А.О.Капелюшний. цював у Флоренції художником коміксів, викладаючи сюжети й пригоди Флеша Гордона

цював у Флоренції художником коміксів, викладаючи сюжети й пригоди Флеша Гордона. Переїхавши весною 1989 року в Рим (місце дії доброї половини його фільмів) він стає співробітником журнала «Марк Авре-лій», де веде постійні рубрики, публікує іллюстрованні гумористичні оповідання. В редакції знайомиться зі Стефано Ванциною (Стено), завдяки якому при посередництві Альдо Фабриці в 1939 році пробує свої сили в кіно. Як гегмен Фелліні бере участь у написанні сценаріїв ряду комедійних фільмів.

Осінню 1943 року він жениться на Джульєтті Мазині, виконавиці ролі Палліни на радіо в написаних ним скетчах, шлюб з якою знамену­вав їх піввікове творче співробітництво. Знайомство в 1945 році з Ро-берто Росселіні, «батьком неореалізма» значно повпливав на світогляд і майбутню творчість Фелліні, який на протязі перших післявійськових літ виступає співавтором сценаріїв фільмів Росселіні, а також співпра­цює як драматург з іншими режисерами-неореалістами. Сумісно з Аль-берто Латтуадою ставить свій перший фільм (ту саму половину, що пізніше буде обіграна в назві прославленного його фільма «Восемь с половиной») - «Огни варьете» (І_исі ОеІ Х/агіеіа, 1950), а слідом по сценарію Мікеланджело Антоніоні комедію «Бельїй шейх» (І_о Зсеіссо Віапсо, 1952). Одночасно з новеллою «Брачное агентство» (Шп Адепгіа Маїгітопіаіе) для альманаха «Любовь в городе» (Атоге Іп Сііїа, 1953) Фелліні знімає оригінальний, навіянний автобіографічними мотивами фільм «Маменькиньї сьінки» (І \/іієііопі, 1953), груповий портрет нового покоління молодих провінціалів, для яких війна й антифашистский Опір (як і героїчний пафос неореалізма) не мали світоглядного значен­ня.

Фільм «Дорога» (І_а Зігасіа, 1954) універсальна філософська притча з поглибленними психологічними характеристиками героїв, принеслий міжнародну славу автору й зіграній в ньому головну ролю Джульєтті Мазині, впряму визначив ідейно-художній відхід від неореалізма Фел­ліні й народження нового етапа в розвитку італьянського кіно. Наступні фільми «Мошенничество» (II Вісіопе, 1955) й «Ночи Кабирии» (І_е Г\Іо№ 0\ СаЬігіа, 1957) вже своїм вибором героїв-маргіналів цей відхід упро-чили. Невластивий Фелліні соціологізм, з котрим він відреагував на «епоху економічного чуда», урівноважувався в «Сладкой жизни» (І_а Ооісе \Л1а, 1960) введенням в фільм ліричного альтер-его автора в лиці героя Марчелло Мастроянні, завдяки чого картина стала в рівній мірі кінематографічним твором, віхою в розвитку національного кіно і явищем суспільного порядку.

,........................... Редагування в засобах масової інформації..............................

Авторський шедевр - «Восемь с половиной» (Оіїо Е Мегго, 1963) з явними автобіографічними аллюзіями в образі режисера в виконанні того ж Мастроянні - перевів зовнішню сюжетику попереднього фільма в глибинну, інтровертовану, яку так любить автор, рішуче обновивши кіномову й уплинувши на декілька поколінь кінематографістів світу. Після тривалої кризи 1960-х років - «Джульетта и духи» (Сіиііеіїа Оедіі ЗрігШ, 1964) - у кінці десятиріччя Фелліні знімає для американського телебачення фільм «Феллини-блокнот режиссера» (1969, США), а слі­дом-автобіографічну трилогію «Клоуньї» (І СІо\лтз,1970, телефільм), «Рим» (Кота, 1972) і «Амаркорд» (АтагсогсІ, 1973). Особистісну міфо-логізовану трактовку античності й історії 18 віку представляли його стрічки «Сатирикон-Феллини» (Заїугісоп, 1969) й «Казанова Федерико Феллини» (II Сазапоуа йі Ресіегісо РеІІіпі, 1976).

Ємка філософська притча «Репетиция оркестра» (Ргоуа О'огспезі-га, 1978) відродила універсальну, в основі своїй новаторську потенцію маестро. Останнє десятиріччя творчості при всій різноманітності зня­тих фільмів - саркастичний антифеміністський памфлет «Город жен-щин» (І_а Сііїа ОеІІе йопле, 1980), ностальгічні варіації на теми модерна як «великого стилю» в стрічці «И корабль пльївет» (Е І_а №ує \/а, 1983), антителевізійний шарж «Джинджер и Фред» (Сіпдег Е РгесІ, 1985), попуррі на власні кінематографічні теми в «Интервью» (Іпіеп/із-Іа, 1986) і поетична аллегорія «Голос луньї» (І_е\/осе ОеІІа І_ипа, 1990) - розвивалось під знаком академізма, загальновизнанного в усьому світі. Помер Фелліні 31 жовтня 1993 року.

(За статтею Валерія Босенка)

Літерамура

Библер В.С. Мьішление как творчество. - М.: Политиздат, 1975.-С.82-83.

Горальський А. Теорія творчості. - Львів: Каменяр; \Л/аг52а\л/а: Упіуегзіїаз Кесімуа, 2002. - С.9-11.

Григораш Д.С. Теорія і практика редагування газети. - Львів: Вид-во Львів, ун-ту, 1966. - С.36-42.

Зелінська Н.В. Теоретичні засади роботи редактора над літератур­ною формою тексту (літературне опрацювання тексту). - К.: УМК ВО, 1989.-С.41-68.^

Здоровега В.Й. Теорія і методика журналістської творчості: Підруч­ник.-Львів: ПАЮ, 2004. - С.12-25.