Класифікація методів теорії держави і права

Основною «структурною» одиницею методології є метод. Термін «метод» (із грец. — «шлях до чого-небудь»), незалежно від конкретної науки, галузі знань чи навчальної дисципліни спосіб (підхід), за допомогою якого з'ясовується предмет цієї науки, досягається певна мета та вирішуються відповідні завдання.

Починаючи з часів Платона, метод розглядають як шлях, що веде до істини. Не зупиняючись на детальному вивченні еволюції поняття «метод» в науці, зазначимо неоднозначність тлумачення його змісту. Зокрема метод розглядають як:

• теорію або вчення, форму теоретичного чи практичного ставлення людини до дійсності, що має на меті отримання певного результату, загальний підхід, цілеспрямований процес використання певних знань тощо;

• сукупність прийомів, використовуваних для досягнення мети;

• шлях, що веде до раціональної, а отже, зрозумілої і контрольованої відповіді на питання теоретичного пізнання, практичного досвіду пошуку меж цього пізнання.

Дослідник досягає мети за допомогою певного методу або сукупності методів, реалізованих у практичній діяльності шляхом виконання цілеспрямованих дій, якими і є засоби, прийоми. С. Алексєєв розглядає метод у вигляді системи ідеальних засобів. Метод — категорія ідеальна, він є результатом інтелектуальної діяльності і належить до світу знань. Переходячи із світу знань до практики, метод проявляється не сам по собі, а у вигляді певних раціональних прийомів, способів дії.

Кожний метод розробляється щодо певних пізнавальних процедур і не передбачає застосування методів, способів, використовуваних для рішення інших пізнавальних завдань. Методи, за допомогою яких відбувається відповідне пізнання, перебувають у тому самому органічному зв'язку, що характерний їм як окремим сторонам, частинам єдиного пізнавального процесу.

Отже, метод — це визначена система приписів, принципів, вимог, що повинна орієнтувати суб'єкта пізнання на рішення конкретного науково-практичного завдання, на досягнення визначеного результату в певній сфері.

Оскільки у даному випадку цією сферою людської діяльності є юриспруденція, то її методом буде науково обґрунтована та філософськи виправдана система засобів пізнавальної діяльності, що відповідає природі права та пов'язана з предметом правознавства.

У питанні про систему методів юриспруденції взагалі та теорії держави і права зокрема єдності немає.

Одні фахівці виокремлюють такі методи загальнотеоретичної науки:

1) загальний діалектико-матеріалістичний метод;

2) прийоми, що розробляються логікою (аналіз, синтез, індукцію, дедукцію, порівняння, аналогію, моделювання, абстрагування, системно-структурний підхід, експеримент тощо);

3) методи соціальних (неюридичних) наук: конкретно-соціологічні, статистичні, соціально-психологічні, аналіз історичних джерел;

4) кібернетичні та математичні методи;

5) власні методи правознавства — прийоми тлумачення права, порівняльно-правовий та ін.

Інші науковці методи пізнання права поділяють на три види:

1) загальний діалектико-матеріалістичний метод;

2) методи, загальні для всіх або більшості наук, але спеціальні щодо загального;

3) приватноправові методи.

Треті — виокремлюють методи філософського, загальнонаукового і приватнонаукового рівнів. До першого рівня належать філософські категорії, поняття і принципи пізнання: історичне і логічне, конкретне і абстрактне, загальне і особливе, ціле і частина тощо; до другого — ті, що використовуються більшістю наук; до приватнонаукових — методи, чинні в межах однієї або декількох наук (порівняльний, техніко-юридичний).

З наведених та інших поглядів на предмет системи методів, що використовується в теорії держави і права, найбільш прийнятною для теоретичного осмислення феномену держави і права є така структурно-ієрархічна побудова методів:

• загальні (філософські) методи;

• загальнонаукові методи;

• приватнонаукові методи;

• спеціальні методи.

Філософські методи — це система «м'яких» принципів, операцій, прийомів, що розташовані на найвищих «поверхах» абстрагування. Будучи універсальними за своїм змістом, вони визначають лише найзагальніші регулятиви дослідження, його генеральну стратегію.

Серед філософських методів виокремлюють насамперед діалектичний метод. Діалектика (грец. διαλεκτιυη — мистецтво вести бесіду, спір) — вчення про найбільш загальні закономірні зв'язки становлення, розвиток буття та пізнання і заснований на цьому вченні метод творчого, пізнавального мислення.

Діалектика як загальнофілософський метод сприяє формуванню системи знань про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства й мислення, дає змогу охопити світ в його цілісності, визначити місце пізнаного об'єкта серед інших, його зв'язок із ними тощо. Відповідно до вимог діалектики, усі державно-правові явища мають розглядатися у взаємному зв'язку між собою й громадським життям, у їх взаємодії та взаємовпливах. Вони вивчаються не у статиці, а в динаміці, на основі відповідних законів діалектики.

Серед законів діалектики є:

• закон про перехід кількісних змін в якісні (розширення і звуження сфери державного соціального забезпечення фактично сприяють зміні історичного змісту держави);

• закон єдності і боротьби протилежностей (розвиток держави і права безпосередньо пов'язаний з боротьбою соціальних сил);

• закон заперечення (в правовій системі “перехідної” держави присутні елементи нової і старої системи).

Ці закони діалектики нерозривно пов'язані з логічними засобами пізнання, які в загальному ланцюгу пізнавального процесу спираються на вироблені діалектикою категорії як інструменти проникнення в природу досліджуваного явища. Основні категорії діалектики є гранично загальними, тому застосовуються в процесі пізнання до усіх без винятку явищ дійсності. Для теоретичного осмислення держави і права такими категоріями є: причина і наслідок, зміст і форма, сутність і явище, загальне й одиничне, абстрактне і конкретне, необхідність і випадковість тощо.

Крім діалектики, теорія держави і права використовує також протилежний їй метод пізнання — метафізичний.

Метафізика (від. грец. — μετα; φνσικα. — після фізики) — філософське вчення про найсуттєвіші принципи та першооснови буття. Сутність метафізичного світогляду являє собою картина світу, згідно з якою всі явища і предмети розглядаються як вічні і незмінні, перебуваючи поза зв'язком та розвитком. Наприклад, природна сутність людини (в першу чергу, моральна) за тисячоліття соціального прогресу залишилась незмінною. Це дає підстави стверджувати, що сучасні моделі суспільних відносин багато в чому схожі з моделями відносин у давні часи. У всі історичні епохи люди боролися за владу, територію, природні ресурси. Що змінилося? Майже нічого. Тому сьогодні незмінними залишилися релігійні цінності, а філософські вчення історичної давнини актуальні і у ХХ1 столітті. Сучасні європейські політики цитують Аристотеля та індуїстські “Артхашастри”, оскільки саме там шукають та знаходять відповіді на складні питання управління країною.

Отже, роль загальних, філософських за своїм змістом методів у пізнанні державно-правових явищ є ключовою. Вони визначають саму стратегію дослідження, його загальну спрямованість, орієнтують на здобуття, відбір, накопичення цілком визначених у соціально змістовому аспекті фактів і, нарешті, зумовлюють характер та зміст оцінювання (інтерпретації) отриманих результатів дослідження. Система цих методів пізнання є вищим «поверхом» методологічної споруди. Вони тісно пов'язані з середнім методологічним «поверхом» — загальнонауковими методами пізнання, які є своєрідною проміжною ланкою, що забезпечує зв'язок та оптимальну взаємодію філософії зі спеціальнонауковим знанням та його методами.

Загальнонаукові методи пізнання державно-правових явищ - це середній рівень методологічних знань. З огляду на багатогранність теорії держави і права, вони є не сукупністю окремих загальнонаукових методів, а певними, тісно пов'язаними, взаємозалежними між собою групами таких методів, відомими як методологічні підходи.

Серед таких підходів особливу роль у пізнавальному процесі теорії держави і права відіграють історичний і логічний. Вони дають змогу на конкретному історичному матеріалі визначити закономірності розвитку держави і права, сприяють формулюванню дефініцій, понять, категорій, що становлять зміст державно-правової теорії.

Історичний підхід — це сукупність методів, що передбачають пізнання певного об'єкта через призму структурних та функціональних процесів його виникнення та розвитку. Історичний підхід відіграє важливу роль у пізнанні держави і права, оскільки поза історичним контекстом, пов'язуючим явища і процеси сучасності з тими процесами і явищами, які їм передували, так само як і з тими, які виникнуть на їхній основі в перспективі, неможливо пізнати саму цю сучасність. Наукове дослідження правових явищ і процесів не може обмежити себе їхнім станом лише на певний момент існування, оскільки буде втрачений причинно-наслідковий зв'язок в історичному розвитку права.

Використання історичного підходу дає змогу простежити логіку змін у процесі розвитку держави і права, еволюцію правового регулювання; з'ясувати, під впливом яких соціально-економічних, політичних факторів з'являлись певні джерела права, як це впливало на зміст та розвиток держави і права загалом. Крім того, застосування цього підходу є обов'язковим, коли з'ясовується сутність певного джерела права, наприклад, нормативно-правового акта, який діє протягом тривалого часу, конкретно-історичні обставини прийняття якого можуть значно відрізнятися від умов його прийняття. Саме це може сприяти уникненню помилок у процесі правотворчої діяльності, ефективності дії механізму правового регулювання.

У межах теорії держави і права історичний підхід зазвичай використовується в історико-теоретичних дослідженнях, де здійснює своє призначення через низку методів. Серед них: хронологічний метод, що передбачає вивчення державно-правових явищ у суворо визначеній хронологічній послідовності; проблемно-хронологічний метод, за допомогою якого великий та різний історичний матеріал систематизується з окремих проблем, у межах яких відновлюється ланцюг державно-правових подій у хронологічній послідовності; метод періодизації, що передбачає розгляд відповідного явища в тісному його поєднанні до певних, виокремлених за суттєвими критеріями, історичних проміжків часу — періодів. Як відомо, певна періодизація історичного процесу зазвичай є критерієм типологізації держави і права.

Формально-логічний підхід — сукупність методів, за допомогою яких зміст досліджуваного об'єкта відображається у вигляді раціональної конструкції, у будь-якому, особливо теоретичному, дослідженні посідає одне з провідних місць.

Першорядним у логічному підході є аналіз, який, як формально-логічний метод, відіграє найважливішу роль у логічному осмисленні держави і права. За допомогою аналізу, мета якого полягає в пізнанні частин як елементів складного цілого, виявляється внутрішня «конструкція» держави або права, створюються відповідні умови для формулювання їхніх понять.

Однією з форм аналізу є класифікація, яка, як засіб впорядкування хаотичної маси чинників та явищ шляхом розчленовування хаотичного цілого на частини за певними ознаками, широко використовується в теорії держави і права. Ця логічна операція дає змогу упорядкувати наявні в сучасному світі різні прояви держави і права, виокремити типові, сутнісні й водночас випадкові в цих явищах ознаки і на цій основі побудувати класифікаційні схеми відповідних державно-правових явищ (форм держави, державних органів, функцій держави, норм права, нормативно-правових актів, правових відносин, правових систем світу, правопорушень тощо). Класифікацію за найбільш істотними, пов'язаними зі змістом та сутністю держави і права певної історичної епохи ознаками, тобто таку класифікацію, за допомогою якої визначаються типи держави і права, визначають як типологізація (типологія).

Аналіз кожної частини, елемента цілого сприяє, але ще не приводить до пізнання цілого. Ця мета досягається в результаті складної роботи мислення щодо синтезування отриманих раніше, на стадії аналізу, даних. Синтетична діяльність мислення починається з того, чим закінчується аналіз. Якщо за допомогою аналізу єдина цілісність поділяється на окремі складові й кожна з них досліджується самостійно, то за допомогою синтезу всі частини поєднуються в мисленні з усіма їхніми зв'язками, відносинами та взаємодіями, з усіма багатствами їхньої специфіки у відновленій цілісній єдності. Синтез поєднує загальне й одиничне, спільне й окреме в ціле. За допомогою синтезу створюється загальне уявлення про істотні ознаки, зміст і межі поняття держави і права (та їхніх структурних одиниць), що в концентрованому вигляді передбачені в їхніх дефініціях. Дефініція — кінцевий результат логічної операції, у процесі якої розкривається зміст поняття. В теорії держави і права така логічна операція дуже поширена, оскільки вона дає змогу дефінування всіх правових явищ — від норми права до права загалом.

Оскільки аналіз і синтез є логічними прийомам мислення, що здійснюються за допомогою абстрактних понять, вони тісно пов'язані з таким логічним методом, як абстрагування. Абстрагування — це виокремлення властивостей досліджуваного явища, що цікавлять дослідника, а також одночасне відволікання від інших властивостей, у результаті чого створюються різні абстракції — поняття, категорії, теоретичні конструкції та їхні системи тощо. Широке використання зазначеного методу в теорії держави і права є цілком обґрунтованим, оскільки однією з головних завдань останньої є саме формування та вдосконалення понятійно-категоріального апарату юриспруденції.

З логічних методів, що використовується також у теорії держави і права, слід зазначити індукцію та дедукцію. Індукція — форма умовиводу, де на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне; спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення чи гіпотези; дедукція — одна з форм умовиводу, відповідно до якого на основі загального правила логічно з одних положень, як істинних, виводиться нове істинне. Так, досліджуючи норми, що закріплюють форму державного правління (індуктивно), можна визначити, якою вона є - монархічною чи республіканською, або, вивчаючи певну галузь права, можна з'ясувати особливості її окремих норм (дедукція).

Не менш вагомим для пізнання державно-правових явищ є ще один логічний метод — порівняння, який передбачає зіставлення пізнавальних об'єктів з метою виявлення подібних рис або розходжень між ними. Правила порівняння передбачають порівняння тільки однорідних предметів, до того ж порівняння повинне здійснюватися за найбільш істотними ознаками. Саме порівняння є одним із тих методів логічного підходу, що найглибше «проник» у нижчий рівень методологічної споруди, ставши своєрідною основою для такого спеціального методу юриспруденції, як порівняльно-правовий. Порівняння використовуються не тільки в теоретичній, але й у практичній діяльності юриста, якому, наприклад, постійно доводиться порівнювати одні норми з іншими під час тлумачення і вибору норм.

Серед ключових для теоретичного осмислення держави і права є системний метод — універсальний інструмент пізнавальної діяльності, незамінний у дослідженні складних динамічних цілісностей.. Його основою є категорія «система», яка є об'єктивно створеною для досягнення певної мети, порівняно стійка, самостійна та автономна структурно-упорядкована цілісна єдність, що складається з сукупності елементів, які перебувають між собою в тісних зв'язках та відносинах.

Зазначені істотні ознаки системності й самої системи розкривають органічний зв'язок її складників. Цей зв'язок виражається в такій залежності системотворчих компонентів, коли виключення чи зміна одного з них може спричинити зміну чи руйнування всього системного цілого. Призначення системного методу полягає в тому, щоб виявити складові елементи системної цілісності та їхню специфічну якість; визначити зв'язки, відносини й залежності елементів між собою; пізнати елементи у їхній якісній визначеності та взаємодії, що розкриває властивості системи як єдиного цілого; виявити функціональне призначення, роль та ефективність впливу системи й кожного її елемента на середовище і зворотний вплив середовища на систему.

Системний метод передбачає розгляд державно-правових явищ як цілісних систем, які мають внутрішню будову, а також зв'язки між ними та іншими інститутами. Він виходить з того, що:

1) система є цілим комплексом пов'язаних елементів;

2) вона утворює єдність з середовищем;

3) будь-яка система є елементом системи більш високого порядку;

4) елементи будь-якої системи виступають як системи більш низького порядку.

Наприклад, нормативно-правовий акт є системою, що складається із норм, об’єднаних у інститути.

Оскільки система динамічна, постійно розвивається через властиві їй внутрішні та зовнішні протиріччя, важливе значення має функціональний метод, призначений для виявлення найбільш значущих умов функціонування визначеної системи.

За допомогою цього методу можна простежити не стільки дію всієї системи, скільки функціонування її окремих ланок у їхньому зв'язку і залежності. Такий метод дає змогу виявити зміни, що відбуваються в державному механізмі, у системі права, у механізмі правового регулювання.

Функціональний аналіз можливий тільки в динамічних системах, тобто здатних до змін. Такими, власне, є і держава, і право.

Необхідність структурного аналізу випливає зі специфіки системного і функціонального методів, подібних тим, що за допомогою кожного з них так чи інакше з'ясовуються й аналізуються структурні елементи системи. Саме цим, очевидно, можна пояснити той факт, що в літературі нерідко зустрічається найменування розглянутих методів як системно-структурного і структурно-функціонального.

В останній час до загальнонаукових методів пізнання відносять синергетичний метод, який, відіграючи конструктивну роль у суспільному розвитку, пояснює роль суб'єктивного фактору в державно-правовому житті суспільства, дає змогу, поряд із закономірними причинно-наслідковими зв'язками, враховувати і випадкові, вірогідні зв'язки. Одним із перших спроб використання синергетики під час дослідження держави і права, інших державно-правових явищ здійснив А. Венгеров. Він вважає, що теорія держави і права поступово поглинає і методологію синергетики — нової науки про довільно організовані, випадкові процеси. Вона сприяє кращому розумінню різних процесів, зокрема, самоуправління і управління в державно-правовій сфері, особливо під час розвитку демократичних перетворень, що відбуваються в місцевому самоуправлінні, в структурі виконавчої влади. Крім того, саме синергетичний метод є інструментом пізнання таких явищ, як соціальний порядок та правопорядок. У контексті синергетичної інтерпретації можна стверджувати, що складно організовані системи мають тенденцію розпадатися, досягаючи піку свого розвитку. Так утворюється філософська діалектична дихотомія: усталеність виростає з неусталеності, адже народження нового структурного утворення є наслідком випадковості. Усталеність перетворюється на неусталеність. Вказаний факт обов’язково потрібно враховувати при дослідженні будь-якої системи – правової, державного управління, міжнародних відносин.

Зазначені методи використовуються в усіх сферах пізнавальної діяльності, зокрема, й у теорії держави і права з метою з'ясування основних понять та категорій юриспруденції, загальних законів і закономірностей виникнення, розвитку та функціонування держави і права.

Ускладнення і розширення предмета дослідження, нові запити практики змушують теорію держави і права звертатися до приватнонаукових методів, які є сукупністю методів, запозичених з інших наук (соціології, математики тощо).

Серед них конкретно - соціологічний метод, який у теорії держави і права сприяє аналізу, переробці і відбору необхідної інформації про правотворчу та правозастосовчу діяльність компетентних державних органів з метою проведення теоретичних узагальнень і прийняття відповідних практичних рішень. Конкретно-соціологічний метод здійснюється за допомогою таких прийомів, як анкетування, опитування населення, проведення соціально-правових експериментів, математичної і комп'ютерної обробки.

Статистичний метод передбачає опрацювання кількісних показників, які об'єктивно відображають стан, динаміку і тенденції розвитку державно-правових та інших юридично значущих явищ у наукових чи практичних цілях. Статистичний метод набуває особливого значення під час вивчення масових явищ, наприклад, реалізації права в діяльності компетентних державних органів та інших суб'єктів права, стану законності і правопорядку, динаміки правопорушень тощо. В сучасних умовах, коли свої пізнавальні цілі статистичний метод все частіше реалізує за допомогою машинної (комп'ютерної) техніки, він показує свою ефективність у конкретних дослідженнях держави і права.

Метод моделювання полягає у створенні на основі вивчення державно-правових явищ і процесів ідеальних моделей держави і права. Наприклад, створення ідеальної моделі механізму держави, форми держави, нормативно-правового акта, правових відносин тощо. Моделювання, як один із провідних методів теорії держави і права, може застосовуватись як самостійно, так і як прийом конкретно-соціологічного методу.

Прогностичний метод є сукупністю прийомів, які дають змогу скласти науково-обґрунтовані прогнози про майбутнє розвитку держави і права, інших державно-правових явищ.

Отже, для дослідження державно-правових явищ в юридичній науці і використовується певна, характерна і для інших наук група загальних методів пізнання, які певним чином «пристосовуються» до об'єкта пізнання. Пристосованість загальнофілософських, загальнонаукових та приватнонаукових методів до теорії держави і права визначається їхньою юридизацією, тобто набуттям специфічних якостей, пов'язаних із таким складним об'єктом пізнання, яким є держава і право одночасно.

Спеціальні методи — це способи пізнання, які напрацьовані певною юридичною наукою і використовуються для вирішення конкретних завдань у межах юриспруденції. До спеціальних методів теорії держави і права належать порівняльно-правовий, тлумачення (інтерпретації) правових норм, формально - догматичний (юридичний), правового експерименту, усунення прогалин у праві.

Порівняльно-правовий метод використовується для з'ясування спільного і різного між державно-правовими явищами в межах однієї або декількох правових систем шляхом їхнього порівняння, розрізнення за будь-якою ознакою або властивістю.

Порівняння має сенс лише в тому випадку, якщо порівнювані об'єкти мають подібність, тотожність. Ця процедура передує стадії формування правових понять, категорій, законів. Перш ніж пізнати найбільш важливе, сутнісне, зміст поняття, закономірності, необхідно попередньо виявити, що у досліджуваному явищі є загальним та стійким. Порівняння найбільш суттєвих, важливих сторін, аспектів джерел права як явищ, між якими існують певні відносини, зв'язки, як одного із основних об'єктів порівняльного правознавства, є актуальним.

Метод правового експерименту передбачає апробацію, перевірку чи пошук емпіричних даних, певної гіпотези в обмеженому масштабі з метою визначення ефективності та отримання істинних результатів та їхнього подальшого використання в практичній діяльності в більш широких масштабах. Наприклад, у діяльності правоохоронних органів активно використовується слідчий експеримент, який проводиться у разі потреби відтворення події, в процесі розслідування кримінальної справи. Однак метод експерименту може застосовуватись і для отримання знань про явища, що в дійсності не існують, моделювання їх у невеликому обсязі, наприклад, для практичної перевірки ефективності діяльності окремих державно-правових інститутів. Експеримент дає змогу з'ясувати відповідність уявлень про досліджуваний об'єкт взагалі і, зокрема, дати конкретні матеріали, факти, отримані під час вивчення і аналізу інформації. Основними етапами організації і проведення правового експерименту є: проектування, проведення і підведення підсумків експерименту.

Формально-догматичний, або юридичний метод, заснований на використанні правил формальної логіки для пізнання права, є традиційним, властивим юридичній науці, оскільки виходить з її природи. Його сутність полягає у формулюванні й розкритті юридичних понять, побудові юридичних конструкцій, з'ясуванні дійсного змісту закону. Останнє здійснюється певними способами тлумачення правових приписів:

- філологічний, який полягає в аналізі змісту правових норм за допомогою правил граматики;

- системний, що передбачає з'ясування вимог правових норм залежно від їхнього місця в системі права та взаємозв'язку з іншими правовими приписами;

- історичний, за допомогою якого встановлюються мотиви, мета та конкретно-історичні умови, в яких була прийнята правова норма;

- еволютивний, за допомогою якого встановлюється «новий зміст» норми в сучасних умовах;

- логічний, який передбачає з'ясування вимог приписів правових норм за допомогою законів формальної логіки;

- функціональний, який передбачає тлумачення оціночних правових категорій.

На сучасному етапі це дає змогу створювати й удосконалювати систему законодавства, забезпечувати однакове застосування правових норм та відповідний режим законності. Формальна визначеність правових конструкцій, їхня нормативність надає їм могутності та стабільності, протидіє спробам їх свавільної зміни — інакше кажучи, спробам встановити режим беззаконня.

Але поряд із такими позитивними якостями, формально - догматичний метод має певні недоліки, головний із яких пов'язаний із нехтуванням ним зумовленості змісту права й конкретних проявів суспільного розвитку. Це проявляється в тому, що в сучасному світі непоодинокі випадки, коли формально - юридичні конструкції не мають адекватного вияву на практиці. Щодо держави цей дуалізм помітив ще в другій половині XIX ст. відомий німецький юрист Г. Еллінек, який запровадив двоаспектний, юридично-соціологічний (точніше, юридично-політичний) підхід до пізнання складних соціально-політичних систем. Урахування юридичних (статичних) та політичних (динамічних) характеристик під час дослідження державно-правових явищ було непоганим засобом подолання теоретичних труднощів, яких зазнав юридичний позитивізм.

Методологічне значення єдності теоретичного й практичного в пізнанні держави і права зумовлено не тільки потребою комплексного дослідження їх двох сторін — «юридичної» та «політичної (фактичної)», а більш глибокими, закладеними саме в процесі людської діяльності причинами. Це виражається в тому, що будь-яка людська діяльність має теоретичний та практичний аспекти.

. Глава 3. ОСНОВИ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ

1. Поняття, сутність та ознаки держави.

2. Державна та політична влада.

3. Теорії походження держави.

4. Сучасні концепції держави