Роль вітчизняної філологічної науки і вирішенні проблем порівняльно-історичного мовознавства

Слов'янознавство, славістика, наука про слов'ян, об'єднуюча ряд наукових дисциплін, що вивчають історію, літературу, мову, фольклор, етнографію, економіку, мистецтво і релігію у минулому і сьогоденні, пам'ятники матеріальної і духовної культури слов'ян. В слав.(слов'янський) країнах проблематика, що відноситься до історії, культури, мови кожної даної країни, в поняття С. умовно не включається (вона вивчається в рамках вітчизняної історії, філології і інших галузей суспільних наук тієї або іншої країни).

Витоки слов’янознавства сходять до часу виникнення і зміцнення перших слов’янських держав, коли була усвідомлена і письмово зафіксована ідея слов'янської взаємності, слов'янської етнічної єдності («Повість тимчасових років» Нестора, хроніки Галла Аноніма і Кузьми Празького, «Літопис попа Дукляніна» і ін.). Інтерес до слов'янства виявляється і в пізніших історичних і художньо-публіцистичних пам'ятниках епохи феодалізму (гуситські трактати, чеська римована хроніка Даліміла, літопис Пулькави і ін., «Історія Польщі» Я. Длугоша, «Трактат про два Сарматіях» Матвія з Мехова, історія Марцина Кромера, твори польського поета Я. Кохановського, російські літописи і хронографії, білорусько-литовське і українське літописання, трактат «Про походження і долі слов'ян» В. Прібоєвіча і ін.). У 17 ст підвищена увага до минулого і сьогодення слов'янських народів відбилося у вченій діяльності хорватів Ю. Кріжаніча і П. Вітезовіча, у вигадуваннях історика далматинця М. Орбіні «Слов'янське царство» (1601), в переведеннях в Росії з польського історичних вигадувань (М. Стрийковського і ін.). Свідомість слов'янської спільності створила умови для зародження наукового С., чому сприяли також успіхи античній філології і перехід до наукових методів видання середньовічних джерел. Слов'янознавство (а також сам термін «З.», або славістика) виникло в 2-ій половині 18 ст як дисципліна в основному філологічна, така, що займається головним чином вивченням мови і літератури слав.(слов'янський) народів, їх старовин, виданням і критикою переважно прадавніх письмових пам'ятників. Успіх славістічеських досліджень в слов'янських країнах в кінці 18 — початку 19 вв.(століття) у значній мірі був пов'язаний з підйомом національно-визвольного руху у західних і південних слов'ян, з періодом Освіти, а також національним підйомом і зростанням симпатій в прогресивних кругах російського суспільства до пригноблюваних слов'янських народів. Як наука С. оформилося раніше інших країн в Чехії, де його зачинає виступив І. Добровський, що визначив в своїх працях майже весь круг проблем, зв'язаних з подальшим розвитком слов'янської філології. Важливу роль зіграли праці І. Юнгмана, Ф. Челаковського, Ф. Палацкого, Ст Гани. Для зміцнення відчуття слов'янської спільності особливе значення мала літературна діяльність словака Я. Коллара. «Слов'янські старовини» (1837) П. І. Шафаріка стали відправною працею для слов'янської археології і етнографії, філологічних і історіко-славістічеських. порівняльних досліджень. У 18 ст віддзеркаленням збільшеного інтересу до історії слов'янських народів з'явилася в Болгарії «Історія славено-болгарська» (1762) Паїсия Хилендарського, в Чорногорії — діяльність Ст Петровича, в Сербії — І. Раїча і З. Орфеліна. Значний вклад в С. південних слов'ян внесли Ст Караджіч, творець сербської літературної мови, збирач народний пісень, автор «Сербського словника» (1818), і Дж. Данічич, автор «Словника з літературних сербських старовин» (ч. 1—3, 1863—64), словенський Ст Копітар, болгари Р. Раковський, Л. Каравелов. В області фольклоризму в середині 19 ст працювали брати Д. і До. Міладінови. Інтерес, що заглиблювався, до С. виявлявся і у представників іллірізма хорватів Л. Гая, І. Кукульовіча-сакцинського, діяча словенського і хорватського відродження С. Враза.