно-безособовими словами треба, слід, можна,
необхідно, доцільно, неможливо, несила тощо, що означають
стан, в поєднанні з інфінітивом: Треба хазяїну на хутір виїзди
ти (М. В.); Він вовк, він пан, йому не слід (Л. Г.); Якби не жовте
листя в садках, то можна було б подумати, що надворі не баби
не, а справлене літо (І. Н.-Л.); Неможливо знищити того, кому
симпатизує народ (О. Г.); Тої землі забути несила (С. К.);
8) заперечним словом нема {немає), а іноді й часткою ні (ані)
в ролі сполучника, а також безособовими формами дієслова
бути із заперечною часткою не часто в поєднанні з додатком у
родовому відмінку: Де нема святої волі, Не буде там добра ніколи
(Т. Ш.); Немає там ні горя, ні зітхання (Л. У.); А в синка, бачу, нема любові до лісу, око в нього сліпе до дерева (М. С); Однак краю плавням не було (М. К.);
9) сполученням дієслова з модальним значенням та інфінітива: Доводилось вам коли-небудь польову кашу їсти? (П. М.); Часом їй доводилось продиратися через таку гущину, що вона ледве пролазила (М. К.); Доводилось і через болота брести, і в лісах ховатися (А. Ш.); Зверху твань встигло прихопити морозом (О. Г.).
Проте слід зазначити, що більшість безособових речень з інфінітивом у складі присудка містять чи допускають присутність додатка в давальному відмінку, хоч уживання його необов'язкове, бо нерідко ці речення характеризують обстановку безвідносно до якоїсь певної особи.
Безособові речення поширені у розмовному мовленні і в мові художньої літератури. Вони вживаються тоді, коли мовцеві важлива саме дія або її наслідок, а не діюча особа чи предмет. Тому їх зазвичай використовують в описах неусвідомлених, немотивованих станів або у випадках, коли хочуть наголосити на самій дії чи стані безвідносно до суб'єкта. У безособових реченнях дія або стан характеризується довільністю, неусвідом-леністю причин, що створює їх особливу семантико-стилістичну виразність.
§ 35. Інфінітивні речення
Інфінітивними називаються односкладні речення, головний член яких виражений незалежним (вільним) інфінітивом, самостійним у семантичному відношенні, що означають можливу (чи неможливу), необхідну або неминучу дію. До останнього часу інфінітивні речення розглядали як один з різновидів безособового. У шкільних підручниках та в деяких інших працях вони й тепер розглядаються як безособові. З погляду вираження діяча інфінітивні речення і справді є безособовими, проте відрізняються від них низкою ознак, що дає змогу виокремити їх як самостійний тип односкладних речень. Ці ознаки, зокрема, полягають у тому, що в безособових реченнях інфінітив, що є складовою частиною головного члена, є залежним, він прилягає до безособово-предикативного слова (безособового дієслова чи предикативного прислівника) (пор.: Моральним подвигом можна назвати те, що здійснив Котляревський в ім'я свого народу. — О. Г.), а в інфінітивних реченнях інфінітив — головний член незалежний, тобто не залежить від жодного слова, при ньому не може бути ні безособового дієслова, ні безособово-предикативного слова (предикативного прислівника). Навпаки, всі
слова підпорядковані йому в семантичному і граматичному відношеннях, зокрема тільки додаток може мати форму давального відмінка іменника чи займенника, який указує на суб'єкт дії (Школярських днів нам не забуть ніколи. — А. М.). Інфінітивні речення відрізняються від безособових також засобами вираження модальності. Якщо в безособових реченнях модальність (можливість, повинність, необхідність тощо) виражається лексично (безособовим дієсловом чи безособово-предикативним словом, прислівниками, які прилягають до інфінітива (наприклад, Забажалось королеві завоювати чуже царство. — Л. У.), то в інфінітивних — самою формою інфінітива й інтонацією (Слухать команду! Узять швабри, шланги. — О. Корн.).
За будовою інфінітивні речення можуть бути поширеними другорядними членами й непоширеними.
Незважаючи на те що значення часу в інфінітивних реченнях граматично не виражене, вони означають дію, яка має відбутися в найближчому майбутньому. Внаслідок притаманної їм експресивності й емоційності ці речення використовуються для категоричних висловлювань зі значенням наказу, передачі різних авторських міркувань, найтонших відтінків переживань героїв тощо. Отже, інфінітивні речення виражають не тільки думку, а й ставлення до неї мовця, тобто є засобом вираження модальних значень.
За значенням інфінітивні речення поділяються на кілька груп:
1) інфінітивні речення, що виражають спонукання, катего
ричний наказ, заклик до здійснення якоїсь дії: Припинити! —
гримнув комбат від телефону (О. Г.); Ну, тепер за мною, гур
том! Кликати людей!.. (С. В.); Зняти головніубориї (А. Г.); Всім
розійтись! Гасити зараз свічі! (І. К.); — Качати Василька. —
Ка-ча-ти! (А. Г.); Чужих не пускати! Розігнати кілками! (А. Г.);
2) інфінітивні речення, зокрема заперечні, що виражають
об'єктивно-суб'єктивну зумовленість дії (її неминучість, можли
вість, неможливість тощо): Душі моєї не купить вам ані лавровими
вінками, ні золотом, ні хлібом, ні орлом (П. Т.); По наших землях
не блукати псам (М. Б.); Нас тепер нікому не скорити (М. Р.);
Ні, не забуть тих днів щасливих (В. Сос); Тут мені у даль диви
тись, горизонт вивчать (М. Шер.);
3) інфінітивні речення, що виражають побажання: Роботя
щим умам, роботящим рукам перелоги орать, Думать, сіять, не
ждать і посіяне жать (Т. Ш.); Кров людська — не водиця —
Проливати не годиться (М. С); Сонцю над світом горіти (М. Н.);
Учитися! Вдихати шум віків, Рости і розумнішати! (М. Р.);
4) інфінітивні речення, що містять питання, а також вагання,
сумнів, нерішучість, виражені у формі запитань: Де сховатися
од вітру? (П. Т.); / чим мені залити той вогонь, щоб не палив того серденька — слізьми? (Л. У.); По чім вас, молоді літа, згадувати? '(М. В.); Чого мені турбуватися? (О. Г.); Лимериха: Що робити? (П. М.); Бути у нас субтропікам чи не бути (О. Г.);
5) інфінітивні речення з часткою би (б), що виражають ба
жану для мовця дію: Що б таке їм гарне зробити! Як би хоч
обізватись до їх? (А. Т.); Коли б хоч з чоловіком словечко промови
ти (М. В.); Відпочити б з дороги, пообідати смачно (І. Кирил.);
Покурити б, — сказав хтось, ідучи за Чернишем (О. Г.);
6) інфінітивні речення з часткою би (б), що виражають по
раду: Сидіть би вам тільки на печі та жувать калачі (Т. Ш.);
Твоїми б, Якиме, устами та мед пити (П. М.); Вам би милосерд
ною сестрою бути — кволо промовив він Шовкунові (О. Г.).
Отже, навіть короткий огляд інфінітивних речень української мови свідчить, що порівняно з безособовими вони мають свою специфіку. Зближуючись з безособовими, а окремі різновиди — також із номінативними, інфінітивні речення становлять окремий тип односкладних речень.
ОДНОСКЛАДНІ РЕЧЕННЯ,
Дата публикования: 2014-11-03; Прочитано: 2495 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!