ТИ ІІІ.)

Односкладні і двоскладні речення деяких різновидів разом можуть творити повну парадигму. Так, номінативні речення зі Шічснням буття, в яких головний член виражений формою на­ліпного відмінка іменника, і двоскладні речення з підметом у формі називного відмінка іменника і з присудком, вираженим нош юзііачним дієсловом бути, мають таку систему форм: Вечір, Піч, Пув вечір, Була ніч, Буде вечір, Буде ніч, Був би вечір, Була б

ніч, Будь (у нас) вечір, Будь (у нас) ніч, Нехай буде вечір, Нехай буде ніч, Коли б (був) вечір та ін.

Є речення і з неповними парадигмами, в яких відтворюється тільки частина повного набору форм. Так, неповна парадигма властива для імперативних речень зі значенням повинності, які мають при собі непрямий додаток у давальному відмінку: Нам разом жити й працювати!

Значну групу становлять речення, які не мають парадигми. Такі речення існують лише в одній формі і несуть у собі синтак­сичне значення реальності в теперішньому часі. Це насамперед речення вказівні {Ось дерево; А ось ліси), імперативно-називні {Яка краса! Які степи!), речення, що виражають привітання, вдячність, прохання (Доброго ранку! На все добре! Велике спа­сибі!), вигукові {Геть! Цить! Тс-с!).

§ 11. Види синтаксичного зв'язку в реченні

Речення — це синтаксична одиниця, що якісно відмінна від словосполучення, і йому властиві особливі види синтаксичних зв'язків. Якщо для словосполучення характерні підрядні син­таксичні зв'язки — узгодження, керування, прилягання, то для речення — такі зв'язки, як координація (присудковість, чи пре­дикативність), співрозміщення, а в окремих випадках також тяжіння.

Координація ■— це взаємоспрямований синтаксичний зв'я­зок між головними членами речення — підметом і присудком. Так, у реченнях Він малює, Ми пишемо, Ви читаєте, з одного боку, особові займенники він, ми, ви, що виступають у функції підметів двоскладних речень, визначають форму дієслів малює, пишемо, читаєте, що вживаються п ролі присудків, а з друго­го — форми дієслів малює, пишемо, читаєте граматично вжи­ваються відповідно до займенників він, ми, ви.

Координація (чи зв'язок присудковості, предикативності) відрізняється від узгодження як різновиду синтаксичного зв'яз­ку, властивого для словосполучення. Ці відмінності полягають у тому, що: 1) узгодження — зв'язок однобічний, а координа­ція — взаємоспрямований; 2) узгодження здійснюється за всією системою форм {рання весна, ранньої весни, ранній весні і т. ін.), а при координації поєднуються тільки дві певні словоформи {Він малює, Ми пишемо, Ви читаєте); 3) при узгодженні вико­ристовуються форми слів, а при координації—порядок слів та інтонація (пор.: Рання весна — узгодження; Весна рання; Весна рання? — координація); 4) при узгодженні виникають атрибу­тивні відношення {рання весна), а при координації — предика­тивні {Весна рання).

Зв'язок між підметом і присудком може бути формально і ие виражений. У такому випадку предикативні відношення між ними виявляються на основі їх взаємного розташування. Такий синтаксичний зв'язок називається співрозміщенням. Наприклад, у реченні Місто над морем підмет місто і складений іменний присудок над морем граматично не уподібнюються, а преди­кативні відносини між ними встановлюються шляхом певної логічної послідовності співрозміщення словоформ одна щодо одної—поняття предмета передує поняттю ознаки: Сад у цвіту; Криниця поряд; Він із селян.

Деяким двоскладним реченням з особливою структурою при­судка притаманний синтаксичний зв'язок, що називається тяжін­ням. Наприклад, у реченнях на зразок Він прийшов втомлений (втомленим); Погода видалась гарна іменна частина складеного присудка {втомлений, гарна) співвідноситься з підметом {він, по­года) через посередність третього компонента {прийшов, видалась).

Для речення характерний також сурядний зв'язок слів, за якого словоформи займають однакові позиції. Цей зв'язок за-чвичай використовується при поєднанні однорідних членів, а також складносурядних (рівноправних) речень, предикативні частини яких виступають як рівноправні. Словосполученням такий вид зв'язку не властивий.

§ 12. Типи речень у сучасній українській мові

Українська мова характеризується багатством і різноманіт­ністю типів речень, що мають різне призначення, сферу вживан­ня, структуру. Залежно від ознаки, взятої за основу класифіка­ції, всі речення поділяються на групи: 1) за модальністю, тобто ча характером вираження відношення до дійсності, — на ствер­джувальні і заперечні^за метою висловлювання, тобто за функ­цією, комунікативною направленістю,—на розповідні, питальні, спонукальні (імперативні), кожне з яких за умови надання йому особливої інтонації й емоційного забарвлення може стати й оклич­ним; 3) за структурою, залежно від того, який її елемент покла­дено в основу, — на: а) прості й складні (залежно від кількості предикативних одиниць, що входять до їх складу); б) одно­складні і двоскладні (за наявністю одного чи двох головних членів як організуючих центрів речення); в) поширені й непоши-рені (за наявністю або відсутністю другорядних членів речен-і ія); г) повні і неповні (за наявністю всіх чи тільки деяких необхід­них членів певної структури).

Поділ речень на стверджувальні і заперечні пов'язаний з ха­рактером зв'язку між предметом мовлення (суб'єктом) і тим, що про нього повідомляється. Якщо цей зв'язок усвідомлюєть-

ся як реально існуючий, речення називається стверджувальним; пор., наприклад: Вихователь творить найбільше багатство су­спільства — людину (В. С), де зв'язок між предметом мовлення {вихователь) і тим, що про нього мовиться, усвідомлюється як справжній, реальний. Граматичне оформлення цих речень ха­рактеризується відсутністю при присудку чи головному члені односкладних речень заперечної частки не, хоч як засіб писем­ного ствердження може виступати ще й стверджувальна част­ка так, що стоїть на початку речення, а також частка не, яка приєднується до відносних займенників чи прислівників як засіб зв'язку підрядних частин з головною; наприклад: Такі У спра­ведливих армій доля завжди прекрасна (О. Г.); Куди не глянеш — скрізь погано (Т. Ш.).

Заперечні речення — це такі речення, в яких зв'язок між суб'єк­том і тим, що про нього повідомляться, негативний. З грама­тичного погляду в цих реченнях заперечується ознака підмета, виражена присудком, а їх граматичне оформлення здійснюєть­ся за допомогою часток не, ні та повторюваних сполучників ні — ні, ані — ані. Розрізняють речення загальнозаперечні (з простим і підсиленим запереченням), в яких заперечується присудок (наприклад, Нехай ні жар, ні холод не спинить вас. — І. Ф.), і частково заперечні, в яких заперечується якийсь інший член (наприклад, Не від праці старіє людина, а від горя. — Н. тв.).

За метою (функцією) висловлювання, за комунікативною спрямованістю розрізняють речення розповідні, питальні та спонукальні (імперативні).

Розповідні речення містять повідомлення про якісь факти дійсності, події, явища тощо. Будучи найпоширенішими типом речень в українській мові, вони дуже різні за змістом, функ­цією і будовою. Спільною особливістю їх є відносна завер­шеність думки, яка передається специфічною розповідною інто­нацією — спокійною, рівною, з пониженням на кінці речення і підвищенням на слові чи групі слів, на яких робиться логічний наголос (наприклад, Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі, Горами хвиліпідійма (Т. Ш.).

Питальні речення виражають намагання мовця про щось довідатись від співрозмовника, одержати якусь інформацію. Граматичними засобами оформлення цих речень є особлива питальна інтонація, яка різко чи поступово підвищується на початку речення і поступово знижується в кінці, а також пи­тальні слова — займенники, прислівники, частки (хто, що, коли, чому, де, куди, звідки, який, чий, хіба, невже тощо). За допомо­гою питальної інтонації розповідне речення, не змінюючи його лексичного складу і структури, можна перетворити на питальне. При цьому в реченнях без питального слова інтонація підви-

іцується на слові, що логічно виділяється (пор.: Він написав книжку. — Він написав книжку? — Він написав книжку? — Він написав книжку?), а в реченнях з питальними словами інтонація підвищується на цих словах (пор.: Хто ж од нас у світі дуж­чий? І з яких країн? — П. Т.).

Залежно від значення, зокрема характеру інтонації, серед питальних речень вирізняють: а) власне питальні, що містять запитання, на яке неодмінно треба відповісти (наприклад: — Ти мене не забула? — Ні, не забула. — Ждала? — Ждала. — М. К.); б) питально-стверджувальні, в яких у самому запитанні є елемент ствердження (наприклад: Хіба так людині жити? — О. Г.); в) питально-спонукальні, що містять спонукання, вира­жене через питання (наприклад: Чому б з тобою нам не поєдна­ти дружбу? — Л. Г.); г) риторично-питальні, що містять твер­дження чи заперечення і не потребують відповіді (наприклад: Хто може випити Дніпро, Хто може виплескати море, Хто наше злото-серебро Плугами кривди переоре, Хто серця чисто­го добро Злобою чорною поборе? — М. Р.).

Питальні речення виконують найрізноманітніші стилістичні функції, що пояснюється їх великими виражальними можли­востями.

Спонукальні (імперативні) речення виражають волю або намагання мовця спонукати співрозмовника до якоїсь дії. Вони дістають граматичне оформлення: а) за допомогою різних форм вираження присудка (найчастіше у формі наказового способу); б) за допомогою особливої інтонації; в) використання спеціаль­них спонукальних часток {-но, -бо, ну, та, би, дай, давай, бодай, хай, нехай тощо).

Найважливішим засобом оформлення спонукальних речень є спонукальна інтонація: речення, що виражають наказ, вимогу, заборону, вимовляються голосом підвищеного тону, більш на­пружено, а речення, що містять прохання, пораду, застережен­ня, — нижчим тоном, з меншим напруженням.

За способом вираження присудка серед спонукальних ре­чень розрізняють: а) речення, в яких у ролі присудка виступає дієслово у формі наказового способу: Вийди, коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай (М. Стар.); б) речення, в яких присудком є дієслово у формі дійсного способу в значенні нака­зового: Тихцем покликав Бабака: Пішли, Васю (Ю. 3.); в) речення, в яких присудок виражений дієсловом у формі умовного спо­собу в значенні наказового: Вилягли б, мамо, спочити (П. М.); г) речення, в яких присудок виражений інфінітивом: Твоїми б, Якиме, устами та мед пити (П. М.); ґ) речення, в яких прису­док виражений формою третьої особи теперішнього чи майбут­нього часу зі спонукальними частками хай, нехай, бодай та ін.:

Хай чабан, — усі гукнули, — за отамана буде (П. Т.); д) речен­ня, в яких присудок виражений різними дієслівними формами з різними частками: Давайте, хлопці, заспіваємо абощо (С. В.).

У розмовному мовленні в значенні спонукальних нерідко використовуються різні неповні, обірвані речення: Мовчать! Взяти їх! (О. Довж.). Структурним центром спонукальних ре­чень у розмовному мовленні можуть бути вигуки геть, гей, гай­да, марш, цить тощо: Гетьте, думи, ви хмари осінні (Л. У.).

Будь-яке розповідне, питальне, спонукальне речення, якщо воно вимовляється з певним емоційним забарвленням, що супроводжується підсиленням тону голосу, перетворюється на окремий різновид — окличне речення. Від інших окличні ре­чення відрізняються лише інтонацією, хоч іноді їм властивий своєрідний порядок слів, а також наявність підсилювальних часток (як, що за) та вигуків.

Інтонаційне забарвлення окличного речення залежить від його змісту. В реченнях, що виражають почуття захоплення, гніву, ненависті, обурення тощо, інтонація здебільшого підси­лена, але рівна (голос підсилюється в кінці речення): Леле!Який світ широкий! Гори і гори без краю! (О. Г); Яка краса відроджен­ня країни! (Л. У.). У реченнях, що виражають інтелектуальний стан людини (сумнів, іронію, невпевненість тощо), інтонація різко не підсилюється навіть у кінці речення: Матінко, мати, п'ю — не нап'юсь, Дивлюсь очима — не надивлюсь! (П. У.).

Серед окличних речень розрізняють: а) розповідно-окличні: Як чудесно жити, як творить чудесно! (В. Сос); б) питально-окличні: Хіба ж не завжди молодь попереду?! (П. Т.); в) спону­кально-окличні: Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод не спинить вас! (І. Ф.).

Окличні речення вирізняються емоційною насиченістю й широко використовуються в поезії, публіцистиці, а також у роз­мовному мовленні, в якому їх певна логічна незавершеність компенсується ситуацією, жестами.

За структурними ознаками (залежно від того, які з них по­кладено в основу) речення класифікуються по-різному.

Однією з основних ознак речення, як відомо, є предикатив­ність, що полягає в наявності у кожному реченні предикативно­го центра. Залежно від кількості таких центрів (одиниць) ре­чення поділяються на два типи: 1) прості, що мають лише один предикативний центр (наприклад: Споконвіку Прометея там орел карає. — Т. Ш.; Надворі смеркало і сутеніло. — І. Н.-Л.); 2) складні, які мають два або кілька предикативних центрів, що становлять семантичну, граматичну та інтонаційну єдність (на­приклад: / колишеться м 'ята, і тремтить далина, І доріг тих багато, а вітчизна одна. — А. М.).

У кожному зі структурних типів речень, у свою чергу, ви­окремлюються ще й їх різновиди. Так, складні речення поді­ляються на складносурядні, предикативні одиниці яких поєдну­ються сурядними сполучниками, складнопідрядні, предикативні одиниці яких поєднуються підрядними сполучниками і сполуч­ними словами, а також безсполучникові, складові елементи яких поєднані за допомогою однієї лише інтонації. Низку різновидів і погляду структурної будови мають і прості речення. Так, за­лежно від структурних відмінностей серед них виокремлюють: І) двоскладні речення, в яких є обидва члени граматичного і іентру (підмет і присудок), два граматичні склади — склад (гру­па) підмета і склад (група) присудка (наприклад: Світла ніч стояла над горами (О. Г.), де маємо склад підмета світла ніч і склад присудка стояла над горами); 2) односкладні речення, в яких наявний один склад, один головний член (поширений або пепоширений), співвідносний з присудком (наприклад: Уже пахло морем. — О. Г.) або з підметом (наприклад: Сніг і вітер. Ніч зимова. — В. Сос).

Наявність головних членів (підмета і присудка) у двосклад­ному реченні або головного члена в односкладному є обов'яз­ковою, бо саме вони становлять основу речення, саме в них пиявляється найістотніша його ознака — предикативність.

Окрім головних членів, до складу речення часто входять і другорядні, які, перебуваючи у підрядному зв'язку з головними членами чи між собою, слугують для пояснення, доповнення іначень головних членів і є засобом поширення речення. За­лежно від наявності або відсутності другорядних членів роз­різняють: 1) непоширені речення, які складаються з одних го­ловних членів (пор. кінцівку відомої поезії П. Г. Тичини «На майдані»: Замовкає річ. Вечір... Ніч..., де перше речення непо-ширене двоскладне, а друге та третє — непоширені одно­складні); 2) поширені, в яких крім головних (головного) є й дру­горядні члени, що залежать від головних, певним чином пояс­нюючи, доповнюючи їх. Непоширене речення містить у собі граматичний мінімум речення, а поширене — його розшире­ний склад.

Завершуючи розгляд класифікації речень за структурною ознакою, зупинімося на розрізненні їх типів за наявністю або частковою відсутністю необхідних членів певної структури речення. За цією ознакою всі речення поділяються на: 1) неповні, що характеризуються неповнотою граматичної структу­ри (складу), внаслідок того що в них відсутній один або кіль­ка членів (головних або другорядних), які легко відновлюють­ся із контексту чи ситуації мовлення; 2) повні, в яких є всі чле­ни, необхідні для їх розуміння поза контекстом і ситуацією

мовлення. Пор., наприклад: У цей вечір ніхто не прилетів. Наступного теж: ніхто. — О. Г. Тут перше речення повне, а друге неповне, бо в ньому відсутні як присудок не прилетів, так і додаток вечора, які легко відновити з першого речення.

Список рекомендованої літератури

Вихованець І. Р. Граматика української мови. Синтаксис. — К., 1993. —

С. 51—65.

Синтаксис словосполучення і простого речення. — К., 1975. — С. 5—45. Сучасна українська літературна мова. Синтаксис / За ред. І. К. Білоді-

да. — К., 1972. — С. 10—14. Сучасна українська мова. Синтаксис / За ред. О. Д. Пономаріва. — К.,

1994. — С. 34-^4.

Вправи

Вправа 29. Використовуючи речення з наведеної поезії, схарактери­зуйте основні ознаки його як мовної одиниці. Доведіть, що між предикативністю і модальністю існує тісний зв'язок.

Мамо, не печалься, я прийду. Хату влітку вибілим з тобою. Вирвем на городі лободу, Приженем корову з водопою... Мамо, крізь негоди я прийду, В твої очі гляну сумовиті І на тебе — рідну і святу — Помолюся тихо в цьому світі.

Я. Півторацька

Вправа ЗО. У поданих реченнях визначте засоби вираження модаль­ності.

І. 1. Є тисячі доріг, мільйон стежинок, є тисячі ланів, але один лиш мій. 2. Світе мій гучний, мільйонноокий, Пристрас­ний, збурунений, німий, Ніжний, і ласкавий, і жорстокий, Дай мені свій простір і неспокій, Сонцем душу жадібну налий. 3. Можна жить, а можна існувати, можна думать — можна по­вторять (З те. В. Симоненка). 4. Була весна, море було спокійне і синє, небо — так само, сонце обливало помаранчеві сади по горбах (М. К.). 5. Якби не руки та не ноги, то був би гарний барабан для тривоги (Я. те.). 6. Утекти б од себе геть світ за очі У небачене, нечуте, у немовлене, Де нема ані осмут, ні ра­дощів, Де ніщо не збавлене, не здолане (В. Ст.). 1. Так мерщій на борзі коні і летім, де Дон шумить, Де об землю половецьку я волію спис зломить (О. О.). 8. Е, сину, сину! Щоб научитись плавать, треба води набрать в уха; щоб научитись жить, треба

настраждатись у житті... (/. К.-К.).9. —Давайте краще сядемо на лавку, — закликає вона. Під кленом лавка сіра, старенька (М. /.). 10. Нехай тобі колись насниться, Немов міраж чи тиха даль, Смарагд любисткового листя, І повінь вуст, і душ печаль (Я. Я.).

II. 1. Долини сплять... Собі б заснути... 2. Долини сонце вже стрівають... Мені б його стрівать, вітать... 3. Сядь, схились і слухай пісню. 4. О слово! Будь мечем моїм! Ні, сонцем стань, вгорі спинися, Осяй мій край і розлетися Дощами судними над ним. 5. Роси, роси, дощику, ярину, Рости, рости, житечко, на лану, На крилечках, вітрику, полети, Колосочки золотом об­мети (З те. О. Олеся). 6. Давай говорити мовою осені {О. Я).

7. Як чисто надворі, як біло і зимно... Немовби так буде довіку.

8. Тихий вітер зів'яв на мелодії пізньої ночі... Може, й пам'ять
любові на високих згоріла зірках.... 9. Задихнутися б серцю у
цій відчайдушній красі (З те. Я. Півторацької).

Вправа 31. Доведіть тісний зв'язок семантичної, інтонаційної і грама­тичної завершеності речень. Які з речень семантично і граматично неза­вершені? Як компенсується така неповнота у процесі комунікації?

1. Відчиняла ти лагідно двері для нового життя й добра, друзів кликала до вечері, рідна хато моя стара. 2. Вічна мудрість простої людини в паляниці звичайній живе (3 те. В. Симонен­ка). 3. Тут рідна у поле водила... Сюди. І тиху красу дарувала. О мамо! 4. Сад осінній в листі золотім невимовно душу роз­тривожив. 5. Що думці? — Жага безкрая... А пісні? — Веселі крила. Дитиночці? — Гожі дні. Жар-птиця над короваєм голі­воньку нахилила. О серце, а що ж мені? (З те. Н. Півтораць­кої). 6. На лугах весна намалювала граченя тривожне і смішне. 7.1 пахне дощ, і хата похилилась (3 те. І. Павлюка). 8. Мажорні гами сум дощів осушать (С. О.). 9. Перед ним — драбина, вни­зу — коловорот, збоку — стіна... {Вал. Ш.). 10. Той — мамі, а той — дружині, той — сестрам, а той — братам. А я напишу — Україні! {О. Г.).

Вправа 32. Утворіть повні парадигми простих двоскладних речень, використовуючи подані вихідні форми.

1. Тиша хмарою проплива (В. Сим.). 2. На осінній синій про­холоді верби промерзають до кісток (/. Павл.).

Вправа 33. Визначте типи речень за метою висловлювання. Схарак­теризуйте особливості інтонації кожного з них.

1. Чи ми ще зійдемося знову? Чи вже навіки розійшлись? І слово правди і любові в степи і дебрі рознесли! 2. І смеркає, і світає, день Божий минає, І знову люд потомлений, і все спочи­ває. 3. Смеркалося... огнем кругом запалало. 4. Всі гуляють. А де ж Гонта? Чом він не гуляє? Чому не п'є з козаками? Чому не

співає? (З те. Т. Шевченка). 5.1 ще довго потім було чуть музики та співи між вербами та поміж хатами (/. Н.-Л.). 6. Іди вперед, людино (К. Ч.).1. Як мало хто уміє з нас любить (А/. Р.). 8. Степ навкруги. В траві стежина біла (/. Павл.). 9. Я щаслива. Моя свобода завжди при мені (Л. К.). 10. Хай дитинство з мокрим чубом знову скочить на поріг (В. К.). 11. Доля спить, не ціка­виться. Чи зла, чи добра — все одно. Не кричіть, не будіть її, ходіть на пальцях... (У. С).

Вправа 34. Визначте типи речень за метою висловлювання. Серед роз­повідних виділіть стверджувальні, частковозаперечні та загальнозаперечні речення.

I. Розпочинається прилучення дитини до краси рідної мови
з милих бабусиних казок і материнської колискової пісні. Кожен
день дає нам урок пізнання. І завжди і скрізь наш учитель —
мова. Мова — дивосвіт, духовна планета, на якій живе ви*
плекана людиною незліченна кількість слів. Скільки ж слів ство­
рив наш народ? Чи спроможні ми порахувати усі слова?..
На жаль, ніхто не відповість на питання: скільки ж слів у су­
часній українській мові? Не відповість навіть найталановиті-
ший мовознавець. Це важко зробити з багатьох причин (7. Ви­
хованець).

II. 1. Я не тебе люблю, о ні. Моя хистка лілеє, Не оченька
твої ясні, Не личенько блідеє. Не голос твій, що, мов дзвінок,
Мою бентежить душу, І не твій хід, що кожний крок Відчути
серцем мушу... Я не тебе люблю, о ні, Люблю я власну мрію,
Що там у серденьку на дні Відмалечку лелію (7. Ф.). 2. Не су­
діте, люди! Ніхто того не відає, де по смерті буде... Чи у небі, чи
у пеклі скажуть вікувати: Треба всюди, добрі люди, приятеля
мати (С. Р.). 3. Він грав не так. Але не міг не грати. 4. Тут в небі
тихо. Ані шум потічка, Ні вітру шум, ні пташка лісова,! тільки
десь Іванова Марічка Із того світу кличе його: — Йва-а-а!
(З те. Л. Костенко).

Вправа 35. Схарактеризуйте різновиди питальних речень. І. — То ти, Оксене?

— Я.

Біла постать у довгій полотняній сорочці з'явилася у две­рях.

— Поспав би ще. Чого так рано?

— їдемо у Власівку за лісом.

— То ти й обідати не прийдеш?

— Ні, — якось сердито відповів Оксен і, загорнувши в газе­
ту хліб та сало, ступнув до дверей.

— Оксене...

— Ну?

— У Сергійка чобітки зовсім порвалися, босий у школу хо­
дить. Може, ти в район їхатимеш, то попитаєш? Я тобі й міроч­
ку приготую.

— Привезуть у магазин під заготовку, тоді й купимо, —
похмуро сказав Оксен і вийшов з хати.

II. Біля двору Прокопихи зупинилися. З берега ледве видно
хатку в тополях, малесенький погрібничок.

— Ну, чого стали? — сердито зашипів Тимко.

Денис перший поліз через тин, зачепився холошею за кілок, впав у бур'яниння. Всі попадали на землю, притаїли дух.

III. — Навидумували всього: танків, гармат, літаків — і все
на людину. А хіба багато треба? Камінчиком у висок удар — і
нема чоловіка. Кажуть, що дуже мудрий чоловік оту всю
військову техніку видумав, а я мислю так, що якби знайшовся
такий, що все оте попалив, то був би наймудріший (3 роману
Г. Тютюнника «Вир»).

IV. 1. В зів'ялих листочках хто може вгадати Красу всю зеленого
гаю? Хто знає, який я чуття скарб багатий В ці вбогії вірші вкла­
даю (/. Ф). 2. Чи не славен наш край людьми! (К. Г.). 3. Та хіба ж
не завжди молодь молодша од усіх! (77. Т.). 4. Хіба ж бо може
вмерти назавжди, хто, смерть здолавши, гине на війні (А/. Дме.).
5. Хліб — найбільш добра й наймиролюбніша справа людства!
Невже ж ми всі так зачерствіли, що позабували про його справж­
ню вартість і ціну? Кусень для кожного в країні — і то скільки ж
це потрібно хліба! (О. Кр.). 6. Хіба їй [землі] можна одцвісти, Коли
зоря горить рожева, Коли шумлять-дзвенять світи Від рику ранено­
го лева, Лисиці брешуть на щити І кличе див поверху древа! (М. Р.).

Вправа 36. Прочитайте. Визначте засоби вираження питальності у по­даних реченнях.

І. А може, це любов, якщо так гарно серцю, коли приходять ті ясні хвилини в буденщину, в турботи й метушню? Коли так радісно відзвучує у серці луна співуча образу твого? 2. Окинеш оком шлях чималий. Що зроблено? А що зробити міг? Що проросло? А що зів'яло? (З те. К. Чернишова). 3. Чому смуток з тобою поруч час­то ходить у світлі дні? (В. Сим.). 4. Щастя, а де ти живеш? (Г. С). 5.1 як в лісах знайду я трав на рани? (О. О.) 6. Чом не співа душа про сонце, квіти і про Дністер, що води каламутні аж з-під Карпат несе? (М. Д. -X.). 7. Княгиня я чи Мавка лісова у різнотрав'ї росяної мрії? 8. Де ж рай, що виплекала я, що ти пообіцяв? Невже він згас, невже зів'яв? А був же — без кінця... (З те. 77. Швторацької).

Вправа 37. За допомогою інтонації розповідні речення перетворіть на питальні.

1. Мажорні гами сум дощів осушать (С. О.). 2. Отож, і зрячі ми були сліпі (К. Ч.). 3. Твої чорні шовкові коси припорошила

вже сивина (В. Сим.). 4. І пахне дощ (/. Павл.). 5. І всі болючі драми часу в моє життя вписали слід (Д. Г.).

Вправа 38. Прочитайте. Випишіть спонукальні речення. Визначте, за до­помогою яких засобів граматично оформляється у них спонукання до дії.

І. 1. Іди вперед, людино. 2. О серце! Витримай і кривду, і наругу, І попрану любов, і зраду друга. Все витримай і все пе­реболи, І пломенем здіймись із денної золи. 3. Землю зігрій-но, дай волю траві, весно імлиста, запізня! (З те. К. Чернишова). 4. Співай пісень, козацький рід, дай жити слову молодому (В. Шовк.). 5. Хай же щастям завжди ясніє некриклива твоя краса (В. Сим.). 6. Щоб краплі калини яріли, мов кров, де зраді виноситься докір. 7.1 чиста радість юним солов'єм нехай тобі співає довго-довго! (З те. Н. Півторацької). 8. Давайте верта­тись (А. Г.). 9. Пан іще гірше розгнівався: —Геть ту дитину! — гукнув,—геть! (М. В.). 10. — Гей! ти! — гукнув голова. — Відчи^-ни! Чув? Чіпко! 11. —Дивіться, дивіться-бо! — крикнув Коліс­ник, упираючи очі на середню дівчину (З те. Панаса Мирного).