Загальні відомості про сучасні слов’янські мови. Генетична класифікація мов. Слов’янська група

Слов'яни − велика група племен, предків сучасних слов'янських народів Центральної, Південної та Східної Європи, що говорили на мовах, які належали до індоєвропейської сім'ї. Слов'яни є найчисленнішою в Європі (в т. ч. етнічні ро­сіяни всієї Росії) групою індоєвропейських народів, спо­ріднених за походженням (генетично), мовою і культурою. Слов'янські мови − група мов, що розвинулися з діалектів праслов'янської мови, яка становила собою одне з розгалужень індоєвропейської родини мов. Слов'янські мови як основна ознака слов'янських народів за кількістю носіїв посідають п'яте місце у світі (після ки­тайської, індійської, германської та романської груп). За даними Інтернету, загальна кількість носіїв слов'янських мов у світі на 2001 − 2005 рр. становила майже 290 млн. осіб. За різними джерелами, у слов'янських країнах про­живають: росіяни (понад 145,5 млн. осіб), українці (понад 47,1 млн.), білоруси (до 10,3 млн.), русини (кілька сот тисяч у Воєводині), поляки (понад 38,6 млн.), чехи (до 10,3 млн.), словаки (понад 5,4 млн.), серболужичани (кілька десятків тисяч), кашуби (зникають, асимілювавшись з поляками), серби (до 10 млн.), болгари (до 9 млн.), хорвати (до 4,5 млн.), боснійці (до 3,8 млн.), словенці (понад 2 млн.), македонці (понад 2 млн.), чорногорці (понад 0,7 млн.). Співвідношення між кількістю слов'ян і носіїв слов'янських мов приблиз­но однакове, але в Україні значна, а в Білорусі переважна частина громадян користується російською мовою, у зв'язку з чим носіїв цієї мови більше, ніж росіян, а носіїв біло­руської та української мов менше, ніж білорусів і україн­ців. Більшість слов'ян має свої національні мови й держави, і лише окремі з них позбавлені таких ознак, що є основною підставою для дискусій стосовно кількості слов'янських мов і народів.

Зусиллями декількох поколінь учених, які вивчали мови в порівняльному аспекті, розроблена генеалогічна класифікація мов.

Генеалогічна класифікація мов – вивчення і групування мов світу на основі споріднених зв'язків між ними (на основі спільного походження від якоїсь прамови).

Цей принцип базується на існуванні регулярних системних фонетичних, граматичних і лексичних відповідностей, що закономірно повторюються у споріднених мовах. Споріднені мови виникли шляхом диференціації діалектів однієї первісної мови, яку називають прамовою або мовою-основою (наприклад, сучасні слов'янські мови походять від колишньої спільнослов'янської, або праслов'янської, мови). Диференціація мов є наслідком різних соціальних причин, у тому числі міграції племен, завоювань, змін державних кордонів, етнічного змішування і т. ін. Споріднені мови об'єднують у підгрупи, групи (гілки), сім'ї, або родини, а також в одиниці вищої ієрархії - надродини (гіперсім'ї).

Генеалогічна класифікація мов існує у вигляді єдиної схеми для кожної окремої родини й інколи схематично зображується у вигляді генеалогічного дерева, але реальні відношення між мовами однієї родини складніші, ніж їх подає схема.

Генеалогічна класифікація базується на порівняльно-історичному методі, мета якого полягає:

1) у встановленні спорідненості мов, їх спільного походження шляхом порівняння слів, звуків і граматичних форм;

2) у реконструюванні слів і граматичних значень у мові-предку;

3) у встановленні закономірностей у зміні слів, звуків і граматичних форм після розходження мов.

За генеалогічною класифікацією мови світу поділяють на сім'ї (максимальні об'єднання споріднених мов), сім'ї - на групи (гілки), групи -- на підгрупи, а вже в підгрупах виділяють конкретні мови. Ізольовану мову, генетичних зв'язків якої не вдалося знайти, вважають окремою сім'єю. Найвідомішими і найпоширенішими мовними сім'ями є індоєвропейська, семіто-хамітська, кавказька, фінно-угорська, самодійська, тюркська, монгольська, тунгусо-маньчжурська, китайсько-тибетська, тайська, аустронезійська, аустроазіатська.

Найпоширенішою сім'єю споріднених мов є індоєвропейська сім'я, представлена на всіх населених континентах Землі, число носіїв перевищує 2,5 млрд. Термін індоєвропейські мови (англ. Indo-European languages) був уперше запроваджений англійським дослідником Томасом Юнгом в 1813 році [2]. У німецькомовній літературі частіше використовується термін індогерманські мови (нім. indogermanische Sprachen).

Належність окремих мов і мовних груп до сім’ї індоєвропейських мов визначається на підставі подібності їхньої структури, досліджуваної за допомогою порівняльно-історичного методу і пояснюваної як результат їх походження від єдиної у минулому індоєвропейської прамови.

За ознаками ближчої спорідненості індоєвропейські мови поділяються на групи мов і окремі мови на рівні груп.

Існує 7 груп живих індоєвропейських мов і 3 окремі мови, до яких належать також відомі з історії близькоспоріднені з ними мертві мови, що були попередніми етапами розвитку сучасних мов або належали до відповідних груп як самостійні мови.

Найбільшу групу живих індоєвропейських мов становлять індійські мови — 96, якими розмовляє понад 770 млн. чол., також групи іранських, балтійських, романських, германських, кельтських мов і слов’янська група мов,яка поділяється на 3 підгрупи (понад 290 млн. носіїв): східну (українська, російська, білоруська, західну (польська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька) і південну (болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська); до західної підгрупи належала також полабська мова, яка зникла на початку XVIII ст.

Перші спроби генеалогічної класифікації слов'янських мов належать чеському філологові Йосефу Добровському (1753 – 1829). Його вважають патріархом слов'янської фі­лології, який заклав основи систематичного порівняль­ного дослідження мов. Учений поділяв усі слов'янські мови і діалекти на дві підгрупи:

1) західнослов'янські: польська із сілезьким діалектом; чеська (богемська) з мо­равським, сілезьким і словацьким говорами;

2) південносхідні: російська; іллірійська за говорами – болгарським, російсько-сербським, боснійським, славонським, далмат­ським, рагузьким; хорватська з віндським говором.

Така класифікація відображає поділ і протиставлення слов'янсь­ких діалектів на західно- та східнослов'янські й засвідчує тісніші етнокультурні зв'язки (у т. ч. і церковнослов'янські) між південними і східними слов'янами, ніж між південни­ми й західними чи західними й східними. Недосконалість цієї класифікації пов'язана з неадекватним уявленням тогочасних філологів про справжню картину слов'янського мовного світу, низьким рівнем типологічних досліджень і відсутністю порівняльно-історичного методу. Запропоновану Й. Добровським класифікацію слов'янських мов підтримали згодом і деякі представники порівняльно-історичного мовознавства: А. Шлейхер, О. Шахматов, Б. Цонєв та ін. Водночас результати компаративістики спричинилися до формування в XX ст. класифікації, яка визначає три підгрупи слов'янських мов: західну, східну і південну (південна сформувалася на основі тієї частини діа­лектів, що відкололися від східнослов'янської групи). За цією класифікацією до західнослов'янської під­групи належать: польська мова із залишками кашубської; чеська; словацька; лужицька у двох своїх варіантах – верхньо- і нижньолужицькому, які все частіше розгляда­ють як окремі мови; мертва полабська мова і поморсько-словінський діалект. Східнослов'янська підгрупа об'єднує три мови: російську, українську й білоруську. Специфічним різновидом західноукраїнських діалектів у сербському мовному середовищі є русинська мова-діа­лект югославських руснаків. Південнослов'янську підгрупу становлять болгарська, македонська, сер­бська, хорватська, словенська мови, а також мертва старо­слов'янська.

Тричленна класифікація хоч і є загальноприйнятою, проте не позбавлена дискусійних моментів, зумовлених складними процесами зовнішніх впливів і дивергенції та конвергенції слов'янських мов. У середині XXст. було зроблено спроби деталізувати цю класифікацію (чеський славіст Ф. Конечний і радянський мовознавець Л. Якубинський). Якубинський запропону­вав поділ слов'янських мов на такі підгрупи:

1. східно­слов'янські мови;

2. польська мова з кашубською та поморсько-словінською;

3. лужицької;

4. чеська мова зі словацькою;

5. сербська, хорватська і словенська;

6. болгарська і македонська.

З огляду на основні фонетичні типи, територіальну поширеність, культурно-історичні зв’язки народів більшість сучасних учених визначає тричленну класифікацію слов’янських мов.

Східнословянські мови – цілісна й найчисельніша група слов’янських мов у Сх. Європі, до складу якої входять українська, російська та білоруська мови. Виникли на основі близькоспоріднених територіальних східнослов’янських говорів (6 – 9 ст.), які в процесі консолідації набули рис, що стали спільною ознакою сучасних східнословянських мов. До цих рис належать: сполуки цв-, зв- перед Ђ (< оі); зміна сполучень dj, tj в ж, ч; втрата проривних приголосних у групах dl, tl; наявність вторинного л у кол. сполученнях губних приголосних з j; повноголосся (зміна спільнослов’ян. сполук типу tort, tolt, tert, telt у повноголосні torot, tolot, teret, telet); втрата носових голосних он > у, ę > ‘а; заміна музичного наголосу експіраторним; зміна поч. сполучення je перед наступними і, е в о; втрата двоїни; занепад простих минулих часів дієслова – аориста й імперфекта та ін. Спільний давньорус. період у східнослов’ян. говорах закінчився із занепадом зредукованих ъ, ь, який відбувався протягом 11 – 13 ст. у східнослов’ян. діал. ареалах не синхронно. Неоднакові наслідки цього процесу засвідчили початок самостійної історії окремих східнослов’янських мов.

Найістотніші відмінності між сучасними східнослов’янськими мовами на фонетичному рівні такі: акання в рос. і білорус. мовах і відсутність його в укр. мові; злиття етимологічних ы, і в й в укр. мові при первісних ы, і в рос. та білоруській; різні умови переходу е (< е, ь) в о перед твердими приголосними (після м’яких перед твердими приголосними і в абсолютному кінці слова під наголосом у рос. та білорус. мовах, тільки після шиплячих і j незалежно від місця наголосу в укр. мові); вибуховий задньоязиковий приголосний g в рос., фрикативний [γ] в білоруській і фарингальний [h] в укр. мові; рефлексація давнього Ђ переважно як е в рос. та білорус., як і й дифтонги в укр.; різна історія голосних у нових закритих складах: збереження давніх о, е в рос. і білорус. (рос., білорус. конь, стол; рос. семь, печь; білорус. сем, печ), перехід їх в і в укр. (кінь, стіл, сім, піч); різна вимова дзвінких приголосних у кінці слова (оглушення їх у рос. і білорус. при збереженні дзвінкості в укр.); рефлекси слабких зредукованих ъ, ь у позиції після плавних сонорних типу trbt, th>t, trbt, tlbt та сильних зредукованих ъ, ь перед j, і як о, е в рос. (дрожать, глотать, греметь, слеза; крою, мою, рою, слепой), и в укр. (дрижати, глитати, гриміти; крию, мию, рию, сліпий), ы в білорус, (дрыжаць, глытаць, грымець; крыю, рыю, мыю, сляпы); перетворення у давніх сполученнях типу tъlt, tьlt, tolt та в суфіксі -лъ у дієсловах мин. ч. ч. p.: збереження л у рос. (волк, толстый, шелк, молчать; знал, ходил), зміна л > у в укр. (вовк, товстий, шовк, мовчати; знав, ходив) і в білорус, (воўк, тоўсты, шоўк, маўчаць; знаў, хадзіў); палаталізація приголосних з, с, ц у суфіксах -ський, -зький, -цький і диспалаталізація їх перед е, и в укр., відсутність цих явищ у рос. і білорус. мовах; асиміляція j в інтервокальній позиції поперед, приголосним і подовження його в укр. і білорус. мовах (укр. збіжжя, зілля, життя, суддя, ніччю; білорус. збожжа, зелле, жыццё, суддзя, ноччу), збереження давніх сполучень -ьje, -ьja, -ь)и в російській (судья, житие, ночью); диспалаталізація губних в абс. кінці слова в укр. і білорус. мовах (укр. голуб, кров, сім; білорус. голуб, кроў, сем), збереження їхньої палатальності в російській (голубь, кровь, семь); надпалатальність д’ і т’ тільки у білорус, мові, що зумовила виникнення дзекання і цекання (дзень, жолудзь, цесны, чытаць) і т. ін. На граматичному рівні східнослов’янські мовивідрізняються наявністю кличного відмінка в укр. мові, збереженням його решток у білорус. і відсутністю у рос. мові, закріпленням давнього закінчення -ові/-еві у дав. в. одн. іменників ч. р. в укр. мові (братові, синові, ткачеві), закінчення -у в цих формах у рос. мові; набуття старослов’ян. форм дієприкметників на -щий рос., втрата їх укр. і білорус, мовами; відпадіння кінцевого -т у дієсловах 3-ї ос. одн. теп. ч. в укр. та білорус. мовах (укр. знає, пише, читає; білорус. ведае, піша, чытае), збереження його в російській (знает, пишет, читает); наявність синтет. форми майб. ч. дієслів в укр. мові (писатиму, ходитиму), відсутньої у рос. і білоруській; уживання пасивних дієприкметників теп. ч. з суфіксом -м- у рос. і білорус. мовах (рос. изучаемый, читаемый; білорус, вывучаемы, чытаемы), занепад їх в укр. мові.

Діалектна диференціація сучасних хіднословянських мов багатша і відбиває особливості етно- та глотогенезу східних слов’ян: у рос. мові виділяються протиставлені пн. й пд. наріччя зі смугою перехідних середньорос. говорів, укр. мова складається з давніх пн., пд.-зх. і значно пізнішого пд.-сх. наріч, білорус, мовна територія поділяється на пд.-зх. наріччя, споріднене з пн. укр., пн.-сх. наріччя і середньобілорус. говори, які поєднують у собі діал. особливості обох наріч. Розвиток східнослов’ян. літ. мов пройшов два етапи: староукр., старорос. і старобілорус. писемно-літ. мови (13 – 18 ст.) базувалися на давньорус. літ. традиціях, а нові літ. мови виникли у 18 – 9 ст. на нар. основі, з неоднаковим використанням поперед. писемних традицій. Сучасна укр. літ. мова розвинулась на нар. основі середньо наддніпрянських говорів, відображених у творчості Івана Котляревського й особливо Тараса Шевченка, з урахуванням найважливіших рис староукраїнської літературної традиції. Сучасна рос. літ. мова формувалася протягом 18 – поч. 19 ст. (творчість О. Пушкіна) шляхом синтезу елементів живого нар. мовлення і традиц. книжно-літ. мови з помітним церковнослов’ян. струменем, а сучасна білорус. літ. мова, формування якої почалося в ост. чверті 19 ст. на основі центр. білорус. говірок у повному відриві від старобілорус. мовно-літ. традицій, стала на твердий шлях розвитку тільки в 20 ст. (творчість Янки Купали і Якуба Коласа).