Праслов’янська мова, основні фонетичні і генетичні характеристики. Праслов’янська спадщина

Праслов’янська мова, що виникла на ґрунті одного з діалектів праіндоєвропейської мови, відіграє велику роль при порівняльно-історичному вивченні всіх сучасних індоєвропейських мов.

Праслов’янська мова-прамова – це основа як усіх слов’янських мов та діалектів, наявних на сьогодні східнослов’янських, південнослов’янських, західнослов’янських, так і мертвих мов.

Праслов’янську мову не засвідчено жодною пам’яткою. Ця мова була штучно реконструйована, змодельована вченими і являє собою логічну, струнку систему архетипів – мовних форм, які записуються латинськими буквами під зірочкою * (астериском). Основним прийомом відновлення цих форм є аналіз значної кількості регулярних відповідностей у слов'янських та інших індоєвропейських мов, здійснених на основі етимологічного аналізу.

Оскільки праслов’янська мова була спільною розмовною мовою для всіх слов’ян, її нерідко називають також спільнослов’янською, загальнослов’янською, протослов’янською, давньослов’янською. Оскільки ці терміни не вказують на її давність, історичні причини тієї структурної схожості як результату генетичної спорідненості слов'янських мов між собою, мовознавці віддають перевагу терміну «праслов’янська мова». Термін праслов’янська мова співвідноситься з німецьким терміном urslavisch. У французькій мові використовується термін slave commune, який можна перекласти як «спільнослов’янська мова».

Особливості праслов’янської мови:

1. В основі праслов’янської транскрипції – латинський алфавіт (крім ch) із додатковоми графічними і діакритичними знаками;

2. Явища праслов’янської мови позначають спеціальним знаком * (астериск або у грецькій мові – зірочка; цей знак уперше використав німецький учений А. Шлейхер), що означає реконструйовану форму; форма не засвідчена ані в живій мові, ані в пам’ятках;

3.Праслов’янський акут позначався знаком акут [’] над відповідним голосним чи дифтонгом і означає одновершинну, висхідну інтонацію;

4. Циркумфлекс ['] - наголос, інтонація, в основному, спадна;

5. Риска над голосним означає знак довгої тривалості голосного звука (а, о, е, ї, и);

6. Дужка над голосним означає знак короткої тривалості звука (а, о, е, і);

7. Риска праворуч – знак пом’якшення приголосного звука;

8. Дашок над голосним вживають для позначення напруженого голосного звука ъ або ь;

9. < або > – знак, що показує напрям змін (розвитку) звука, звукосполучення, морфеми слова;

10. о – кружок під звуками r, l, m, n – це знак складотворчості;

11. g – передає африкату дз, w – передає африкату дж.

Фонетика. В галузі фонетики відбулись такі зміни:

1. Закон відкритого складу, що спричинився до виникнення кількох різних ще фонетичних явищ:

1) відкидання кінцевих приголосних: vilkos > vьlkъ;

2) утворення supnos > sъnъ > сон складотворчих r i l із дифтонгів ir, ur, il, ul < праіндоєвр. r, l: *vilkos > *vьlkos > *vьlkъ > волкъ (укр. вовк), чес. vlk.

*gŭrdlo > *gъrdlo > горло, чес. hrdlo, пол. gardło;

3) утворення складотворчих r, l в групах tort, tolt, tert, telt, ort i olt < пор. * wo-r-na > ворона, пол. wrona, чес. vrana; *me-l-ko > молоко, чес., пол. mleko, *o-l-komъ > локоть, чес. loket, пол. łokieć;

4) формування в кінцевому результаты носових голосних у сполученнях: голосн. + n, m + приголосний: *penktas, прус. penkts > pętь > п’ять, пол. pięć, чес. pèt; zombos > ząb пол. ząb, зуб, чес. zub;

5) спрощення в групах приголосних;

6) монофтонгізацію всіх індоєвр. дифтонг. з сонантами і і u, в результаті чого виникли голосні і, ĕ, u, ’u.

2. Перехід індоєвр. вузьких голосних ĭ, ŭ в спеціальні голосні більш короткі, т.зв. редуковані (напівголосні) ъ, ь: lьnъ > *lino, *supnos > sъnъ > сон, пол., чес. sen. Поява голосних ѣ (ě) та Ы: і > ь, и > ъ, ū > и.

3. Так звана йотація: перехід сполучень "приголосний + j" у якісно нові звуки, на зраз.: * pis-ją > pišą > пишу.

4. Три слов’янські палаталізації задньоязикових приголосних, дві більш давніх в основн. регрес і третя більш пізня прогрес. *vьlke > *vьlče > bobre, на *vьlkĕ > vьlcĕ > на вовці (м.в.); *otьka >olьca (р.в.), г,к,х + і, ь, е, ę, ѣ > ж, ч, ш, з, ц, с [ ґ, к, х + ѣ, і (<оі)].

5. Лабіовеляризація і палаталізація усіх інших приголосних.

6. Наголос у Праслов’янській мові був музичним. На довгих голосних, дифтонгах і дифтонгічних сполученнях розрізнялися два види інтонації:акутова (висхідна) і циркумфлексова (спадна).

В галузі морфології:

1. Наявність флексій -го у займенниках: кого, того.

2. Наявність закінч. -ть у Ор.в.одн.: plotomь, selom.

3. Втрата всіх способів – конюнктива (умовн.способу), інюнктива (спонук. сп.), імперат. (наказ. сп.) за виключен. оптатива (бажальн. спос., напр. у готській мові).

4. Втрата старих перфекта, майбутн. сигматичного часу і імперфекта.

5. Утворення складених форм а) майбутнього часу: пол. będą nositi; б) перфекта.

6. Праслов’янська мова успадкувала з праіндоєвропейської:

- 3 роди (чоловічий, жіночий, середній);

- 3 числа(однина, множина, двоїна);

- 7 (з 8) відмінків (називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий, кличний; аблатив збігся з родовим відмінком)

7. Праслов’янським новотвором стали займенникові форми прикметників, що виникли шляхом приєднання енклітичного вказівного займенника до іменних форм прикметників.

8. Числівники не становили окремої частини мови. Назви чисел належали до іменників або прикметників.

9. Дієслово мало дві основи: теп. ч. (ber-о^н) та інфінітива(bъra-ti).

10. Дієприслівника у праслов’янські мові не було.

11. Від основи інфінітива утворювалися інфінітив (bьra-ti), супін (bьra-tь), аорист (id-ъ, bьra-х-ъ), імперфект (pas-ěах-ъ), активні (bьra-v-ъ) і пасивні (da-n-ъ, bi-t-ъ) дієприкметники минулого часу.

12. Категорія виду сформувалася у пізній період.

У галузі словотвору:

1.Розвиток суфіксації.

2.Суфікс *tel-iu замість -ter (-tor) в інших індоєвропейських мовах: datel'ь, лат. dator.

3.Особові закінчення поділялися на первинні та вторинні. Первинні використовувалися для утворення форм теперішнього часу, вторинні — минулих часів і наказового способу.

У синтаксисі:

Строге закріплення виду дієслова за дієслівною основою, а не дієслівною часовою формою (напр. в англ. мові), подібно в індоєвроп. мовах.

В українській мові налічується до двох тисяч слів праслов'янського походження. Це назви людей за спорідненістю – чоловік, сват, невістка, вітчим; назви частин тіла – чоло, рот, шия; назви тварин – віл, ведмідь, жук, рослин – пшениця, кропива, малина, ожина; назви предметів і явищ природи – буря, вихор, потік тощо.

Значний внесок у вивчення Праслов’янської мови зробили такі вчені, як А. Шлейхер, І. Бодуен де Куртене, О. Потебня, А. Лескін, В. Ягич, П. Фортунатов, О. Шахматов, Т. Лер-Сплавінський, Я. Розвадовський, Н. Ван-Вейк, М. Фасмер, М. Дурново, Г.Ільїнський, О.Селищев, А. Мейє, М.Трубецькой, Р. Якобсон, А. Вайян, Є. Курилович, П. Бузук, Л. Булаховський, В. Кіпарський, А. Мартіне, С. Бернштейн, 3. Штібер, Ф. Мареш, В. Георгієв, О. Трубачов, В. Топоров, В’яч. Іванов, В. Ілліч-Світич, О. Мельничук, В. Дибо, В. Колесов, А. Фурдаль, Р. Крайчович, Ю. Шевельов, В. Журавльов та ін.