Генетична й типологічна спорідненість слов’янських мов. Загальна характеристика їх розвитку

Праслов’янська мова – це генетична основа мов слов’янського світу. Більшість славістів припускають, що слов’янська прамова зародилася на межі ІІІ - ІІ тис. до н.е. і розпалася на самостійні слов’янські мови на початку другої половини І тис. н.е. Отже, епоха існування слов’янської прамови окреслена в межах 2,5 -3 тис. років.

Учені по-різному підходять до питання періодизації історії праслов’янської мови. Найбільш відомими на сьогодні є періодизації, запропоновані М. Трубецьким, Н. Вай-Вейком, С. Бернштейном, Ф. Філіним.

Російський дослідник Микола Трубецькой (1890-1938) в історії праслов’янської мови виділяв такі періоди:

а) протослов’янський, коли праслов’янська мова вважалася діалектом індоєвропейської прамови;

б) період самостійного розвитку праслов’янської мови, який тривав від часу її становлення до діалектного членування;

в) період діалектної диференціації праслов’янської мови.

Однак така класифікація досить схематична.

На початку 30-х років ХХ ст.., точніше в 1931 р. голландський учений Ніколас Ван-Вейк в основу періодизації праслов’янської мови поклав фонетичну структуру слова. Спираючись на закон висхідної звучності, лінгвіст виокремлював такі періоди:

- ранній (тривав 2 тис. років, був консервативним) протягом раннього періоду одні склади в словах були відкриті, другі – закриті.

- пізній (тривав 2-3 століття і був багатий на монофтонгізацію, появу складотворчих плавних, зміни у групах приголосних, утрату кінцевих приголосних, поява гіатуса (збігу приголосних)).

До всього того призвела дія закону відкритого складу. В результаті дії цього закону з’явилися носові голосні, змінився складоподіл слів, з’явився гіатус.

Результати дії цього самого закону було покладено в основу класифікації іншого вченого – словенця Р. Нахтігала. Він писав: «Час, коли словяни розмовляли ще більш-менш єдиною мовою і для якого найсуттєвішою ознакою був фонетичний закон відкритих складів, називають доісторичним, праслов’янським. Наступний період, який хронологічно можна буде почати з часу розгрому аварів Карлом Великим (768-814) і тої епохи, коли згаданий фонетичний закон утратив силу, називають історичним. За Нахтігалом розпад праслов’янської мови припадає уже на V-VI ст. н. е. А. Мейє схильний був розтягувати розпад праслов’янської мови до ІХ ст..

Російський славіст Самуїл Бернштейн (1910-1997) тритисячолітню епоху праслов’янської мови умовно поділив на дві епохи: до втрати закритих складів і після. Кожну з епох він поділяє ще на окремі періоди. Так, першу епоху він поділяє на три періоди:

1) період після розпаду праіндоєвропейської мови;

2) період балто-словянської спільноти;

3) період після розпаду цієї спільноти аж до втрати закритих складів.

За час цієї епохи праслов’янська мова ще не мала діалектного членування. Другу епоху С. Бернштейн ділив на два періоди:

1) період втрати закритих складів, коли намітилися діалектні членування, а людність зазнала значних територіальних переміщень;

2) період розпаду праслов’янської мови, коли формуються уже окремі слов’янські мови та слов’янські народності.

Мовознавці припускають, що праслов’янського народу як такого не існувало, представники різних племен розмовляли на різних діалектах. Ранні діалекти праслов’янської мови (І - ІІ тисячоліття) не відрізнялися один від одного настільки, щоб стати самостійними, тому праслов’янська мова перших двох тисячоліть сприймається як бездіалектна. Це зумовлювалося також невеликою територією і тісними зв’язками між племенами.

У середині І тис. н.е. територія праслов’янської мови була вжезначною – від лівого берега Одри на заході до середньої течії Десни насході, від узбережжя Балтійського моря на північному заході до передгір’яКарпат і Судет на півдні. Це стало причиною поступового розпадупраслов’янської мови спочатку на окремі проміжні прамови, які, інтенсивно контактуючи, могли бути спільними для окремих груп слов’янських мов. У результаті подальшої диференціації вказаних мовних ареалів виникали різні слов’янські мови.

До нашої ери слов’яни поділялися на дві групи – західну і східну. Таки й поділ має і сьогодні своїх прихильників, оскільки знаходить своє підтвердження в багатьох фонетичних та морфологічних ознаках, напр. повноголосся і неповноголосся; збереження dl, tl, gv, kv і їх спрощення до l(л) і зміни на зв, цв та ін.

Зокрема, польський учений Т. Лер-Сплавинський подав схему розвитку праслов’янської мови на західні і східні діалекти:

Український учений Л.Залізняк запропонував схему розвитку праслов’янської мови на північний і південний діалекти.

Розпад праслов’янської спільноти не завершився виділенням 2-х чи 3-х груп слов’ян. мов, а тривав усі наступні століття і тисячоліття шляхом наростання відмінностей у слов’янських мовах. На кінець VІІІ-поч.ІХ ст. кожна група слов’ян. мов мала уже ряд характерних особливостей.

Східнослов’янська	Західнослов’янська
1. с<х: муха-мусі, рос. муха -мухе 2. зв, цв, л: звізда, цвіт, рало 3. оr-, ol- > ра-, ла-: рало, лакомий (<олкомъ), локоть у пд-сл.: рало, расти, лакъть 4. tort, tolt, tert, telt > оро, оло, город, береза 5. tъrt, tъlt, tьrt, tьlt: торг, товстий, верх, жовтий 6. dj, tj, gt', kt'> medja, svěnoct', pomogt': межа, свіча, ніч, поміч	1. пол. mucha - musze чес. moucha - mouše 2. gv, kv, dl, tl: hvezda, květ, radlo 3. łokeć, radło 4. рало: gród, brzoza, mleko (пол.), głowa, hlava, brzeg, чес. břeh; чес. trh, tlstý, vrch, žluty; пол. targ, tłusty, wierch, żo'łty; чес. meze, svice, noc, pomoc; пол. miedza, s'wieca, noc, pomoc

Відомо, що звуки, які в різних мовах позначаються однаковими буквами, можуть вимовлятися по-різному. Напр., білор. пекар і українське пекар. В обох словах фінальний приголосний р твердий, але ця твердість у цих мовах не однаково зберігається в різних формах, пор. Р. в. білор. пекаря, укр. пекар’я. Відомо, що шипл. пригол. в білор., рос. та укр. мовах стверділи, але чи фіксується це в написанні. У білоруській мові, де панує фонетичний принцип правопису пишеться жыто (ж – виразно твердий) рос. і укр. жито. Для рос. мови -и- – це голосний і, отже, слід його читати жито, а укр. як і білоруське. У рос. та білоруській мовах на письмі дзвінкі приголосні перед глухими оглушуються, пор. білор. лыжка [лышка], рос. ло’шкъ] але на письмі на позначаються. Зрозуміло, що в кінці слів вони оглушуються. У той же час у сербській і хорватській мовах у правописі оглушення дзвінких пригол. перед глух. Переважно позначаються пор. србин – «серб», српски – «сербський».

Правописи багатьох мов не вказують на вимову окремих букв, напр. укр. гора (г=h), болг. гора «ліс» (г=ґ, рос. гора (г=ґ); те саме стосується і латинської графіки. пор. чес. hotel (h=г), словен. hotel (h=х), пол. hotel – «хотель». Подібних прикладів може бути багато.

У наслідок розселення носіїв однієї мови і послаблення контактів між ними мови можуть розподілитися, або розпастися на декілька мов. Виходячи з цього ми можемо говорити про генетичну спорідненість слов’янських мов, які розвинулися від єдиної прамови.

Також потрібно говорити і про типологічну спорідненість слов’янських мов, адже кожна мова певним чином організована. За спільни­ми структурними ознаками мови об'єднують у типи. Розробленням типологічної класифікації мов займаєть­ся типологічне мовознавство.

Типологічна класифікація мов — групування мов за особливос­тями їх структури незалежно від спорідненості.

Теоретично типологічна класифікація може ґрунту­ватися на будь-якому рівні мови. Нині існують розроб­ки в галузі фонологічної та синтаксичної типології, за­початковано створення лексичної типології. Оскільки фонем у мовах надто мало, а лексем надто багато, опти­мальне групування мов на основі цих рівнів ускладне­не. За синтаксичною побудовою теж важко об'єднати мови в однорідні типи, оскільки синтаксичні ознаки різних мов дуже складні.

Найзручнішим для типологічних досліджень є мор­фологічний рівень. Це зумовлене тим, що кількість мор­фем у мовах достатня для їх типологічного групування, до того ж морфеми більш стійкі щодо змін порівняно з ін­шими мовними одиницями. Деякі мовознавці взагалі на­зивають типологічну класифікацію мов морфологічною. Морфологічний рівень мо­ви, порівняно з фонологічним і синтаксичним, у типо­логічному відношенні вивчений найкраще.

За морфемною будовою слова В. фон Гумбольдт ви­окремив чотири типи мов: ізолюючий, аглютинуючий (аглютинативний), флективний та інкорпоруючий.

Ізолюючі мови. Для них характерні незмінність і морфологічна нерозчленованість слів. Ізолюючі мови мають лише один різновид морфем — корінь. Грама­тичне значення виражається здебільшого з допомогою порядку слів та інтонацією.

Аглютинуючі (аглютинативні) мови. В них корінь незмінний і тому внутрішня флексія відсут­ня. В аглютинативних мовах афікси у межах слова характеризуються високим ступенем самостійності, оскіль­ки чітко відмежовуються один від одного і зберігають своє значення незалежно від місця у слові. Вони завжди виражають те саме значення, причому тільки одне, а певне значення, у свою чергу, завжди передається тим же афіксом.

Флективні мови. У них корінь змінний, причо­му ця змінність може виявлятись і як внутрішня флек­сія, тобто здатність кореня виражати своїм чергуван­ням граматичне значення. У флективних мовах афікси не самостійні, вони зливаються з коренем і формально, і за змістом. Слово козацький важко поділити на ко­рінь і суфікс, оскільки у звуці [ц] злилися кінцевий приголосний кореня козак- і початковий приголосний суфікса -ськ- ([к] + [с] = [ц]). У слові радість суфікс -ість вказує на іменник. А в похідному від нього прикметни­ку радісний цей самий суфікс -ість (з утраченим [т']) вже не має іменникового значення і втратив самостійність. До флективних належать індоєвропейські мови.

Інкорпоруючі мови. До них входять складні комплекси, які є водночас і словами, і реченнями. Комплексні слова-речення інкорпоруючих мов здебільшого починаються з кореня-підмета, а закінчуються коренем-присудком. Між цими межовими морфемами можуть бути компоненти, що ви­ражають зміст другорядних членів речення.

Сучасні східнослов’янські мови – російська, україн­іка і білоруська – найближче споріднені серед слов’янської групи мов. Спорідненість їх простежується у грама­тичній будові, фонетичній системі і словниковому складі. Іншими словами, російська, українська і білоруська мови – це мови одного типу.

Типологічна спорідненість російської, української та білоруської мов виявляється в ідентичному складі частин мови та їх граматичних категорій. Так, іменники мають категорії роду (чоловічого, жіночого та середнього), числа (однини й множини), відмінка (в усіх трьох мовах шість відмінків). Серед іменників є такі, які належать до так зва­ного спільного роду. Окремі розряди їх можуть уживатися тільки в однині або тільки в множині. Велика подібність простежується у словотворі іменників: у всіх трьох східнослов’янських мовах найпродуктивнішими способами слово­творення є суфіксація та складання основ, менш продук­тивними – префіксація і безафіксний спосіб.

Прикметники в російській, українській і білоруській мовах поділяються на якісні, відносні і присвійні; якісні можуть уживатися у вищому та найвищому ступені порів­няння (синтетичному та аналітичному), у повній і короткій формах. Числівники бувають кількісні, збірні, дробові і порядкові. В усіх цих мовах одні й ті ж самі групи займенників за значенням, які характеризуються подібністю і в граматичному відношенні. Дієсловам властиві категорії особи, числа, роду (в минулому часі), способу (дійсного, наказового, умовного), часу (теперішнього, минулого, май­бутнього), виду (недоконаного й доконаного). Багато спіль­ного в східнослов’янських мовах і у сфері службових частин мови: прийменників, сполучників, часток. Майже однако­вий склад вигуків.

Ці мови характеризуються також спільністю змін у мор­фології, які відбулись протягом їх історичного розвитку, а саме: у них зникла двоїна, спростилася давня система відмінювання іменників, втрачено відмінювання коротких прикметників і дієприкметників, суттєво трансформувалась давня система минулих часів, виникла категорія дієприслів­ників з нечленних форм активних дієприкметників теперіш­нього й минулого часу тощо.

Тотожність простежується і в синтаксичній будові цих мов: видами підрядного зв’язку слів у словосполученнях, які можуть бути іменні, дієслівні, адвербіальні, є узгоджен­ня, керування і прилягання; речення поділяються на роз­повідні, питальні, спонукальні та окличні, а щодо складу – двоскладні й односкладні, повні та неповні, поширені та непоширені, прості, складні й ускладнені; односкладні ре­чення поділяються на дієслівні та іменні. Серед типів одно­складних речень виділяються: означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові, інфінітивні та номінативні. Складні речення поділяються на складносу­рядні, складнопідрядні та безсполучникові; речення може бути ускладнене звертаннями, вставними словами, дієприк­метниковими та дієприслівниковими зворотами тощо.

Багато спільного в російській, українській і білоруській мовах і в галузі фонетики. Голосні фонеми бувають лабіалі­зовані (о, у) і нелабіалізовані (всі інші), низького, серед­нього й верхнього підняття, переднього, середнього і заднього ряду. Довгих та коротких голосних ці мови не ма­ють. Наявна якісна й кількісна редукція деяких голосних у ненаголошеній позиції.

Приголосні розподіляються на сонорні та шумні, а ос­танні на дзвінкі та глухі. Вони бувають твердими й м’яки­ми. За способом творення розподіляються на проривні, фрикативні, зімкнуто-прохідні та африкати, а за місцем творення – на губні і язикові.

Типологічна спорідненість східнослов’янських мов виявляється у спільності багатьох чергувань голосних і приголосних, у характері наголосу, який є експіраторним, нефіксований і рухомим. Спільні елементи помічаються і в словниковому складі російської, української та білоруської мов. Це простежує­ться в семантиці слів, і в складі слів з погляду походження, і в наявності однакових слів, які стали архаїзмами, і в га­лузі фразеології. Зрозуміло, що в кожній східнослов’янській мові є і своя специфіка. Її можна помітити у всіх структурних елемен­тах: у звуках, граматичній будові, словниковому складі, бо кожна східнослов’янська мова розвивалася за своїми внутрішніми законами, в різних історичних умовах.

Типологічна спорідненість сучасних східнослов’янських мов пояснюється їх генетичною спорідненістю, бо всі слов’янські мови ведуть своє походження від спільно­слов’янської прамови, яка виділилась, у свою чергу, з ін­доєвропейської мови-основи.

В історії розвитку спільнослов’янської мови спеціалісти в галузі порівняльно-історичного вивчення слов’янських мов виділяють декілька періодів. У плані робочої гіпотези Ф. П. Філін історію цієї мови ділить на три етапні ранній, середній і пізніший.

– На ранньому етапі – від часу утворення спільнослов’­янської мови і приблизно до кінця І тисячоліття до н. е., – на його думку, формувались основи спільнослов’янської мовної системи, внаслідок чого вона стала значно відрізня­тися від інших індоєвропейських мовних систем.

– На серед­ньому етапі – з кінця І тисячоліття до н. е. до III–V ст. н. е. – відбуваються дальші зміни слов’янської мовної си­стеми, зокрема перша і друга палаталізація г, к, х, зміна с і з перед j, фонетичні явища, пов’язані з дією закону від­критого складу, формується система дієслівних часів, зароджується категорія дієслівного виду та ін.

– На пізнішому етапі – V–VIIст. н. е. – спільнослов’янська мова починає розчленовуватись на окремі мови, але в усьому суттє­вому ще зберігає свою єдність.

У VII–VIIIст. на базі окремих племінних діалектів спільнослов’янської мови починає формуватися давньору­ська (східнослов’янська) мова, остаточне становлення якої припадає на VIII–X ст. Нацей час можна віднести утво­рення західнослов’янських і південнослов’янських мовних угруповань. У цей період припиняються мовні процеси, спільних для всіх слов’янських діалектів, і виникають локальні явища.

На території, де формувалася мова східнослов’янської народності (давньоруська мова), простежується ряд фоне­тичних, граматичних і лексичних особливостей, не власти­вих мові південних і західних слов’ян (перше повноголос­ся, заміна носових голосних чистими у, а, зміна сполучень tj на ч а tj на дж (дж), лабіалізація початкового е та ін.). До морфологічних іновацій цього часу можна віднести за­кінчення -ого замість -аго в родовому відмінку однини чо­ловічого роду прикметників.У спільносхіднослов’янський період відбуває­ться також розвиток специфічної східнослов’янської лек­сики.

Утворення мови східнослов’янської народності відбу­валося в епоху розвитку у східних слов’ян нових суспіль­них відносин. У цей час руйнуються первіснообщинні від­носини й на зміну їм приходять феодальні, виникає давньо­руська держава з центром у Києві, до складу якої входить усе східнослов’янське населення, зростають міста, розви­ваються ремесла і промисли. У кінці X ст. поширюється християнська релігія.

Давньоруська мова X–XII ст. була загальною і єдиною для всього східнослов’янського населення. Важливу роль у створенні мовної єдності східних слов’ян у Київській Русі відіграли писемність, розвиток літератури і літературної мови.

Єдина мова давньоруської народності в епоху Київської держави в різних місцевостях мала діалектні відмінності. З розвитком феодальних відносин і феодальної роздрібне­ності ці діалектні відмінності зростають. Так, у X–XII ст. на південному заході виникає експіраторний наголос, а на північному сході ще залишається тонічний. Кілька зон на­мітилось у вимові е у південних говірках почали збігатися ы і и; на півночі відбувається узагальнення основ відміню­вання на приголосні г, к, х; на північному сході втрачається клична форма тощо.

Діалектні розходження посилились після розпаду Ки­ївської держави, коли населення північно-східних земель давньої Русі потрапило під владу татаро-монгольських завойовників, західні землі (майбутні білоруські) увійшли до складу Литовського князівства, а Галицька Русь була приєднана до Польщі. З виникненням польсько-литовського державного союзу, де вирішальну роль відігравала Поль­ща, західні та південно-західні території опинились у ме­жах Польсько-Литовської держави.

На території цих земель з XIII ст. починають формува­тися російська, українська і білоруська народності та їхні мови. Формування російської народності почалося на терито­рії Владимиро-Суздальського князівства, центрами якого були Владимир, Ростов і Суздаль. З XIV ст. ці землі входять до складу Московського князівства, яке стає ініціатором створення Російської держави. Паралельно з цим відбуває­ться процес утворення мови російської народності. У струк­турному відношенні мова російської народності починає наближатися до сучасної російської мови. У ній з’являє­ться ряд специфічних особливостей, які не простежувались на той час у мовах української та білоруської народностей.

Українська і білоруська народності формуються у тяж­кій боротьбі за свою самобутність на території Польсько-Литовської держави.

Отже, у кожної народності формується своя мова, в якій поряд із спільними мовними явищами помічаються і специ­фічні, якими ці мови відрізнялись одна від одної і від мови російської народності. Ця специфіка пояснюється насамперед тим, що кожна з мов східнослов’янських народностей успадкувала з попередньої епохи комплекс діалектних рис, які стали характерними ознаками цих мов. Крім того, но­воутворення, що з’явилися в східнослов’янських мовах у період формування їх у межах різних держав, набували прав громадянства лише на території якоїсь одної народності. Однак перебування східнослов’янських народів на політично роз’єднаних територіях хоч і було перешкодою на шляху розвитку зв’язків між різними частинами в мину­лому єдиної Русі, не могло зовсім знищити їх. Зв’язки між східнослов’янськими народами пожвавились з середини XVII ст., коли відбулося возз’єднання України і Росії.

У Росії за царизму українська й білоруська мови, як і мови інших народів, були в занепаді. Українська літера­турна мова була заборонена, не функціонувала в держав­них установах, громадсько-політичних організаціях, шко­лах, у галузі культури й освіти. Наслідком було те, що в дожовтневий період українська літературна мова не могла розвинутися в усіх стилях і жанрах. Крім того, українські буржуазні націоналісти прагнули відірвати розвиток ук­раїнської мови від розвитку мови російської, засмічували літературну українську мову архаїчною лексикою, штуч­ними формами й синтаксичними конструкціями, віддаляли її від мови народних мас.

Спорідненість не слід плутати зі схожістю, оскільки схожість може бути наслідком запозичень. Треба порівнювати тільки споріднені мови або споріднені морфеми в неспоріднених мовах. Напр., не можна порівнювати верхньо-лужицькі слова dz’owka з українським словом дочка, хоча вони семантично тотожні. Порівняння чес. слова cesta (= дорога) з укр.. дорога нічого не дає. Слід порівнювати слова, що мають спільні морфеми з однаковим чи близьким значенням. Отже, верх.-луж. dz’owka слід порівнювати з укр.. дівка, рос. девка, пол.dziewka і т.д., а чес. cesta з серб.-хорв. цеста, словац. cesta, ст.слов. ц\cтити – „чистити”.

Якщо слова не є абсолютно однаковими за значенням, іноді вони можуть навіть семантично розходитися. Так, у слова верх-луж.мови dz’owka і укр. дівка семантики різні, у верх-луж. мові dz’owka первісно означало дівчину, а потім дочку. В укр.. і в інших мовах дівка, девка, dziewka значення залиш. однакові, однак сьогодні воно набуло пейоративного забарвлення.

Чеськ. cesta (слов., с-хорв.) і ст.сл. ц\cтити лише на перший погляд не мають нічого спільного, але історія слова cesta у слов’янських мовах свідчить, що воно спершу означало «розчищений прохід», по якому можна пройти чи проїхати. Згодом первісне значення у слові чистий збереглося лише із значенням прохід. Хоча укр. вродливий і рос. уродливый мають антонімічне значення, ми порівнюємо їх, оскільки тут є спільний корінь род, а не порівнювати слів укр. вродливий і рос. красивый, чи укр.. потворний і рос. уродливый. При фонетичному аналізі не можна недооцінювати семантики слів, адже може існувати повний фонетичний збіг при абсолютній семантичній відмінності пор. чес. „lid – народ”, укр.. лід, болг. гора „ліс” і гора укр.., болг. майка „мама”, болг. маса „стіл” і укр.. маса, чес. čerstvy „свіжий”.

Отже, вченими було встановлено 3 критерії спорідненості мов:

1. Лексичний критерій, який полягає в тому, що споріднені мови мають значну кількість слів єдиної етимології. Це слова активного лексичного вжитку, найважливіші для спілкування. Такі слова поєднують українську мову з польською (вода, земля, день);

2. Фонетичний критерій. Якщо лексичний критерій найуживаніший, то фонетичний – найпереконливіший і найважчий. Фонетичні відповідники служать не для пошуку споріднених мов, а самі встановлюються на базі вивчення мов, спорідненість яких уже твердо визначена.

3. Морфологічний критерій. Наявність спільних словозмінних морфем, які майже ніколи не запозичуються, тому наявність у різних мовах тотожних флексій є надійним доказом спорідненості мов.