Головний член яких співвідносний

З ПРИСУДКОМ

§ ЗО. Особові й безособові односкладні речення

Односкладні означено-особові, неозначено-особові, узагаль­нено-особові речення, які містять певну вказівку на особу — суб'єкта дії, називають ще односкладними особовими речен­нями, а односкладні безособові та інфінітивні речення, в яких цієї вказівки немає зовсім, — односкладними безособовими.

§ 31. Означено-особові речення

Означено-особові — це такі односкладні речення, в яких відсутній склад підмета, а головний член найчастіше вираже­ний дієсловом у формі 1-ї або 2-ї особи теперішнього чи май­бутнього часу, яка цілком певно вказує на конкретну особу, що є суб'єктом дії. За своєю семантикою означено-особові ре­чення близькі до двоскладних, а тому чимало вчених не схильні виокремлювати їх в особливий тип односкладних речень, а розглядають як неповні двоскладні, в яких легко відновити відсутній підмет — особовий займенник 1—2-ї особи. Проте останнім часом у практиці вищої школи означено-особові ре­чення розглядають як окремий різновид односкладних речень, головний член яких співвідносний з присудком. Дієслово, що є носієм головного члена, у реченнях цього типу не потребує наявності відсутнього підмета-займенника, оскільки значення конкретної особи, що є носієм дії, передається особовим закін­ченням цього дієслова.

Головний член в означено-особових реченнях здебільшого виражений дієсловом у 1-й і 2-й особі однини теперішнього і майбутнього часу дійсного способу: Люблю пісні мойого краю (М. Р.); Люблю мандрувати по рідній країни (І. Мурат.); / не дзвониш цілий день, і не признаєшся (Т. М.); За всіх скажу, за всіх переболію... Глибинами не етану, не змілію, Верхів 'ями роз-крилено росту (П. Т.).; Може, на зорі літатимеш, синуї (М. П.).

Нерідко головний член означено-особових речень виражений формою дієслова 2-ї особи множини, а іноді й 1 -і особи множи­ни теперішнього часу дійсного способу: Чи довго, браття, бу­дете мовчати! (Л. Г.); Відмикаю світанок скрипичним ключем (Л. К.).

Часто головний член означено-особових речень буває ви­ражений також дієсловом 2-ї особи однини і множини наказо­вого способу: Схаменіться, недолюди, Діти юродивії... Полюбі­те щирим серцем Велику руїну, Розкуйтеся, братайтеся (Т. Ш.); Не бійтесь заглядати у словник: Це пишний яр, а не сумне про­валля, Збирайте, як розумний садівник, Достиглий овоч у Грінчен-ка й Даля, Не майте гніву до моїх порад І не лінуйтесь догля­дать свій сад (М. Р.); Сади свій сад, плекай свої надії, зневірою душі собі не рань (П. Д.).

Зрідка, переважно лише у закликах, головний член означе­но-особових речень може бути виражений формою 1-ї особи множини наказового способу: За правду, браття, єднаймось щиро (Л. У.); Берімось краще до роботи, змагаймось за нове життя! (Л. У.).

Названі форми дієслів, що виступають у ролі головного члена, чітко передають значення конкретної особи чи осіб, які є носіями дії, оскільки ці значення властиві особовим закін­ченням цих дієслів. Саме визначеність значень цих форм дає підстави розглядати речення цього типу як односкладні, а не вважати їх неповними двоскладними з опущеним підметом — особовим займенником, оскільки він не обов'язковий для пов­ноти висловлювання, а якщо й використовується (у двосклад­них реченнях), то є лише додатковим засобом передачі того самого значення, що міститься в особовому закінченні діє­слова.

Означено-особові односкладні речення переважно сино­німічні з двоскладними з підметом-займенником. Пор.: Завтра зранку вийду до криниці (І. Вирг.) і Завтра зранку я вийду до кри­ниці. Однак такі паралельні конструкції можливі не завжди; наприклад, у деяких складних реченнях з протиставним значен­ням відсутність займенника неможлива: Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже (Т. Ш.). В інших випадках речення з особови­ми займенниками і без них розрізняються тільки стилістично: в означено-особових увага зосереджується на дії, а в синоніміч­них їм двоскладних — на суб'єкті дії, виконавцеві. Спосте­рігається також стилістична співвіднесеність між означено-осо­бовими реченнями й синонімічними їм двоскладними: якщо означено-особові вживаються переважно в розмовно-побу­товому мовленні, мові художньої літератури тощо, то дво­складні — у книжних стилях.

§ 32. Неозначено-особові речення

Неозначено-особовими називаються односкладні речення, що означають дію, яка здійснюється безвідносно до діючої осо­би, тобто невизначеним суб'єктом.

Головний член неозначено-особових речень може бути ви­ражений:

1) дієсловом 3-ї особи множини теперішнього часу: Нам
дають чаю, гарячого міцного (М. К.); На те коня кують, щоб не
спотикався (Н. тв.);

2) дієсловом 3-ї особи множини майбутнього часу: Поділять
тебе, земле, ой поділять (М. К.); Ходім, сину, смеркається, а не
пустять в хату, то й надворі будем ночувати (Т. Ш.);

3) дієсловом минулого часу дійсного способу у множині: На
лимані не солили риби в бочках (І. Н.-Л.); Ранком вивели їх з ка­
зарми на двір, розставили лавами (П. М.); Виводили розкріпле­
них коней, розбирали збрую (О. Г.);

4) дієсловом умовного способу в множині: Коли б Мирославі
не говорили це, вона б заспокоїлась (А. Г.); Метеличиху негайно
судили б і погнали б на каторгу (А. Ш.).

У неозначено-особових реченнях увага зосереджується на факті, події, дії, а діюча особа залишається або не названою (оскільки вказівка на неї, на думку мовця, неістотна), або не-визначеною чи взагалі невідомою, а тому і вказівка на неї не­можлива. У будь-якому разі ці речення залишаються без грама­тичного підмета. Однак невизначеність особи зовсім не означає зниження її активності як виконавця дії, просто цей виконавець не має значення, важливою є лише виконувана ним дія, що, зреш­тою, зумовлюється специфікою речень цього типу.

На відміну від означено-особових речень, які зазвичай си­нонімічні і співвідносні з двоскладними, неозначено-особові речення становлять цілком самостійний структурно-семантич­ний різновид. Односкладність властива їм органічно і пов'яза­на з головною особливістю їх граматичної семантики: вони позначають дію безвідносно до конкретного виконавця і да­ють можливість зосередити всю увагу на її характері, повністю абстрагуючись від діючих осіб. Зосередженню уваги на дії сприяє також те, що можливих учасників (хоча й чітко не визна­чених) можна в загальних рисах з'ясувати за обставинами місця, характером самої дії тощо. Граматична форма 3-ї особи мно­жини, що найчастіше виступає в таких реченнях головним чле­ном, є виразником загальної граматичної семантики не­означено-особових речень, а не множинностей суб'єктів: вона вживається й тоді, коли реальним виконавцем дії є одна люди­на (наприклад, Ранком принесли телеграму).

Важливою особливістю граматичної семантики неозначе­но-особових речень є також те, що за їх допомогою виража­ються тільки вияви людської діяльності. Цим вони відрізняють­ся від безособових речень, які виражають дію стихійних сил. Ці речення позначають такі вияви людської діяльності, для по­відомлення про які вказівка на виконавця є неістотною, непо­трібною чи навіть неможливою. Найчастіше вони вживаються тоді, коли йдеться про здійснення якоїсь колективної діяльності: Нас зустрічають хлібом-сіллю (С. С); В штабі мене трохи зна­ ли (Ю. Я.).

Значно рідше, ніж про вияви колективної діяльності, у формі неозначено-особових речень повідомляється про окремі дії однієї чи кількох осіб, при цьому приводом для вживання їх в одних випадках є невідомість діючої особи (принаймні у певний момент описуваних подій): До суду кличуть (Т. Ф.); Вкрали гроші у Павлюка (І. Ф.). В інших випадках неозначено-особові речення використовуються, коли діюча особа відома мовцеві, зокрема, коли ця особа — сам мовець: Тепер додому тебе не відпустять (А. Ш.) (мається на увазі: не відпустить начальник); Судили мене, оправдали, та що мені тепер з того! (А. Т.) (мається на увазі: судив суд, суддя). Отже, загальні особливості граматичної семантики неозначено-особових речень виявляються за будь-яких варіантів їхнього використання.

Найчастіше неозначено-особові речення вживаються в усно-розмовному мовленні, внаслідок чого деякі з них перетвори­лися на усталені звороти. Пор.: Бери лопату. Кому кажуть"? У нас проханих не люблять (М. С.); Кого питають? Однак нерідко їх можна зустріти і в художньому, і в публіцистичному стилі, і в діловому мовленні, зокрема в оголошеннях, інформаціях тощо: Просять дотримуватися тиші; У нас не палять!; Тут продаються квитки на футбол.

§ 33. Узагальнено-особові речення

До узагальнено-особових належать такі односкладні речен­ня, в яких позначувана головним членом дія стосується будь-якої особи і мислиться узагальнено.

Головна функція узагальнено-особових речень — образне висловлення загальних суджень, сентенцій, часто втілених у прислів'я та приказки. Зазвичай дія узагальнено-особових ре­чень може бути віднесена до будь-якої особи, тому вони набули поширення у прислів'ях, наприклад: Що посієш, те й пожнеш. Міра узагальнення діяча у реченнях цього типу може бути різною. Так, дія може стосуватися не тільки будь-якої особи, а й групи осіб, яка мислиться узагальнено, всякої особи, яка по-

трапляє у відповідну ситуацію. У формі узагальнено-особових речень втілюються не тільки прислів'я та приказки, а й викла­даються поради, накази, побажання, вимоги тощо, адресовані не конкретній особі, а узагальненій групі людей.

Важливою особливістю узагальнено-особових речень є те, що вони вживаються для вираження таких спостережень, які, на думку мовця, є обов'язковими, незаперечними, оскільки при­родно випливають з об'єктивних особливостей явищ чи ситу­ацій. У зв'язку з цим у них легко виникає модальне значення необхідності об'єктивної обумовленості висловлюваних спосте­режень, що, зрештою, зумовлює обов'язковість реакції будь-якої людини на ситуацію, про яку йдеться.

Найспецифічніший компонент граматичної семантики уза­гальнено-особових речень — значення особистої причетності будь-якої особи (насамперед, мовця чи його співбесідників) до спостережень, що становлять зміст речень, у яких узагальнюєть­ся особистий досвід мовця або засвоєний ним колективний досвід. Саме значення особистої причетності зумовлене вжи­ванням в узагальнено-особових реченнях дієслівної форми 2-ї особи, яка зберігає в них зв'язок зі своїм основним значенням і містить певний натяк на те, що мовець запрошує співрозмов­ника до спільних спостережень, співпереживань. З цією семан­тичною особливістю пов'язана також емоційна забарвленість узагальнено-особових речень, бо вони, окрім усього іншого, мають відтінок довірливо-інтимного, задушевно-ліричного спілкування зі співрозмовником: Так, у реченнях А на вершок Ай-Петрі зовсім єрунда... Просто собі^паличку в руки і ідеш... І після того тижнів зо два лежиш на ліжку. Переварюєш, так сказать, враження (О. В.) дії мовця, виражені дієсловами 2-ї особи, передаються як можливі для всіх і сприймаються як уза­гальнені. Проте за всіх нюансів граматичної семантики речень цього типу спільним у них є узагальненість діяча й висловлюва­ної ними дії, що має багато спільного з невизначеністю. Тому нерідко діюча особа спеціально не вказується. В таких випад­ках означеність і неозначеність діяча зливаються з узагаль­неністю.

За специфікою вживання серед узагальнено-особових речень можна виокремити два різновиди: 1) узагальнено-особові ре­чення, що широко використовуються в афористичному мов­ленні (у прислів'ях, приказках, загадках) або становлять ви-слови-афоризми, зокрема повчальні (сентенційні); 2) узагаль­нено-особові речення, що вживаються в розповідях і є синоні­мічними до особових речень, означаючи дію або стан самого мовця, а отже, стосуються 1-ї особи, однак дія при цьому уявля­ється як типова за подібних обставин і для всіх інших.

Окремо зупинімося на характеристиці синтаксичної струк­тури цих речень.

Головний член в узагальнено-особових реченнях зазвичай виражається:

1) дієсловом 2-ї особи однини теперішнього часу дійсного
способу, що здебільшого характерне для речень другого різно­
виду: Дивишся і не надивишся, дишеш і не надишешся тим чис­
тим і пахучим повітрям (І. Н.-Л.); Коли лежиш у полі лицем до
неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в
ній щось є не земне, а небесне (М. К.); Бувало, ранок, очерет,
затока... і з братом тихо у човні сидиш (М. Р.); Одвезеш сіль,
було, в Чаплинку або в Каховку. Продаси, нап 'єшся. Натовчеш
комусь морду або тобі натовчуть (О. Г.);

2) дієсловом 2-ї особи однини майбутнього часу дійсного
способу, що найчастіше буває у прислів'ях та приказках: Лож­
ку за вухо не занесеш; Від своєї тіні не втечеш; Удосвіта вста­
неш — більше діла зробиш; Правди не сховаєш (Н. тв.); Журбою
біді не пособиш, плачем лиха не збудешся, і голову втрачати не
треба (М. С);

3) дієсловом 2-ї особи однини та множини наказового спо­
собу, що також найчастіше трапляється в афористичних ви­
словах (прислів'ях, приказках тощо): Вік живи, вік учись; Доб­
ре діло роби сміло; Не питай старого, а бувалого; Сійте вчас­
но — матимете рясно (Н. тв.).

Зрідка головний член узагальнено-особових речень може бути виражений: 1) дієсловом 3-ї особи однини або множини теперішнього часу дійсного способу (також переважно у при­слів'ях та приказках): За деревами лісу не бачить; Журиться, як курка за яйцем; Два діла зараз не роблять; За битого двох неби­тих дають, та й то не беруть; Від добра добра не шукають (Н. тв.); 2) дієсловом у формі минулого часу: Попав, як сліпий на стежку; Попав, як пальцем у небо (Н. тв.).

У підручниках для середньої школи і в деяких наукових пра­цях до узагальнено-особових речень відносять також одно­складні речення, в яких головний член виражений дієсловом 1-ї особи множини майбутнього часу дійсного способу: Здобу­демо освіту, побачимо більше світу (Н. тв.).

За змістом до узагальнено-особових речень відносять також речення, що за формою є двоскладними з підметом, вираже­ним особовим займенником 2-ї особи, в яких підмет — особо­вий займенник — не дає уявлення про конкретну особу спів­розмовника, а все речення набуває узагальнювального змісту: Загойдані машиною, заворожені дивними обрисами височенних гірських кряжів, прозорим повітрям, сонячним промінням, тра­вицею, сидите ви, примружили очі, придивляєтесь та прислу-

хаєтесь (О. В.). Подібні речення переважно вживаються в роз­повідях про події, в яких якнайактивнішу участь брав сам опо­відач.

§ 34. Безособові речення

Безособові речення — це такі односкладні речення, голов­ний член яких, не вказуючи на діючу особу, виражає дію або стан як незалежні від суб'єкта дії.

Порівняно з іншими односкладними реченнями, головний член яких співвідносний з присудком (означено-особові, не­означено-особові, узагальнено-особові), безособові речення значно різноманітніші як за граматичною структурою, так і за семантичними властивостями. Вони, за висловом В. В. Вино­градова, творять «складну й строкату гаму перехідних типів від повної безособовості до безособовості удаваної або потен­ційної» (Русский язьїк. — М., 1972. — С. 329). Та й за частотою вживання безособові речення посідають перше місце серед усіх односкладних.

Однією з найхарактерніших особливостей граматичної се­мантики безособових речень є вивчення стихійності, невиму­шеності зображуваної ними дії чи стану, що виявляються в най­різноманітніших випадках, коли виражається дія (Починало вже дніти. — М. К.), фізичний і психічний стан людини й тварини (Йому хотілося малювати. — І. Ф.), стан навколишнього се­редовища (/ смеркає, і світає. — Т. Ш.) тощо. Не менш важли­вою є інша семантична особливість безособових речень, яка полягає в тому, що ознака, яка в них виражається, найчастіше є результатом дії неозначеної сукупності стихійних сил чи об'єк­тивних обставин: саме у безособовому реченні наголошується, що ця ознака не має безпосереднього зв'язку з якимось кон­кретним суб'єктом.

Безособові речення, маючи загальне типове значення — стан чогось або когось, дуже різноманітні за семантикою і розпада­ються на низку різновидів:

1) безособові речення, що виражають стан природи або ото­
чення: Надворі стемніло (П. М.); Холодно надворі було (А. Т.);
А навкруги було так гарно, так радісно (М. К.); Світало, як про­
їздили Вітрову Балку (А. Г.); Надворі вже зовсім розвиднілось
(М. С); А тим часом весніє, весніє (О. Г.); Вечоріло. Над річкою
покотився туман, похолоднішало. Незабаром і смеркне (О. Д.);
Смеркалося. Огнем кругом запалало (Т. Ш.);

2) безособові речення, в яких виражена дія невизначеного
діяча, стихійної сили тощо: Аж морозом сипнуло його поза спи­
ною (П. М.); Дідова оселя снігом прикрита, віконця замуровано

морозом, двері замело, забило (П. М.); Повіяло польовими пахоща­ми (М. К.); Зашуміло, заклекотіло на сходах і внизу (А. Г.); Крізь щілини у стінах віяло прохолодою (Н. Р.); Сім погод надворі: сіє, віє, мутить, крутить, реве, зверху несе, знизу мете (Н. тв.);

3) безособові речення, що виражають фізичний і психічний
стан людини: Не спалося. А ніч як море (Т. Ш.); По ночах йому
не спалось (М. К.); Не їсться, не п 'ється і серце не б'ється (Т. Ш.);
Йому хотілось гукнути на всі легені словами пісні (М. К.); Йому
скрізь хочеться співать (О. Г.); Як гадалось, як снилось, як жда­
лось в поході (М. С); Мене то в огонь вкине, то морозом обсипле
(П. М.);

4) безособові речення, що позначають стан, зумовлений
відсутністю чогось або когось: / нема тому почину, і краю не­
має (Т. Ш.); Скрізь п 'ялись сосни, буків уже не було (М. К.); Мені
вже бракує товариства людей (М. К.); З усіх країн найкраща
країна — Юність. Але хто відплив від її сонячних берегів, тому
назад нема вороття. Нема кораблів, нема таких бригантин, щоб
туди повернули (О. Г.); Матері вдома не було (М. С); Сльозам
немає влади, Нема закону, перешкод нема (М. Вінгр.); На труд
тяжкий не вистачило рук (М. Стар.); У школі не вистачало дров,

. вугілля, не доставало столів і парт (Ю. 3.): Без мови рідної, юна­че, й народу нашого нема (В. Сос);

5) безособові речення, що означають дію неусвідомленої си­
ли: Не везе, брат, мені, ні в чому на світі не везеї (П. М.); Одначе
куди їх понесло¹} (О. Г.); Яким вітром принесло (О. Довж.); І ку­
лями косило нас (Б. О.);

6) безособові речення, що вживаються для передачі різних
модальних значень (можливості, неможливості, різних нюансів
необхідності, неминучості, бажаності тощо); Ні, мамо, неможна
нелюба любить (Є. Г.); Треба всюди, люди добрі, приятеля мати
(С. Р.); Йому не слід було дивитись (М. К.); Не годиться жури­
тися в пригоді такій (Л. У.); Нам треба голосу Тараса (П. Т.).

Чіткого розмежування між наведеними семантичними гру­пами безособових речень немає. Очевидно, таких груп можна було б виокремити більше чи об'єднати деякі з них в одну. Остання група має таку структурну особливість: при предика­тивному прислівнику можна, треба тощо обов'язково стоїть інфінітив, який називає дію. Модальну оцінку цієї дії дає пре­дикативний прислівник.

Головний член безособового речення може бути виражений: 1) безособовим дієсловом: Світало. По хатах де-не-де світи­лось (А. Г.); І світає й не світає (П. Т.); Тепер тобі одразу полег­шає (О. Г.); Мело, крутило, скаженіло, огортаючи присмерком весь край (О. Г.); Надворі смеркало й сутеніло (І. Н.-Л.); На­дворі посвітлішало (М. С.);

■г- 2) безособовим дієсловом на -ся (-сь): Йому хотілося малю­вати (І. Ф.); Вже трохи розвиднілось (М. К.); І не спиться, й не лежиться, і сон мене не бере (Н. тв.); Добридень, дівонько, чи добре ждеться? (Л. У.); Мріялось, гадалось в тихий яснодень

(П. У.);

3) особовим дієсловом, ужитим у значенні безособового: Дов­
кола мене гриміло, ревло, клекотіло, мов у котлі (І. Ф.); / трем­
тіло під місяцем золотою дорогою (М. К.); А згори сипле та сип­
ле, витрушує душу в дзвіночків, струже срібні дошки і свердлить
крицю, плаче, голосить і сіє регіт на добре сито (М. К.); Надворі
осінню пахне (П. М.); Пахло рибою і прив'ялими квітами, гуло
ґедзями і дзвеніло мухами (Ю. 3.);

4) безособовими дієслівними формами на -но, -то: Ой, у полі.
жито копитами збито. Під білою березою козаченька вбито. Ой
убито, вбито, затягнено в жито, Червоною китайкою личенько
накрито (Н. тв.); На галявині вже збудовано хату, засаджено
городець (Л. У.); Роботу покинуто (М. К.); На сизих луках ско­
шено отаву... (М. Р.); Зал залито яскравим сліпучим світлом
(Ю. Я.); Розгублено по кримських дорогах, скинуто в море грізну
артилерію (О. Г.);

5) предикативними прислівниками на -о, -є, які можуть ужи­
ватися в поєднанні з допоміжними дієсловами було, стало, ро­
биться: Тяжко, важко сиротині, а ніхто не бачить (Т. Ш.);
В повітрі тихо, холодно, морозно (П. М.); Маковейчику просто­
ро і легко на серці (О. Г.); У лісі стало ще тихіше... (М. С); Тісно
стало в хаті од їхніх дужих плечей (Ю. Я.); Рибі добре і в синім
Славуті (М. С);

6) предикативними прислівниками, співвідносними з імен­
никами жаль, шкода, гріх, сором, кінець, час тощо, які часто
виступають у поєднанні з інфінітивом чи допоміжними дієсло­
вами: Та жаль маленьких діток стало (Т. Ш.); Шкода журити­
ся, молодичко (М. В.); А, мабуть, час, хлопці, й овець напувати
(П. М.); Мені жаль його стало (А. Т.); Чогось стало шкода са­
моїсебе (О. Д.);

7) предикативно-безособовими словами треба, слід, можна,
необхідно, доцільно, неможливо, несила тощо, що означають
стан, в поєднанні з інфінітивом: Треба хазяїну на хутір виїзди­
ти (М. В.); Він вовк, він пан, йому не слід (Л. Г.); Якби не жовте
листя в садках, то можна було б подумати, що надворі не баби­
не, а справлене літо (І. Н.-Л.); Неможливо знищити того, кому
симпатизує народ (О. Г.); Тої землі забути несила (С. К.);

8) заперечним словом нема {немає), а іноді й часткою ні (ані)
в ролі сполучника, а також безособовими формами дієслова
бути із заперечною часткою не часто в поєднанні з додатком у
родовому відмінку: Де нема святої волі, Не буде там добра ніколи

(Т. Ш.); Немає там ні горя, ні зітхання (Л. У.); А в синка, бачу, нема любові до лісу, око в нього сліпе до дерева (М. С); Однак краю плавням не було (М. К.);

9) сполученням дієслова з модальним значенням та інфініти­ва: Доводилось вам коли-небудь польову кашу їсти? (П. М.); Ча­сом їй доводилось продиратися через таку гущину, що вона ледве пролазила (М. К.); Доводилось і через болота брести, і в лісах ховатися (А. Ш.); Зверху твань встигло прихопити морозом (О. Г.).

Проте слід зазначити, що більшість безособових речень з інфінітивом у складі присудка містять чи допускають присут­ність додатка в давальному відмінку, хоч уживання його не­обов'язкове, бо нерідко ці речення характеризують обстановку безвідносно до якоїсь певної особи.

Безособові речення поширені у розмовному мовленні і в мові художньої літератури. Вони вживаються тоді, коли мовцеві важлива саме дія або її наслідок, а не діюча особа чи предмет. Тому їх зазвичай використовують в описах неусвідомлених, немотивованих станів або у випадках, коли хочуть наголосити на самій дії чи стані безвідносно до суб'єкта. У безособових реченнях дія або стан характеризується довільністю, неусвідом-леністю причин, що створює їх особливу семантико-стилістичну виразність.

§ 35. Інфінітивні речення

Інфінітивними називаються односкладні речення, головний член яких виражений незалежним (вільним) інфінітивом, само­стійним у семантичному відношенні, що означають можливу (чи неможливу), необхідну або неминучу дію. До останнього часу інфінітивні речення розглядали як один з різновидів безосо­бового. У шкільних підручниках та в деяких інших працях вони й тепер розглядаються як безособові. З погляду вираження дія­ча інфінітивні речення і справді є безособовими, проте відрізня­ються від них низкою ознак, що дає змогу виокремити їх як самостійний тип односкладних речень. Ці ознаки, зокрема, по­лягають у тому, що в безособових реченнях інфінітив, що є скла­довою частиною головного члена, є залежним, він прилягає до безособово-предикативного слова (безособового дієслова чи предикативного прислівника) (пор.: Моральним подвигом мож­на назвати те, що здійснив Котляревський в ім'я свого народу. — О. Г.), а в інфінітивних реченнях інфінітив — головний член незалежний, тобто не залежить від жодного слова, при ньому не може бути ні безособового дієслова, ні безособово-преди­кативного слова (предикативного прислівника). Навпаки, всі

слова підпорядковані йому в семантичному і граматичному відношеннях, зокрема тільки додаток може мати форму даваль­ного відмінка іменника чи займенника, який указує на суб'єкт дії (Школярських днів нам не забуть ніколи. — А. М.). Інфінітивні речення відрізняються від безособових також засобами вира­ження модальності. Якщо в безособових реченнях модальність (можливість, повинність, необхідність тощо) виражається лек­сично (безособовим дієсловом чи безособово-предикативним словом, прислівниками, які прилягають до інфінітива (напри­клад, Забажалось королеві завоювати чуже царство. — Л. У.), то в інфінітивних — самою формою інфінітива й інтонацією (Слухать команду! Узять швабри, шланги. — О. Корн.).

За будовою інфінітивні речення можуть бути поширеними другорядними членами й непоширеними.

Незважаючи на те що значення часу в інфінітивних речен­нях граматично не виражене, вони означають дію, яка має відбу­тися в найближчому майбутньому. Внаслідок притаманної їм експресивності й емоційності ці речення використовуються для категоричних висловлювань зі значенням наказу, передачі різних авторських міркувань, найтонших відтінків переживань героїв тощо. Отже, інфінітивні речення виражають не тільки думку, а й ставлення до неї мовця, тобто є засобом вираження модальних значень.

За значенням інфінітивні речення поділяються на кілька груп:

1) інфінітивні речення, що виражають спонукання, катего­
ричний наказ, заклик до здійснення якоїсь дії: Припинити! —
гримнув комбат від телефону (О. Г.); Ну, тепер за мною, гур­
том! Кликати людей!.. (С. В.); Зняти головніубориї (А. Г.); Всім
розійтись! Гасити зараз свічі! (І. К.); — Качати Василька. —
Ка-ча-ти! (А. Г.); Чужих не пускати! Розігнати кілками! (А. Г.);

2) інфінітивні речення, зокрема заперечні, що виражають
об'єктивно-суб'єктивну зумовленість дії (її неминучість, можли­
вість, неможливість тощо): Душі моєї не купить вам ані лавровими
вінками, ні золотом, ні хлібом, ні орлом (П. Т.); По наших землях
не блукати псам (М. Б.); Нас тепер нікому не скорити (М. Р.);
Ні, не забуть тих днів щасливих (В. Сос); Тут мені у даль диви­
тись, горизонт вивчать (М. Шер.);

3) інфінітивні речення, що виражають побажання: Роботя­
щим умам, роботящим рукам перелоги орать, Думать, сіять, не
ждать і посіяне жать (Т. Ш.); Кров людська — не водиця —
Проливати не годиться (М. С); Сонцю над світом горіти (М. Н.);
Учитися! Вдихати шум віків, Рости і розумнішати! (М. Р.);

4) інфінітивні речення, що містять питання, а також вагання,
сумнів, нерішучість, виражені у формі запитань: Де сховатися

од вітру? (П. Т.); / чим мені залити той вогонь, щоб не палив того серденька — слізьми? (Л. У.); По чім вас, молоді літа, зга­дувати? '(М. В.); Чого мені турбуватися? (О. Г.); Лимериха: Що робити? (П. М.); Бути у нас субтропікам чи не бути (О. Г.);

5) інфінітивні речення з часткою би (б), що виражають ба­
жану для мовця дію: Що б таке їм гарне зробити! Як би хоч
обізватись до їх? (А. Т.); Коли б хоч з чоловіком словечко промови­
ти (М. В.); Відпочити б з дороги, пообідати смачно (І. Кирил.);
Покурити б, — сказав хтось, ідучи за Чернишем (О. Г.);

6) інфінітивні речення з часткою би (б), що виражають по­
раду: Сидіть би вам тільки на печі та жувать калачі (Т. Ш.);
Твоїми б, Якиме, устами та мед пити (П. М.); Вам би милосерд­
ною сестрою бути — кволо промовив він Шовкунові (О. Г.).

Отже, навіть короткий огляд інфінітивних речень україн­ської мови свідчить, що порівняно з безособовими вони мають свою специфіку. Зближуючись з безособовими, а окремі різно­види — також із номінативними, інфінітивні речення станов­лять окремий тип односкладних речень.

ОДНОСКЛАДНІ РЕЧЕННЯ,