Правові засоби та правовий режим

Упорядкування суспільних відносин здійснюється шляхом відповідних правових засобів, значущість яких, передусім, є проявом значення юридичного права, загалом, як особливого нормативного інструмента в процесі регулювання та охорони тих суспільних відносин, які життєво необхідні для нормального функціонування державноупорядженого соціального організму.
На сьогодні підкреслюється можливість аналізу у якості правових засобів різних правових явищ: норм права, принципів права, окремих правових інститутів й режимів, актів правозастосування, договорів, суб’єктивних прав, юридичних обов’язків, заборон, пільг, заходів заохочення, санкцій тощо.
Правові засоби – це правові інструменти та технології,які формуються і функціонують для досягнення мети правового регулювання, оптимального вирішення соціальних завдань в усіх важливих сферах суспільної життєдіяльності та забезпечуються і охороняються державою.
Існують наступні критерії їх класифікації:
1. В залежності від ступеня складності: первинні (елементарні, прості – суб`єктивні права і юридичні обов`язки, заохочення та покарання, пільги та заборони тощо) і комплексні (тобто складні, комбіновані, які включають більш прості – договір, норма, інститут тощо).
2. В залежності від їх призначення: регулятивні (приписи поведінки) та охоронні (міра відповідальності).
3. За предметом правового регулювання: адміністративні (штраф), кримінальні (позбавлення волі) тощо.
4. В залежності від їх характеру: правові інструменти (норми, суб’єктивні права та обов’язки, дозволи, заборони, методи правового регулювання тощо) та правові технології (процес розробки, обговорення, прийняття нормативних актів, процес їх застосування тощо).
5. В залежності від сфери правового регулювання: загальноправові, міжгалузеві та галузеві.
Зокрема, одним із найважливіших критеріїв виокремлення правових засобів є сфера (предмет) правового регулювання. До кожної галузевої системи правового регулювання суспільних відносин (наприклад, кримінальної) залучаються і відповідні галузеві правові засоби (відповідно -позбавлення волі), специфіка яких зумовлена особливістю відносин, які впорядковуються, та цілями, які мають бути досягнуті внаслідок такого впорядкування в конкретно-історичних умовах у певному соціальному організмі.
Водночас існують універсальні (загальноправові) та міжгалузеві засоби. Прикладом універсальних правових засобів можуть бути права і обов’язки суб’єктів. Одним із міжгалузевих регуляторів різних суспільних відносин є договір. Так, договірна конструкція як ефективний правовий засіб первісно сформувався в римському приватному праві. Проте розвиток суспільних відносин, які охоплено правовим впливом, зумовив її закономірний вихід за межі цивільного права та перетворив на міжгалузеву. На сьогодні договір – це правова форма існування суспільних відносин, які виникають у межах різних сфер життєдіяльності як на міжнародному, так і на внутрішньо-державному рівні (у сфері конституційно-правових, адміністративно-правових відносин тощо), а зведення його природи виключно до цивільно-правової штучно знижує його значення.
В процесі вибору тих чи інших правових засобів на усіх етапах правоутворення, особливо важливим є розуміння того, які соціально значущі цілі можливо досягти за допомогою конкретного засобу в конкретно історичних умовах існування певного державноупорядженого суспільства. Тобто мова йде про ефективність правового регулювання, головнимкритерієм якої є міра досягнення відповідних цілей, співвідношення мети регулювання та реальних його результатів.
У зв’язку з цим мета правового регулювання вимагає застосування відповідних правових засобів, тобто визначає їх природу і спрямованість.
Термін «мета» у праві розуміється у багатьох значеннях: як мета правової політики, як мета правової системи, як мета нормативно-правових актів тощо. Приміром, кожен нормативно-правовий акт приймається з певною метою, яка зумовлює вирішення певних завдань; як правило, мета і завдання визначаються в преамбулі нормативно-правового акту. Так, у преамбулі Господарського кодексу України закріплено: «Господарський кодекс України має на меті забезпечити зростання ділової активності суб’єктів господарювання, розвиток підприємництва і на цій основі підвищення ефективності суспільного виробництва, його соціальну спрямованість відповідно до вимог Конституції України, утвердити суспільний господарський порядок в економічній системі України, сприяти гармонізації її з іншими економічними системами». В залежності від поставленої у кодексі мети здійснюється і вибір певних правових засобів їх досягнення. Зокрема, зростання ділової активності суб’єктів господарювання забезпечується відповідними правовими засобами загальнодозвільного типу правового регулювання, що як раз і характерний для тих суспільних відносин, де більш важливим є висока соціальна активність, максимальна свобода особи (наприклад, у сфері підприємництва).
При чому, якщо нормативно-правовий акт має своєю метою розвинути відповідні суспільні відносини, сприяти становленню нових соціально цінних зв’язків, то, як правило, у тексті нормативно-правових актів використовуються юридичні засоби стимулюючого характеру (пільги, дозволи, стимули тощо). Навпаки, якщо акт приймається з метою охорони та захисту певних відносин, то використовуються, насамперед, юридичні засоби обмежувального характеру (заборони, покарання тощо).
Ефективність правового регулювання починається з ефективності конкретної норми права, нормативно-правового акту, системності, якості законодавства, досконалості юридичної техніки, чіткого визначення механізму реалізації юридичної відповідальності тощо, і закінчується ефективністю сфери реалізації і застосування норм права.
Таким чином, правові засоби відіграють значення зв’язуючої ланки, що існує між ідеальним (метою правового регулювання) та реальним (реалізацією норм права і її наслідками). При цьому вибір адекватних правових засобів, врешті-решт, зумовлює ефективність правового регулювання, відповідність поведінки учасників суспільних відносин приписам норм права, єдність законності та правопорядку.
Правовий режим -це цілісна система правових засобів, яка складається із способів, методів і типівправового регулювання та характеризує особливості правового впливу, що формуються в конкретно-історичних умовах з урахуванням відповідних об’єктивних та суб’єктивних факторів в межах відповідної правової системи.
Під способами правового регулювання розуміють первинні засоби правового впливу на поведінку суб’єктів, пов'язані з наділенням їх суб'єктивними юридичними правами або покладанням на них суб'єктивних юридичних обов'язків. До основних способів правового регулювання належать дозволи, зобов'язання та заборони, які відповідають регулятивно-статичній та регулятивно-динамічній функції права.Способи правового регулювання як певні прийоми його регулювання (заборона, дозвіл, зобов’язання), зумовлені відповідно характером диспозицій норм права (забороняюча, уповноважуюча, зобов’язуюча).
Дозвіл полягає в наданні особі суб'єктивного юридичного права, тобто можливості самостійно приймати рішення щодо реалізації передбачених правовими нормами варіантів власної поведінки. Зокрема, у ст.375 Цивільного кодеку України закріплено право власника земельної ділянки зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.
Зобов'язання і заборони, своєю чергою, знаходять свій прояв у покладанні на суб’єктів правовідносин суб'єктивних юридичних обов'язків активного характеру (таких, що спонукають до дій, приписаних нормами права) та пасивного характеру (спрямованих на утримання від деяких форм поведінки). При чому, на відміну від дозволів, зобов'язання і заборони не передбачають можливості відхилення адресатів правових норм від запропонованих їм варіантів поведінки.
Поряд з основними існують і допоміжні способи правового регулювання, зокрема заохочення та пільги. Названі способи застосовуються разом з основними способами правового регулювання з метою посилення або оптимізації їхньої дії.
Співвідношення основних і допоміжних способів правового регулювання, загалом, надає уявлення про конкретні методи правового регулювання, тобто засоби правового впливу на суспільні відносини в залежності від їх характеру. Загалом, існує два головних метода правового регулювання:

1. авторитарний метод (субординації, підпорядкування) - це централізоване «вертикальне» регулювання за допомогою імперативних засобів;
2. автономний метод (рівності сторін, координації, рекомендованості) - це децентралізоване «горизонтальне» регулювання за допомогою диспозитивних засобів.

Якщо в правовому регулюванні надається перевага покладанню обов'язків, ініціатива суб'єктів правовідносин визначається у нормативно встановлених межах, то правове регулювання базується на імперативних засобах.
Навпаки, якщо суб’єкти правовідносин, самі вільні приймати рішення щодо участі в них (наприклад, через укладення між собою різноманітних цивільно-правових угод), мають змогу відступати від закріплених у правових нормах моделей поведінки, встановлювати для себе додаткові, безпосередньо не передбачені юридичними приписами, права та обов'язки, то правове регулювання засновується на диспозитивних засобах.
У деяких випадках використовуються рекомендаційний і заохочувальний методи правового регулювання. Рекомендаційний метод полягає у наданні вказівок щодо найбільш раціональних, прийнятних способів взаємодії суб’єктів правовідносин, які не мають обов'язкової сили (наприклад, шляхом пропонування певних варіантів взаємовідносин між роботодавцем і працівником з метою усунення можливих непорозумінь і т. ін.). З метою ініціювання бажаної поведінки суб'єктів використовується заохочувальний метод, який передбачає встановлення різних пільг, переваг, винятків (наприклад, звільнення окремих категорій підприємств від сплати податків з метою створення сприятливих умов для збільшення виробництва необхідних видів продукції і т. ін.).
Характеристика типів правового регулювання пов'язана з розглядом характеру поєднання загальних юридичних дозволів і загальних юридичних заборон. Відповідно до цього розрізняють два типи правового регулювання: загальнодозвільний і спеціально-дозвільний.
За загальнодозвільного типу правового регулювання можливість певної поведінки поставлена в залежність від наявності або відсутності її прямої заборони в законі. Якщо ж така заборона не передбачена, то ця поведінка (за умови, якщо вона не суперечить сутності і принципам права, меті і завданням правового регулювання) вважається правомірною. У цьому разі діє юридична формула: дозволено все, крім забороненого законом.
За спеціально-дозвільного типу вихідним є нормативне положення, згідно з яким суб’єкт правовідносин може обирати лише ті форми поведінки, які безпосередньо визнані в законі, як припустимі. У цьому разі діє юридична формула: заборонено все, крім дозволеного законом.
Тобто при застосуванні відповідних типів правового регулювання законодавець використовує своєрідний юридично-технічний прийом, що полягає у встановленні загального правила (дозволу або заборони) з наступним введенням винятків із нього. Обрання одного із вищезазначених типів регулювання не може бути довільним. Зокрема, там, де більш важливим є забезпечення високої соціальної активності, максимальної свободи особи (наприклад, у сфері підприємництва), правове регулювання має засновуватися на загальнодозвільному типі. Навпаки, у разі, коли необхідна чітка регламентація, високий рівень упорядкованості суспільного життя (приміром, у сфері державного управління), обирається спеціально- дозвільний тип правового регулювання.