Прийменники при однорідних членах речення

При однорідних членах речення, виражених іменниками, займенниками, а також субстантивованими словами, можуть вживатися повторювані й неповторювані прийменники. Той самий прийменник може не повторюватися перед різними до­датками (хоча бувають і випадки їх повторення), але різні при­йменники ніколи не пропускаються: Я немов спочивав, на дозвіллі в лісі чи на степу слухаючи Чайковського (С. С).

РЕЧЕННЯ, УСКЛАДНЕНІ ЗВЕРТАННЯМ § 54. Поняття про звертання

Одним із засобів ускладнення простого речення є звертан­ня — слово чи сполучення слів, що називає особу або предмет, до якого безпосередньо звернено мову. Звертаннями слугують власні імена людей, назви осіб за спорідненістю, становищем у суспільстві, професією, заняттям, посадою, званням, назви або клички тварин, назви предметів чи явищ неживої природи, за­звичай персоніфіковано (уособлено), географічні назви тощо.

Звертання може як входити до складу речення, так і стояти поза ним. У складі речення воно, як правило, граматично не пов'язане з його членами і членом речення не виступає. Якщо якийсь граматичний зв'язок і можна виявити, то лише в інто­нації та іноді в узгодженні слова-звертання в числі з присуд­ком, вираженим наказовою формою дієслова. Найяскравіше цей граматичний зв'язок виявляється, коли звертання одно­слівне: Гуляй, вітре, полем (Т. Ш.); Прости мені, мій батечку, що я наробила (Т. Ш.); Повій, вітре, на Вкраїну (С. Р.); пор. та­кож випадки, коли звертання стоїть поза реченням: Катерино! Коли в нас неділя? (Т. Ш.); Мамо? А бачив хто Морозенка, який він? (П. М.); Україно! Ти в славній борні не одна (М. Р.).

У вітчизняній мовознавчій літературі граматична сутність звертання висвітлюється по-різному. Одні вчені (О. О. Шахма-тов, О. М. Пєшковський) вважають, що звертання не входить до складу речення, інші вказують на наявність його граматич­них зв'язків із реченням. На думку Л. А. Булаховського, звер-

тання становлять групу номінативних речень (див.: Курс сучас­ної української літературної мови.— К., 1951. — Т. 1. — С. 73), а порівняно недавно було висловлено навіть думку, що звер­тання є членом речення, оскільки воно виражається повнознач­ною частиною мови, має більшість синтаксичних ознак, влас­тивих традиційним членам речення, інколи вступає у зв'язок з присудком, зокрема якщо він виражений формою наказового способу (див.: Синтаксична будова української мови. — К., 1968. — С. 92). Проте і тепер звертання традиційно розгля­даються як слова, граматично не пов'язані з членами речення. Якщо вони якимось чином пов'язані з реченням, то не за допо­могою традиційних підрядних зв'язків (узгодження, керуван­ня, прилягання), а за допомогою особливих граматичних зв'язків, що дістали назву співвідносних.

§ 55. Засоби вираження звертання

Звертання найчастіше виражається іменником у кличному відмінку, що у множині і в іменниках середнього роду збігаєть­ся з формою називного відмінка: Земле моя, всеплодющая мати, Сили, що в твоїй живе глибині, Краплю, щоб в бою міцніше сто­яти, Дай і мені (І. Ф.); О земле, велетнів роди! (П. Т.); Де ви, сини мої? (А. Ш.); Кріпися, мати... (А. Ш.); О пісне! Ти — клекіт рік, ти — переливи мідні (М. Р.); Сонце, я тобі вдячний (М. К.). У деяких випадках звертання може бути виражене й іменни­ком, субстантивованим прикметником, дієприкметником, чи­слівником у формі, що збігається з формою називного відмінка: Світи нам, день, безсмертними вогнями, шуміть, сади, роди зер­но, земля! (В. Сос); Тривожне, засни непробудно, не рвись в недо­бачені сни (П. Ворон.); Іти, білолиций, по синьому небу вийдеш погулять (Т. Ш.). В експресивному мовленні зрідка вживається (вертання, виражене особовим займенником: Гей, ви, грізні, чорні хмари! Я на вас збираю чари (Л. У.); Нащо лопату покинув, ще хтось потягне, ти! — почув він голос Маланчин (М. К.). Звер­тання може бути виражене підрядним займенниково-співвіднос-м и м (за іншою класифікацією—підметовим) реченням, яке, ма­ючи узагальнено-особовий характер, лише функціонує як звер­тання: Наперед, хто не хоче конати, стати трупом живим живучи (І. Ф.).

За структурою звертання бувають непоширені, що склада­ються з одного слова, і поширені, що, крім іменника у від­повідній формі, містять також пояснювальні слова (узгоджені і меуігоджені означення, прикладки, обставини): Мужай, прс- а/ішуш наша мово, серед прекрасних братніх мов (М. Р.); Украї­но моя! Чисті хвилі ланів, Променисті міста, голубінь легкокри-

ла! Україно! Сьогодні звірів-ворогів Ти гарячими грудьми зустрі­ла (М. Р.); Україно, Україно! Серце моє, ненько! Як згадаю твою долю, заплаче серденько (Т. Ш.).

Звертання можуть вимовлятися з різною інтонацією: а) ок­личною, що полягає у посиленні наголошення і підвищенні тону, з паузою після нього: Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш (Т. Ш.); Мамо, давати обідати? (М. К.) або в особливому посиленні наголосу, зокрема в риторичних звер­таннях: Я меду тебе, я кличу, літо (В. Сос); Ти занадто палка, моя пісне! (Л. У.); Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте! (І. Ф.); б) вставленості, що виявляється в пониженні голосу, пришвид­шенні темпу мовлення: Учітеся, брати мої, думайте, читайте (Т. Ш.); Про перемогу, сурмо, грай (В. Сос).

Звертання може стояти на початку, в середині, в кінці та поза реченням. За реченням воно виявляється тоді, коли вимовляєть­ся з виразною окличною інтонацією і великою паузою після нього. На письмі звертання, що стоїть поза реченням, виділяєть­ся знаком оклику: Весна красна! Любі мрії! Сни мої щасливі! Я люблю вас, хоч і знаю, що ви всі зрадливі (Л. У.); Сини мої! Орли мої! Летіть в Україну (Т. Ш.).

Звертання, що входять до складу речення, незалежно від їх місця в ньому (на початку, в середині чи в кінці), відокремлю­ються комами: Серце моє, не втікай від мене (Т. Ш.); Гордо і привітно, пісне, задзвени (В. Сос); Чорт тебе візьми, ти, злодію (І. Ф.); Ти погасла, ясна зоре! (П. Г.); На добраніч вам, ниви! (М. К.). Вигук о (ой) від звертання розділовим знаком не відділяється: О земле, велетнів роди (П. Т.); Ой вербо, вербо! Де ти зросла (Н. тв.); Ой зозуле, зозуленько, нащо ти кувала! (Т. Ш.); О земле рідна, б'ю тобі чолом (А. М.).

Окремий різновид звертання становлять так звані вокативні речення, чи речення-звертання, які, являючи собою чисте звер­тання без супроводжувальних слів, виконують функцію само­стійного речення. У таких випадках звертання стає водночас виразником емоцій і волевиявлення (захоплення, радості, не­задоволення, попередження, заборони) і перетворюється на самостійне речення, в якому головним і єдиним членом є назва особи, до якої звернено мову. Пор., наприклад: Тер пили х а (підбігає, обнімає Петра): Петре? (І. Котл.); — Андрій! — вигу­кує той (старший лейтенант) не менш здивовано й зраділо. — Андрій Стопко?... Друже... (А. Ш.).

Завершуючи розгляд звертання, зауважимо, що основна сфе­ра поширення його — це усно-розмовне мовлення, переважно діалогічне, і мова художньої літератури. В поетичному, публі­цистичному й ораторському мовленні звертання надають ви­словлюванню відтінку інтимності, поетичності, врочистості.