Теорії походження держави

Однією з найдавніших є теорія божественного (сакрального) походження державної влади, або теологічна теорія походження держави. Вважається, що вона сформувалася в VІ-ХIIІ ст., але сакральні ідеї щодо природи держави зародилися ще в країнах давнього світу. Вже в законах царя Хаммурапі (Стародавній Вавилон, XVIII ст. до н. е.) стверджувалося, що «великий бог — володар неба і землі, який вирішує долю країни, вручив Мардуку панування над усіма людьми і звеличив його, назвав Вавилон його великим ім'ям, зробив його наймогутнішім серед країн світу...» і дав царю Хаммурапі «сіяти» справедливість у цій країні. В Китаї управління Піднебесною здійснювалося за мандатом Неба, а імператор був сином Неба; у Стародавньому Єгипті культ імператора став культом героя, засновника громади, володаря всесвіту, у Греції зв'язок з Богом підкреслює особливість функцій базилевса: він — виконавець Божих заповідей, Божої правди на землі, і саме тому Бог дає правителю «скіпетр і закони». Кінцеву форму теологічна теорія набуває у середньовіччя, коли вона була не тільки панівною, а єдиною. Видатні християнські мислителі обґрунтовували необхідність влади в суспільстві. Так, православний богослов Іоанн Златоуст (IV ст.) особливо наполягав на необхідності підкорення будь-якій владі як виконання обов'язку перед Богом, оскільки, на його думку, з руйнацією влади зникне порядок у суспільстві, люди стануть гірші, ніж звірі. Августин Блаженний Аврелій у своїй праці «Про град Божий» (413—426 рр.) протиставляє град Божий граду земному. Земна держава є результатом гріхопадіння, тому вона — породження зла, диявольський витвір. Відносне виправдання можливе лише для держави, що служить царству Божому. Проте і така держава належить земному і мінливому.

Найбільшого впливу на формування цієї теорії здійснив католицький богослов і схоласт Фома Аквинський. У своїх працях «Сума теології» та «Про правління государів» він доводить, що суспільство, подібно до всієї природи, — це система цілей та намірів, серед яких нижчий служить вищому, а вищий керує нижчим і веде його. Держава, згідно з ученням Фоми Аквінського, є частиною універсального порядку, творцем і правителем якої є Бог. Законами держави є специфічні установлення, що відповідають вимогам божественного порядку. Владою, що приводить у дію ці закони, є сила, джерело якої також перебуває в божестві. Мета і виправдання держави полягає у наданні людині необхідних засобів до існування, а також підґрунтя для морального і розумового розвитку, який має надавати державі допомогу в духовному вихованні християнина.

Підживлювали цю теорію своїми ідеями Божественності державної влади такі східнослов'янські мислителі, як Іларіон, Володимир Мономах, Йосиф Волоцький та ін. В українській суспільно-політичній думці особливо слід виокремити засновника Києво-Могилянської академії Петра Могилу, який розвивав ідею верховенства влади православної церкви. У творах П. Могили ідеальний володар — могутній православний цар. Будучи благочестивим, він повинен бути вірний православ'ю, вірі й Богові, адже він отримує владу безпосередньо від Бога і звітує тільки перед ним.

З XV ст. науки про державу дедалі більше відокремлюються від богословських, а до середини XVII ст. вони стають самостійними. На сьогодні теологічна теорія втратила своє колишнє значення.

Патріархальна теорія походження держави. Початок цієї теорії поклали давньогрецькі мислителі Платон і Аристотель. Вони вбачали джерело державної влади в тих формах людських відносин, що існували до виникнення держави, — в родових союзах. Люди — істоти колективні, які прагнули до взаємного спілкування, створення родини. Збільшення родин і об'єднань приводить зрештою до утворення держави. За Платоном, це є спільною необхідністю, результатом історичного прогресу. Провідною ланкою людського прогресу, його ядром є економічні перетворення. Саме зміни в сфері економіки, пов'язані з поділом праці, зумовлюють виникнення держави.

Влада державця — продовження влади батька (патріарха) у родині, що є необмеженою. Оскільки визнається споконвічно божественне походження влади «патріарха», підданим запропоновано підкорятися державцю. Всякий опір такої влади є неприпустимим. Лише батьківська турбота пануючих здатна забезпечити необхідні для людини умови життя.

Положення про те, що як у родині батько, так і в державі монарх не обирається, не призначається і не зміщається підданими, тому що останні — його діти, пояснює, чому ця теорія мала успіх у державах монархічних, де і нині подекуди зберігаються залишки родового або патріархального побуту. Думка про монарха як батька свого народу була поширена в період Середньовіччя і пізніші часи. До того ж наголошувалося не стільки на праві монарха, скільки на його обов'язку опікуватися своїми підданими.

Не без впливу цієї теорії сформувалась у Російській імперії вікова традиція віри в «отця народу», доброго царя, вождя, який дбає про всіх. Прибічниками патріархальної теорії в Росії були теоретик народництва М. К. Михайловський та історик М. М. Покровський, які розвивали її наприкінці XIX — на початку XX ст.

У патріархальній теорії правдоподібною і можливою є аналогія держави з родиною, оскільки структура сучасної державності виникла не відразу, а розвивалася від найпростіших форм, що цілком могло бути порівняно зі структурою первісної родини. Патріархальна теорія походження держави сприяла встановленню у суспільстві порядку на основі підкорення «волі отця», вона створила ореол святості, поваги до державності, «спорідненості» усіх в єдиній країні.

Водночас представники цієї доктрини спрощують процес походження держави, екстраполюють поняття «сім'я» на поняття «держава», а такі категорії, як «батько», «члени сім'ї», необґрунтовано ототожнюються з категоріями «державець», «піддані». Але сім'я не трансформується в державу: вона існує поряд із державою. Оскільки остання відокремилась від сім'ї, як первинної єдиної форми спілкування, то можна вести мову не про виникнення держави, а лише про певну послідовність утворення: спочатку сім'я, потім держава.

Договірна теорія походження держави започаткувалася в античні часи (давньогрецький філософ Епікур вважав, наприклад, що держава і право виникають тоді, коли люди уклали між собою угоду з метою забезпечити спільну користь — взаємну безпеку), але як цілісна система поглядів, згідно з якою держава виникає в результаті договору між людьми внаслідок усвідомлення ними своїх нагальних потреб та інтересів, сформувалася в XVII — XVIII ст., коли прихильники теорії природного права розробляли різні варіанти суспільного договору. Їхні автори Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Мільтон, Дж. Локк, Б. Спіноза, С. Пуфендорф, X. Томазій, Ж.-Ж. Руссо, С. Десницький, О. Радищев та ін., розглядали державу як форму суспільного життя, що засновується людьми добровільно на основі взаємної згоди шляхом укладення договору.

За цією теорією, держава виникає як продукт свідомої творчості, як результат договору, сторонами якого виступають люди, що перебували в «природному», первісному стані. Держава — це раціональне об'єднання людей на основі угоди між ними, через яке вони передають частину своєї волі владі держави. Причини укладення договору пояснювали по-різному.

Т. Гоббс такою причиною вважав усвідомлення людьми у суспільстві, де «людина людині вовк», необхідності забезпечити мир, гарантувати людині життя, безпеку, спрямувати її дії на досягнення спільного блага. Людина, стверджував мислитель, є істотою розумною, але водночас егоїстичною, якою керують властолюбство, жадоба багатства і бажання шкодити іншій людині. Наслідком цього є «війна всіх проти всіх». Для подолання цього «войовничого» стану створюється спільна влада, яка дбає про громадський порядок. Індивіди добровільно передають свої права і обов'язки державі, влада якої «настільки велика, наскільки це можна собі уявити». Так укладається суспільний договір, люди визнають політичну владу і підкорюються їй.

Ж.-Ж. Руссо причинами укладення суспільного договору вважав прагнення людей захистити себе від природних негараздів, приватної власності, яка породжує нерівність і роз'єднує. В результаті укладання договору колективним сувереном стає народ. Кожний, об'єднавшись з усіма, перетворюється на неподільну частину цілого. До того ж кожний, підкорюючи себе всім, не підкорює себе нікому особисто, тобто залишається таким же вільним, як і раніше.

О. Радищев наголошував, що народ і правитель не є рівноправними сторонами під час укладання договору. Правителю доручається виконання певних функцій, і його права обмежуються правами громадян. Закон позитивний не може порушити закону природного. «Використовувач народної влади» видає закони, однак жодний закон не може призначити «ні шляху, ні межі» соборному діянню народу.

Договірна теорія походження держави, яка була спрямована на позбавлення державної влади божественного характеру, найбільшого впливу на громадську думку й частково на політичну практику здійснила у XVII — XVIII ст.

Теоретики суспільного договору прагнули позбавити державну владу божественного характеру. Держава розглядалась як витвір волі людини, що за своєю ініціативою створила форму існування людської спільноти. Якщо держава є творінням людської волі, то від цієї волі залежить її перетворення і виправлення всіх помилок, допущених тими, хто здійснює державну владу. Ця теорія має і глибоке демократичне значення, обґрунтовуючи природне право народу на усунення від влади негідного правителя, аж до повстання. Право народу на протидію насильству відтворене у більшості «старих» конституцій, у Декларації прав людини і громадянина 1789р.

Слабкими моментами договірної теорії є схематичне, ідеалізоване й абстрактне уявлення про первісне суспільство, яке нібито на певному етапі свого розвитку усвідомлює необхідність угоди між народом і правителями. Слід зазначити, що така точка зору правомірна для більш пізніх періодів, наприклад, під час виникнення держав громадянського суспільства, коли внаслідок більш розвинутої порівняно з первісним суспільством свідомості населення стало можливим усвідомлення необхідності укладання угоди між народом і правителями (створення, наприклад, США). Тобто у певному історичному контексті ця теорія є досить наближеною до правди.

Органічна теорія, суть якої полягає у тому, що держава є організмом, який формується у процесі соціальної еволюції, одержала широке поширення в XIX ст. Видатними теоретиками органічної школи були Г. Аренс, К. Краузе, А. Шеффле (Німеччина), І. Блюнчлі (Швейцарія), Г. Спенсер (Англія).

Спроби уявляти державу як біологічний організм робилися на різних етапах розвитку державно-організованого суспільства, але тільки зрушення в біології наприкінці XVIII ст. дали змогу змінити поняття про організм, який розглядався як механізм. З опублікуванням у 1801 р. «Загальної анатомії» французького лікаря, засновника фізіологічної медицини М. Біша, відбувається переорієнтація концепцій суспільства на поняття організму як єдиного цілого, на відміну від механіцистських моделей суспільства як суми елементів, що існують і досліджуються незалежно один від одного.

Значний внесок у розвиток органічної теорії зробив англійський мислитель Герберт Спенсер. У розвитку суспільства він помітив деякі закономірності, властиві біологічним організмам, наприклад, перехід від простого до складного (інтеграція), від однорідного до різнорідного (диференціація), об'єднання простих людських спільнот у більш об'ємні й складні (агрегація). Під «агрегатами» Г. Спенсер розумів племена, союзи племен, міста-держави, імперії. У державі всі частини спеціалізуються на виконанні певних функцій: уряд виконує функції мозку, використовуючи у цьому випадку право як імпульси, що передаються мозком; нижчі класи, які займаються землеробством та ремеслом, виконують внутрішні функції організму, тобто забезпечують його життєдіяльність; торгівля, транспорт та інші засоби зв'язку є своєрідною кровоносною системою, а панівні класи забезпечують оборону, виконують зовнішні функції.

Крім філософів та соціологів, спроби обґрунтування органічної теорії походження держави здійснили і представники юридичної науки. Серед них слід зазначити німецького вченого К. Краузе, який на противагу механістичним поглядам на суспільне життя відстоював думку про те, що держава подібно до організму, в якому окремі органи і функції перебувають у нерозривному зв'язку. Цей організм не витримує змін або деформацій; якщо у ньому і відбуваються якісь зміни, то вони непомітні, оскільки не порушують цілісності і попереднього вигляду організму. А головне — в такому організмі кожна частина знає своє постійне місце. Кожен член організму призначений назавжди лише для одного виду діяльності й не може перейти до іншого.

З усіх теорій походження держави органічна теорія одна з самих складних за своєю структурою. Її елементами є різні ідейні напрями - соціальний органіцизм, натуралістичний та його дві основні форми: соціал-біологізм і соціальний механіцизм та ін. Але спільним для всіх є ідея, згідно з якою конструкцію людської спільноти як первинної єдності, до якої окремі індивіди належать як члени, можна пояснити лише із суті цілого.

Віддаючи належне органічній теорії, слід зазначити, що не можна цілком зводити проблеми соціальні до проблем біологічних. Це хоча і взаємозалежні, але різні рівні життя, що підкоряються різним закономірностям і мають у своїй основі різні причини виникнення. «Біологічні аналогії, — писав Л. Гумплович, — жодного значення для соціології не мають. Вони дають нам лише порівняння і образи, але в жодному разі й ніколи не дадуть знання».

Теорія насильства, як певна модифікація органічної теорії, в найбільш логічно завершеному вигляді сформувалась також в XIX ст. Її творцями були Л. Гумплович, К. Каутський, М.А. Ваккаро, Ед. Дженкс. Основна суть цієї теорії полягає у тому, що саме фізична сила була першопричиною створення держави, але з часом на зміну фізичній силі прийшла економічна перевага.

Найбільш відомим представником цієї теорії є Л. Гумплович. Хоча він не підтримував аналогію соціального і біологічного розвитку, його концепції часто розглядають як соціальний дарвінізм, оскільки в їхній основі стоїть характерний для нього підхід до суспільства як до сукупності груп, які борються за панування. Л. Гумплович стверджував, що історія не знає жодного прикладу, щоб держава виникла не в результаті насильства. Держави, на його думку, виникли шляхом завоювання. Результатом завоювання є передусім рабство: одне плем'я перетворює на рабів інше. Разом із рабством виникає і приватна власність, а потім — осілість, тобто перехід від кочового побуту до землеробства. Панування одного племені над іншим, що встановлюється і тримається силою, пов'язане з рабством і приватною власністю на землю та її продукти і є, за Л. Гумпловичем, первісною державою. Приватна власність, як результат первісного фізичного насильства, викликає майнову нерівність і поділ суспільства на класи. Переможці утворюють клас можновладців, переможені — клас незаможних. Виникає економічна залежність одних людей від інших, і у зв'язку з цим панування племені, спочатку засноване лише на фізичних перевагах, з часом поступово перетворюється на панування суспільного класу, що спирається на економічну могутність. За словами Л. Гумпловича, володар (меншість), з одного боку, і підвладні (більшість), з іншого, — це незмінні ознаки держави.

К. Каутський, на відміну від Л. Гумпловича, розглядає державу як силу, нав'язану суспільству ззовні. На його думку, щоразу при завоюванні виникає поділ на класи, причому не внаслідок поділу громади на різні підрозділи, а об'єднання двох громад, з яких одна стає панівною, а інша — пригніченою і експлуатованою. Апарат же примусу, який створюють переможці для управління переможеними, перетворюється на державу. Щоб утримати в покорі пригнічений народ, створюються державні органи, приймаються закони. Ед. Дженкс вважав, що виникнення держави або політичного суспільства слід шукати в розвитку військового мистецтва. Теорію насильства певною мірою підтримував І. Франко, але щодо виникнення держави він більше поділяв погляди К. Маркса і Ф. Енгельса — родоначальників матеріалістичної теорії походження держави.

Теорія насильства має суттєве історичне підґрунтя, оскільки світовий досвід державного будівництва дає нам чимало прикладів змін усіх сфер життя народу після його завоювання іншим народом. Це зумовлено тим, що переможці, обіймаючи керівні посади в апараті управління, майже завжди відігравали керівну роль у державі, що створювалася після завоювання. З іншого боку, історія також свідчить, що ступінь використання насильницького (військово-політичного) фактору в цьому процесі був різним. Не завжди виникненню держави передує війна. Тому насильство варто розглядати як одну з причин виникнення держави поряд з іншими, насамперед соціально-економічними.

До представників матеріалістичної теорії, яка сформувалася у другій половині XIX — на початку XX ст., належать К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін.

Питання про причини виникнення держави, стверджують марксисти,- це питання про умови, через якіх органи родового ладу втратили своє соціальне значення і були замінені державними настановами. Коріння цього процесу перебувають в основній передумові виникнення держави — розвитку землеробства. Різкі й глибокі зміни в характері родового колективного виробництва, яке завдяки зростанню продуктивності праці та суспільному поділу стало змінюватися індивідуальним, створили нову соціальну структуру суспільства. Це було зумовлено тим, що економічні відносини призвели до розшарування на групи з різними інтересами, які зацікавлені у створенні принципово нових настанов, які б замінили органи родового ладу. На певному етапі економічного розвитку, що був пов'язаний із розколом суспільства на класи, виникла держава, яка стала внаслідок цього розколу необхідністю.

Ф. Енгельс пояснював феномен появи держави тим, що суспільство, яке розкололося на непримиренні протилежності і заплуталось у нерозв'язній суперечності із самим собою, самостійно позбутися цього не могло. Щоб класи з різними економічними інтересами не знищували один одного в боротьбі, для цього необхідна сила, яка б не допускала зіткнення. Цією силою є держава, яка, будучи породженою самим суспільством, піднімається над ним і дедалі більше від нього віддаляється. Зникне держава так само, як і виникла, — разом із зникненням класів.

Отже, в узагальненому вигляді суть матеріалістичної теорії зводиться до того, що держава виникла з економічних причин, зокрема, завдяки трьом великим поділам праці, коли від землеробства відокремилося скотарство і ремесло, а також виникла соціальна група, зайнята тільки обміном. Подібний поділ праці і пов'язане з ним удосконалювання знарядь праці дали поштовх зростанню його продуктивності. Виник надлишковий продукт, що врешті-решт і привів до виникнення приватної власності, у результаті чого суспільство розкололося на забезпечені і незаможні класи, на експлуататорів і експлуатованих.

Найважливішим наслідком появи приватної власності є виділення публічної влади, що вже не збігається із суспільством і не проявляє інтереси всіх його членів. Владна роль переходить до багатих людей, що перетворюються на категорію керуючих. Вони створюють для захисту своїх економічних інтересів нову політичну структуру — державу, яка насамперед є інструментом реалізації волі забезпечених. Тобто держава виникла переважно з метою збереження і підтримки панування одного класу над іншим, а також з метою гарантії існування і функціонування суспільства, як цілісного організму.

Близькою за своїм змістом до матеріалістичної теорії походження держави є теорія спеціалізації, автором якої є сучасна російська дослідниця Т. Кашаніна. Основою цієї теорії походження держави є загальний закон розвитку навколишнього світу — закон спеціалізації. Спеціалізація притаманна як світу біології, так і соціальному світу. Як тільки людина виявила себе як щось відмінне від тварин, вона практично відразу ступила на шлях соціальної спеціалізації. Перший вид кардинальної спеціалізації праці — економічна спеціалізація. В її межах виокремлюються кілька різновидів великих суспільних поділів праці:

1) відділення скотарства від землеробства;

2) виділення ремесла;

3) поява торгівлі, яка дала могутній поштовх розвитку як самого виробництва, так і суспільства загалом.

По-перше, зріс інтелектуальний багаж суспільства: спеціалізоване засвоєння видів виробництва відбувалося на якісно новому рівні. По-друге, у результаті підвищення продуктивності став накопичуватися додатковий суспільний продукт. По-третє, здійснювалася соціальна диференціація та відповідно ускладнилися взаємини між членами суспільства.

Усе це дало змогу перейти до подальшої спеціалізації праці, яка вже вийшла за межі сфери виробництва. Потреба в управлінській чи організаторській праці привела до появи в житті суспільства другого виду кардинальної спеціалізації — політичної спеціалізації. Результатом появи спеціалізації в управлінській сфері, на думку Т. Кашаниної, і стала держава.

Пізніше відбувається третій кардинальний поділ праці, виокремлюється ідеологія як самостійний вид людської діяльності, або відбувається ідеологічна спеціалізація. Це проявилося тоді, коли язичництво поступається місцем монорелігії і з'являються професійні фахівці «ідеологічного фронту» — жерці, священики. Досягнення суспільством певного рівня багатства дало змогу відбутися і четвертому кардинальному поділу праці — науки (наукової спеціалізації). Наукові дослідження і відкриття використовувалися для «видобутку» знань про світ ще в далекій давнині, але тоді ними займалися як би попутно жерці та ін. Самостійним професійним видом діяльності наука стала в XV столітті.

Психологічна теорія походження держави сформувалася наприкінці XIX ст. як система поглядів про державу і право, яка пов'язує процес їхнього виникнення з результатами розвитку людської психіки. Передумовою її формування було становлення психології як самостійної галузі знань, у межах якої набули поширення експериментальні методи дослідження і сформувалися різні школи, що по-різному трактували психічні процеси. Запозичені соціологами та юристами ідеї цих шкіл започаткували формування нових напрямів у юридичній науці, серед яких чільне місце посідає психологічна теорія походження держави.

Прихильники психологічної теорії, найбільш відомі з яких: Л. Петражицький, Ф. Кокошкин і М. Коркунов, Г. Тард і Е. Дюркгейм, 3. Фрейд, Г. Зіммель, В. Вундт та ін., намагалися знайти універсальну причину виникнення держави і права. Вони обґрунтовували психологічну потребу людини жити в організованій спільноті. Суспільство і державу у цьому випадку визначали як суму психічних взаємодій людей і розглядали як результат дії психологічних закономірностей розвитку людини. За Г. Тардом, наприклад, суспільство — це зібрання істот, що імітують одна одну, а первинною умовою суспільного розвитку є винаходи — акти творчості. Вони створюють мову, господарство, релігію, суспільні настанови, владу. Носіями влади є певна категорія людей — племінні вожді, жерці, шамани, чаклуни, магічна сила та психічна енергія яких (вони могли зробити полювання вдалим, боротися із хворобами, угадували події і т. п.) створювали умови для їхнього піднесення над іншими членами роду. Саме з набутої ними цієї влади виникає влада державна. Поряд з особами, що представляють цю владу, завжди є особи, що не згодні з нею, виявляють певні агресивні прагнення, інстинкти. Для їх утримання і необхідна держава.

Отже, держава потрібна як для задоволення потреб більшої частини в підпорядкуванні, слухняності, покорі визначеним особам у суспільстві, так і для придушення агресивних намірів деяких індивідів. Звідси природа держави — психологічна, що корениться в закономірностях людської свідомості. Держава, на думку представників цієї теорії, є продуктом вирішення психологічних протиріч між ініціативними (активними) особистостями, здатними до прийняття відповідальних рішень, і пасивною масою, що виконує дані рішення.

Досягненням психологічної теорії є обґрунтування ролі психологічних факторів у процесі виникнення держави, її представники звернули увагу на те, що все, що робить людина, проходить через її психіку на рівні умовних та безумовних рефлексів. Якщо створення держави є заслугою людини, то цей процес не міг відбутися без участі психіки людини. Серед двох найбільш сильних прагнень людини — це прагнення до творення і до руйнації. Природно, що ці два прагнення часто конфліктують один з одним, штовхаючи людину до протилежних вчинків щодо людей і навколишнього середовища. Щоб зберегти власне життя, люди змушені застосовувати деструктивну енергію, необхідну для досягнення певних цілей, наприклад, для викорінення жорстокості, вбивств і хвороб; конструктивна енергія має на меті духовний та матеріальний прогрес. І перше, і друге реалізуються в державі краще, ніж у будь-якій іншій спільноті.

Оскільки відповідним джерелом для підтвердження цієї теорії є психіка людини і певний психічний стан суспільства, які важко навести як конкретні історичні факти, то цілком обґрунтованою психологічна теорія є з огляду на логічне твердження про те, що людина зі своєю психікою є основою суспільного, зокрема, державного спілкування.