Главная Случайная страница Контакты | Мы поможем в написании вашей работы! | ||
|
Учебник
Генеральный директор А. Л. Кноп Директор издательства О. В. Смирнова
Главный редактор Ю. А. Сандулов Художественный редактор С. Л. Шапиро
Литературный редактор У. А. Елькина Корректоры В. С. Волкова, И. А. Короткова
Верстальщик С. Ю, Малахов Выпускающие Н. К. Белякова, О. В. Шилкова
ЛР № 065466 от 21.10.97
Гигиенический сертификат 78.01.07.953.П.001273.02.02 от 28.02.2002 г., выдан ЦГСЭН в СПб
Издательство «ЛАНЬ»
lan@lpbl.spb.ru www.lanpbl.spb.ru
193012, Санкт-Петербург, пр. Обуховской обороны, 277. Издательство: тел./факс: (812)262-24-95, тел.: (812)262-11-' pbl@lpbl.spb.ru print@lpbl.spb.ru
Торговый отдел: 193029, Санкт-Петербург, ул. Крупской, 15
тел./факс: (812)567-54-93, тел.: (812)567-85-78,
(812)567-14-45, 567-85-82, 567-85-91;
trade@Ianpbl. spb.ru
Филиал в Москве:
109263, Москва, 7-я ул. Текстильщиков, 5, тел.: (095)919-96-00, 787-59-47, 787-59-48;
lanmsk@gpress. ru
Филиал в Краснодаре:
350072, Краснодар, ул. Зиловская, 7, тел.: (8612)62-97-73.
Сдано в набор 23.10.99. Подписано в печать 17.11.02. Бумага типографская. Гарнитура Школьная. Формат 84x108 '/зг-Печать высокая. Печ. л. 18,18. Усл. л. л. 21,84. Тираж 5000 экз.
Заказ № 7# Of.
Отпечатано с готовых диапозитивов
в ООО «Северо-Западный Печатный двор».
188350, Ленинградская обл., г. Гатчина, ул. Солодухина, 2.
OCR. Мельников А.С. 04.02.07
Я
і навчання і виховання п
Рецензенти: д-р філол. наук К. Г. Городенська (Інститут української мови НАН України), канд. філол. наук Л. Ю. Шевченко (Київський національний університет імені Тараса Шевченка)
Редактор Н. В. Леонова
Бевзенко С. П. та ін.
Б 36 Сучасна українська мова. Синтаксис: Нам. посіб. / С. П. Бевзенко, Л. П. Литвин, Г. В. СемврвНКО. — К..1 Вища шк., 2005. — 270 с. ІЗВИ 966-642-190-9
Подано цілісний систематичний виклад синтаксису сучасної української літературної мови. Зроблено спробу огляду основних напрямів вивчення українського синтаксису. Головну увагу приділено опису основних синтаксичних одиниць — словосполучення, речення, надфразної єдності, або складного синтаксичного цілого. До кожного розділу подано систему вправ для практичних занять.
Для студентів філологічних спеціальностей вищих навчальних закладів.
УДК 81'367«161.2 (075.8) ББК81.2(4Укр)-2я73
І8ВК 966-642-190-9 |
© С. П. Бевзенко, Л. П. Литвин. Г. В. Семеренко, 2005
актуальним нині є вивче™я У^^^залежній Україні, а й сприяє об'єднанню українців»е Л™^В ^и українського на-за її межами, освоєнню культурної спадщини у у
^яус—ооволодшнямовоюв—
функціонування мовних одиниць уахр!^™в, за словнико.
мірності різних аспектів мови - п звукове, навчальний
вого складу, граматично. б^ОВИси^и"у° Знання характер-посібник присвячено ІІИГІ11!І'яеМіеС"'І1їДхК^в у системі мови та них ознак словосполучень і речень «т«^ корИстуватися особливостей реалізації у мовленн їдазм / ^ * дію фоне. синтаксисом як тонким механізмом, що при д тичну і лексико-фразеолопчну системи мови.
окремий розділ ви-.» Р надзвичайно ЇЇ ^вої можливості <<Текст» починаєть- |
сполучень, усіх типів Р^чеНмЬп(складних - дво-1 багатокомп ділено матеріал про надФР^ актуально, адже в текст. Р як комунікативна одиниця. саме
си„,акСичний, то у |
ся вивчення рідно» мо„и и і;;;;;;;іі;;;;;і;.;;2с си„,а
Оскільки одним із принцип.» ііуіікіуаіи 3 синтаксису
водночас із висвітленням теоретичного 2 '^'У ^І подаються практичні ^'^^^^^о, доступ-Теоретичний матеріал У^^в^їОЯСненням диску-• но, несуперечливо, а за потреби ЗУ*^. його тісний зв'язок '
сійних питань. Повнота викладу ^^^^товувати посібник
зі шкільним курсом дає можливість використову також
студентам філологічних ^"^"^Й^ццюгіяних ко-середніх спеціальних навчальних закладі V
леджів та ліцеїв) та учням середніх навчальних закладів, які прагнуть поглибити знання з української мови. Наявність питань для самоконтролю допоможе тим, хто вивчає українську мову самостійно.
До кожного розділу, до окремих тем подано вправи, виконання яких допоможе глибше засвоїти теоретичний матеріал, перевірити рівень цього засвоєння, виробити вміння й навички застосування теоретичних положень на практиці.
Ілюстративний матеріал дібрано з кращих зразків художніх творів письменників України та української діаспори, залучено ілюстрації з публіцистичного, наукового та розмовного стилів, що мають пізнавальне і виховне значення.
Автори з вдячністю приймуть зауваження та пропозиції читачів і врахують їх у подальшій роботі.
Посібник підготували: теоретичну частину — С. П. Бевзен-ко; вправи до розділів та тем «Словосполучення», «Речення», «Двоскладне речення», «Безсполучникові складні речення», «Складні синтаксичні конструкції», «Надфразна єдність, або складне синтаксичне ціле» — Л. П. Литвин; «Односкладне речення», «Слова-речення. Неповні речення», «Порядок слів у простому реченні», «Просте ускладнене речення», «Складносурядне речення», «Складнопідрядне речення» — Г. В. Се-мєренко.
интаксис як учення-про будову зв'язного мовлення
Предмет синтаксису
Синтаксис є складовою частиною вчення про граматичну будову мови, до якого входить також морфологія. Проте якщо морфологія за об'єкт вивчення має слово, зокрема його будову, форми і граматичні категорії, то синтаксис, об'єктом вивчення якого також є слово, розглядає його у функціонуванні, стосунках з іншими словами, в які воно вступає у процесі мовлення, творячи словосполучення, речення, зв'язне мовлення загалом.
У мовознавчій науці існують різні погляди на предмет синтаксису. Одні вчені визначають синтаксис як учення про словосполучення та поєднання слів у процесі мовлення, вважаючи його завданням вивчення словосполучення, під яким розуміють будь-яке можливе у певній мові поєднання слів. Проте за такого підходу завдання синтаксису зводяться до вивчення форм окремих слів у словосполученні й обмежується сам його об'єкт, оскільки багато явищ синтаксичної будови мови, що перебувають поза словосполученням, не піддаються аналізу.
Інші визначають синтаксис як учення про речення, його типи, складові компоненти (головній другорядні члени), а отже, й усі різновиди поєднання слів, що виникають у реченні. Такий підхід до вивчення синтаксису виправдовується тим, що головним об'єктом його ііиичсііііи (речення як основна синтаксична одиниця, наділена комунікативною функцією. Однак при цьому синтаксичні функції слів і їх форм, закономірності їх сполучуваності в деяких випадках визначити важко, оскільки вони губляться у самій тканині речення.
Іще одна група вчених розглядає синтаксис як розділ граматики, що вивчає і словосполучення, й речення, зістарляючи словосполучення як зі словом, так і з реченням і не ототожнюючи його ні з тим, ні з тим, бо словосполучення і речення — це різні об'єкти синтаксису, що перебувають водночас у якнайтіснішому взаємозв'язку. Нарешті, чимало сучасних учених звер-
тають увагу на те, що речення в мовленні не ізольовані одне від одного, а перебувають у тісному семантичному і граматичному взаємозв'язку, становлячи своєрідну структурно-семантичну єдність, творячи блоки речень, пов'язані між собою як за змістом, так і граматично. Ці блоки речень становлять окрему синтаксичну одиницю, яка в різних працях має різні назви — надфразна єдність (Л. А. Булаховський), складне синтаксичне ціле (І. Р. Вихованець), складна синтаксична єдність (М. А. Жовтобрюх), текст, контекст, прозова строфа. Однак найуживанішими є терміни «складне синтаксичне ціле» та «надфразна єдність». Таким чином, об'єктом вивчення синтаксису є різні синтаксичні одиниці, що можуть бути виокремлені у зв'язному мовленні.
Отже, синтаксис це розділ граматики, що вивчає будову зв'язного мовлення, структуру, значення і функціонування синтаксичних одиниць. Синтаксис (від гр. сгігута^іс;) буквально означає «зв'язок», «побудова». Справді, синтаксис дає можливість виявити, якими засобами слова поєднуються в словосполучення і речення, з чого і як складаються, творяться синтаксичні одиниці — словосполучення, речення, надфразна єдність, або складне синтаксичне ціле.
§ 2. Основні одиниці синтаксису
Основними одиницями синтаксису, крім словоформ, є словосполучення, речення й надфразна єдність, або складне синтаксичне ціле. Ці одиниці взаємопов'язані і взаємообумовлені; для них характерні свої правила побудови і функціонування. Словоформи г об'єктом нинчсннм такого розділу граматики, як морфологія. Щодо решти синтаксичних одиниць, то на їх короткій характеристиці зупинімося окремо.
Слопосиплучсніїм це мінімальне, граматично оформлене поєднаний днох або більше повнозначних слів, що, як і слово, мис номінативне значення. Воно становить перехідну ланку від лексики і морфології до синтаксису. Синтаксис словосполучення вивчає синтаксичні властивості слів, установлює правила їх сполучуваності, визначаючи при цьому зв'язок між ними як за граматичними ознаками, так і за лексичним значенням.
Речення — це основна синтаксична одиниця, що складається з окремих словоформ та словосполучень і виконує комунікативну функцію. Синтаксис вивчає будову речення з огляду на його семантику, граматичні особливості, їх різновиди, типи. Саме в реченні виявляється вся різноманітність синтаксичних зв'язків між його компонентами (членами речення), значень і категорій.
Як основні синтаксичні одиниці словосполучення і речення різняться і за своїми функціями, і за принципами побудови, і за граматичними властивостями.
Входячи у зв'язне мовлення, речення пов'язуються у тексті з іншими реченнями. Група взаємопов'язаних між собою речень утворює надфразну єдність, або складне синтаксичне ціле, — особливу синтаксичну одиницю, що має свої правила і закони побудови. Цю одиницю називають ще складною синтаксичною єдністю, чи просто зв'язним текстом. Вивчення надфразної єдності, або складного синтаксичного цілого як сукупності речень, об'єднаних змістом, граматичними зв'язками та інтонацією, є предметом синтаксису тексту, надфразної єдності, чи складного синтаксичного цілого.
Словосполучення, речення, надфразна єдність, або складне синтаксичне ціле, — взаємопов'язані і взаємообумовлені одиниці синтаксичної системи. Відповідно до цих основних синтаксичних одиниць наука про синтаксичну будову мови поділяється на три розділи: 1) синтаксис словосполучення; 2) синтаксис речення; 3) синтаксис надфразної єдності, чи складного синтаксичного цілого (тексту).
§ 3. Основні засоби вираження синтаксичних відношень
У процесі мовлення компоненти синтаксичних одиниць вступають у синтаксичні зв'язки, основними різновидами яких є сурядність і підрядність. Сурядним зв'язком пов'язуються синтаксично однорідні, рівноправні елементи, зокрема однорідні члени речення і частини складносурядних речень, а підрядним — синтаксично неоднорідні, нерівноправні елементи, один з яких є головним, незалежним, а інший — залежним. Цим зв'язком поєднуються словоформи у складі словосполучень, а також частини складнопідрядних речень.
Синтаксичні зв'язки виражають відношення між предметами та явищами дійсності. Синтаксичні відношення, що склалися між елементами синтаксичних одиниць, поділяються на предикативні і непредикативні. Предикативні відношення, виражаючи ствердження чи заперечення якогось факту чи явища реальної дійсності, характеризують граматичну основу речення — підмет і присудок, які постійно перебувають у предикативних зв'язках. Непредикативні відношення, виникаючи між компонентами словосполучень і речень, характеризують відношення між іншими, другорядними, членами речення (або між одним із головних та другорядними), а також між членами словосполучення. Серед останніх розрізняють: 1) атрибутивні (озна-
чальні) відношення, що встановлюються між двома компонентами словосполучення, один з яких є означенням, а другий означуваним; 2) об'єктні, що виражають залежність предмета від дії, спрямованої на нього безпосередньо чи опосередковано, або від стану, з яким пов'язаний предмет; 3) обставинні, що вказують на залежність обставин місця, часу, причини, умови тощо від присудка, означення чи обставини.
Основними засобами вираження синтаксичних відношень в українській мові є: 1) флексії (закінчення), що слугують засобом оформлення словоформ; 2) службові слова, насамперед прийменники, що входять до складу словоформ; 3) типізовані лексичні елементи, зокрема деякі займенники і прислівники, що виступають у ролі сполучних та співвідносних (вказівних) слів; 4) порядок слів, особливо у випадках, коли підмет і прямий додаток чи підмет і присудок виражені однаковою формою (пор., наприклад: Мій батько коваль і Коваль мій батько: Бур 'ян глушить жи.то та ін.); 5) ритмомелодика, або інтонація, що слугує для семантичного об'єднання компонентів речення в одне ціле, для виділення у його складі слів і словосполучень, для оформлення самих речень, фонетичними засобами якого є словесний і фразовий наголос, мелодика, тембр, інтенсивність, темп мовлення та окремих його відрізків, що розділяються паузами.
Усі засоби вираження синтаксичних відношень виступають у взаємодії, доповнюючи один одного. Одні з них, зокрема флексія, прийменники, порядок слів, виражають синтаксичні відношення у словосполученні, а флексії, службові слова, зокрема сполучники, частки, прийменники, типізовані лексичні елементи, особливо сполучні і співвідносні (вкачівні) слова, порядок слів, ритмомелодика (інтонація) у реченні.
§ 4. Осііонііі напрями у вивченні українського синтаксису
Хоча перші спроби опису старослов'янської (церковнослов'янської), а також староукраїнської літературної мови було здійснено ще у XVII ст. (М. Смотрицький, 1619,1. Ужевич, 1643), дослідження синтаксису нової української літературної мови з'явилися лише у другій половині XIX ст. в західноукраїнських граматиках для середньої школи (М. Осадца, 1863, О. Огонов-ський, 1889, С. Смаль-Стоцький і Т. Гартнер, 1893), а також у перших наукових граматиках української мови (Огоновський О. Зіисііеп аиі'ііет ЬсЬіеіе (іег гиіЬешзспеп ЗргасЬе. — Л., 1880. — С. 149—218; Смаль-Стоцький С, Гартнер Т. Сгаттаіік (іег
гиіпепізспеп (икгаіпізсЬеп) §ргаспе. — Відень, 1913. — С. 377— 454). Ці дослідження були виконані у плані синтаксичних традицій німецько-австрійських граматик, зокрема під сильним впливом праць видатного славіста професора Віденського університету Фр. Міклошича. У своїй синтаксичній частині ці граматики грунтувалися на логіко-граматичному принципі, успадкованому з грецьких та латинських граматик, і зводилися власне до розгляду синтаксису частин мови, хоч у кращих із них (Огоновський О. Граматика руського язика для шкіл середніх. — Л., 1889. — С. 166—258; СімовичВ. Граматика української мови. — Київ; Лейпциг, 1921. — С. 359—484) значне місце відводилося і синтаксису речення. На східноукраїнських землях утвердженню в синтаксисі логіко-граматичного принципу сприяли граматичні праці російських учених О. X. Востокова й особливо Ф. І. Бус-лаєва, праця якого «Историческая грамматика русекого язьїка» (М., 1863) свого часу справила величезний вплив на розвиток синтаксичних досліджень усіх слов'янських мов.
Окрім логіко-граматичного напряму, заснованого на логічному обґрунтуванні мовних категорій, залежності їх від категорій логіки, у вітчизняному мовознавстві другої половини XIX — початку XX ст. у вивченні синтаксису оформилося ще два напрями: а) психологічний, активно опрацьовуваний найвидат-нішим українським мовознавцем професором Харківського університету О. О. Потебнею та його учнями, який постав із критики логічної концеїщії Ф. І. Буслаєва, і, виходячи з принципів органічного зв'язку мови й мислення, намагався пояснювати явища мови поняттями психології, розглядаючи мовленнєву діяльність як психічний процес, а, наприклад, речення, що вважалося основною синтаксичною одиницею,—як відображення психологічного судження, акту думки; б) нео-, чи молодограматичний, відомий також під назвою формально-граматичний, що виокремився з психологічної школи порівняльно-історичного мовознавства, представники якого приділяли пильну увагу формальному вияву мовних одиниць.
Психологічний напрям (окрім праць самого О. О. Потебні, зокрема «Из записок по русекой грамматике» (т. 1—2. — Воронеж, 1884; 2-ге вид., 1888; Т. 3. — X., 1899), що, по суті, становили незавершену спробу опису порівняльно-історичного синтаксису слов'янських мов, у якому дуже широко представлений матеріал української мови), на жаль, не знайшов належного продовження у вивченні синтаксису української мови. Виняток становлять хіба що IX—X лекції «Синтаксису української мови в історично-порівняльному освітленні» К. Німчинова в колективному «Історичному курсі української мови» (X., 1929. — С. 167—230), що були першою спробою більш-менш систематичного викладу історич-
ного синтаксису української мови (щоправда, обмеженого простим реченням).
11 {одо формально-граматичного напряму, започаткованого видатним російським ученим П. Ф. Фортунатовим (який вва-жаи основною синтаксичною одиницею словосполучення, а речення — лише розгорнутим словосполученням) і продовженого його численними учнями й послідовниками (О. О. Шахма-товим, О. М. Пєшковським, М. М. Петерсоном та ін.), то він знайшов відображення також в українських синтаксичних працях 20—ЗО років XX ст., щоправда, не в розрізі занадто вже формалістичного «Очеркасинтаксисарусскогоязьіка»М. М. Пе-терсона (М.; Пг., 1923), у якому основною одиницею синтаксису вслід за П. Ф. Фортунатовим вважається словосполучення, а в плані «Синтаксиса русекого язьїка» О. О. Шахматова (вин. І--ІІ.Л., 1925—1927), де основною синтаксичною одиницею с речення. Ця праця мала величезний вплив на синтаксичні дослідження не тільки російської, а й інших слов'янських мов. До цих праць належать розділи із синтаксису в низці загальних курсів української мови, що вийшли друком упродовж 20-х — початку 30-х років XX ст. переважно за редакцією Л. А. Була-ховського, зокрема у двічі виданому «Підвищеному курсі української мови», де автором розділу з синтаксису був М. Пере-гінець (X., 1931. — С. 191—317), та в оригінальних «Нормах української літературної мови» О. Синявського (X.; К., 1931. — С. 187—361).
Окрім низки загальних курсів української мови, в українському мовознавстві в цей час було створено чимало монографічних синтаксичних праць, «окрема Є. Тимчсмка (Акузатив в українській моні. К.. 1928; Поки і ив і інструмеп галі, в українській мові.— К., 1926; Функции генитиші н іожіюрусскоМ язьжовой областе.— Вирішиш, І9ІЗтм ін.).О. Курило (У паї и до сучасної української літературної моїш. К., 1920. 3-тс вид., 1925 та ін.), М. Су-лими (Українська фра іа. X., 1928 та ін.), С. Смеречинського (Нариси ч української синтакси. — X., 1932). Переважну більшість їх було присвячено вивченню будови словосполучення, хоча рекомендації їхніх авторів щодо впровадження низки синтаксичних конструкцій уснорозмовного мовлення як норм української літературно-писемної мови не витримували наукової критики.
Упродовж 30—40-х років унаслідок сталінських репресій, війни і післявоєнної розрухи, крім шкільних підручників, з українського синтаксису майже нічого не видавалося. Не займалися цією проблемою на належному рівні і мовознавці української діаспори. Щоправда, починаючи з 1935 р. в журналі «Рідна мова» з'являються статті І. Огієнка, в яких робиться
спроба систематичного викладу українського синтаксису з історичними коментарями. Ці статті почали виходити як окреме видання «Складня української мови» (ч. І. Вступ до вивчення складні. — Жовква, 1935; ч. II. Головні і пояснювальні члени речення. — Жовква, 1938), однак ця спроба залишилася незавершеною. Значно пізніше інший представник української діаспори Ю. Шерех (Ю. Шевельов) опублікував «Нарис сучасної української літературної мови» (Мюнхен, 1951), де знаходимо оригінальний виклад українського синтаксису (с. 71— 161), а згодом і спеціальну монографію англійською мовою «Синтаксис сучасної української мови» (ТЬе 8упіах оґ Мосіегп Ьііегагу ІЛсгаіпіап: ТЬе 8ітр1е Зепіепсе. —Нью-Йорк, 1963), яка становить доопрацьований варіант раніше опублікованої українською мовою праці із синтаксису простого речення. Лише 1951 р. з виходом у світ двотомного «Курсу сучасної української літературної мови» за редакцією Л. А. Булаховського, другий том якого було повністю присвячено синтаксису, наукове опрацювання цього розділу граматики відчутно просунулося вперед. Щоправда, в цій праці, переважно підготовленій ще до початку другої світової війни, найдокладніше опрацьовано частину про складне, зокрема складнопідрядне, речення. Ця праця, виконана на засадах панівного тоді логіко-граматичного принципу, й нині іалишас і і.ся найі'рунтовнішим описом структури цих типів речень. Щодо частини про просте речення, виконаної в іншому плані, вже відразу після виходу її у світ висловлювалася нігжа критичних зауважень, у яких зазначалася неповнота опису його структури, зокрема відсутність підрозділу, присвяченого теорії другорядних членів речення. Л. А. Бу-лаховський готував новий варіант цієї частини, з якої було опубліковано чимало окремих статей та брошур-лекцій для сту-дентів-заочників. Крім цієї узагальнювальної праці впродовж 50—60 років було видано низку монографічних досліджень (І. Г. Чередниченка, А. С. Колодяжного, І. К. Кучеренка, І. Г. Матвіяса, Г. М. Удовиченка, П. С. Дудика, Ф. П. Медве-дєва, І. Р. Вихованця, А. II. Грищенка та ін.).
Широке розгортання синтаксичних досліджень, що спираються на різножанровий фактичний матеріал, поглиблене теоретичне осмислення синтаксичної будови мови з використанням нових прийомів наукового пошуку, з одночасним критичним переглядом існуючих підходів, сприяло опрацюванню й утвердженню у вітчизняному мовознавстві багатоаспектного підходу до вивчення синтаксичної системи, що дістав назву структурно-семантичного напряму. Цей напрям, опрацьований багатьма вченими, увібравши все найраціональніше, найцінніше, забезпечує комплексний підхід до опису всіх наявних у мові
синтаксичних одиниць, беручи за основу як граматичну семантику, тик і формильні засоби їх вияву. Набувши великої популярності серед дослідників-синтаксистів, він поширився й у практиці шікладнння сучасної української мови як у вищій, так і й середній школі.
\ Іай шачпіїним доробком вивчення синтаксису в українському моночпаистві є такі праці, як «Розвиток структури слов'янського речення» О. С. Мельничука (К., 1966) та синтаксичний том академічної «Сучасної української літературної мови», підготовлений колективом науковців під керівництвом цього самого автора (К., 1972). Перша з них належить до визначних досягнень загальної славістики, що вносить чимало оригінального до порівняльно-історичного вивчення синтаксису слов'янських мов, а друга, порівняно з попереднім академічним курсом українського синтаксису, поряд із докладним розглядом структури речення подає також оригінальний опис словосполучення та синтагматичного членування речень. Проте і до цієї праці можна писловити окремі зауваження. Так, автор розділу про словосполучення невиправдано скептично поставився до думки багатьох сучасних синтаксистів щодо предикативних і сурядних словосполучень, які виникають лише у складі речення. Можна висловити сумнів і щодо правомірності розгляду структури складнопідрядного речення перед складносурядним. Крім того, слід було б уважніше поставитися до можливостей іншої, структурно-семантичної, класифікації складнопідрядних речень, яка тепер панує в курсах синтаксису для середньої і вищої школи.
У 70—80-х роках XX ст. з'явилося також чимало монографічних досліджень, у яких було глибоко опрацьовано окремі питання синтаксису як слоііосіїолучсннм (І. Р. Вихованець, 3. І. Іішнепко та ін.), так і речення (С. І. Дорошенко, Л. О. Ка-домцена, Ц. Д, Горяний, М. Я. Плющ, Н. Л. Іваницька, К. Ф. ІІІульжук та ін.), а також праць, присвячених вивченню синтаксису усного розмовного літературного мовлення, наприклад «('интаксис сучасного українського розмовного літературного мовлення» П. С. Дудика (К., 1973). На окрему увагу заслуговують синтаксичні монографії, виконані із застосуванням новітніх прийомів дослідження. Найгрунтовніші з них — колективна праця «Семантико-синтаксична структура речення» І. Р. Вихованця, К. Г. Городенської, В. М. Русанівського (К., 1983); «Деривація синтаксичних одиниць» К. Г. Городенської (К., 1991); «Нариси з функціонального синтаксису української мови» І. Р. Вихованця (К., 1992) та спроба цілісного викладу функціонального синтаксису в праці І. Р. Вихованця «Граматика української мови. Синтаксис» (К., 1993), що вийшла як
навчальний посібник для вищої школи (див. також: Слинько 1.1., Гуйванюк Н. В., Кобилянська М. Ф. Синтаксис сучасної української мови: Проблемні питання. — К., 1994).
Список рекомендованої літератури
Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства: Історія вивчення української мови. — К., 1991. — С. 86—114.
Вихованець 1. Р. Граматика української мови. Синтаксис. — К., 1993. — С. 5—50.
Городенська К. Г. Деривація синтаксичних одиниць. — К., 1991.
Плиско К. М. Синтаксис української мови із системою орієнтирів для самостійного вивчення. — X., 1992. — С. 7—22.
Слинько І. І., Гуйванюк Н. В., Кобилянська М. Ф. Синтаксис сучасної української мови: Проблемні питання. — К., 1994. — С. 5—18.
Сучасна українська літературна мова. Синтаксис / За ред. І. К. Білоді-да. — К., 1972. — С. 5—50.
Сучасна українська мова. Синтаксис / За ред. О. Д. Пономаріва. — К., 1994. — С. 5—20.
Запитання і завдання для самоконтролю
1. Обгрунтуйте завдання синтаксису, виходячи з того, що є предметом
його вивчення.
2. Ніпніть основні одиниці синтаксису. Схарактеризуйте істотні особли
вості кожної і них.
3. У чому ішлиіш и шгмооОумоилаїісп. основних одиниць синтаксису?
4. С'хирнк ісрп іуіііс огінчні! рі'шпннлн синтаксичних зв'язків між компо
нентний ініїїіікіичмих одиниць.
5. У чому иідмшшеп. між предикитинними і нспредикативними синтак
сичними підношеннями?
6. Нп'іні 11. різновиди непредикативних синтаксичних відношень. Наведіть
приклади.
7. Схарактеризуйте основні засоби вираження синтаксичних відношень.
8. Назвіть основні напрями вивчення українського синтаксису. Коротко
схарактеризуйте кожен з них.
ловосполучення |
Дата публикования: 2014-11-03; Прочитано: 3689 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!