Студопедия.Орг Главная | Случайная страница | Контакты | Заказать  
 

Порівняльна граматика слов’янських мов як наукова дисципліна. Предмет, завдання курсу



І. Порівняльна граматика слов’янських мов як наукова і навчальна дисципліна.

Порівняльна граматика слов’янських мов як наукова дисципліна. Предмет, завдання курсу.

Порівняльна граматика слов’янських мов – це наукова дисципліна, яка має на меті не лише виявити і порівняти спільні та відмінні риси у слов’янських мовах, але й простежити ці зміни у історичному контексті.

Як і кожна навчальна дисципліна вона має мету, предмет, завдання. Вона дає порівняльну характеристику фонетичній, лексико-фразеологічній, та граматичній системам. Цей курс тісно пов’язаний з іншими навчальними дисциплінами, а саме: «Вступ до слов’янської філології», «Старослов’янська мова», «Вступ до мовознавства», «Сучасна українська літературна мова», «Загальне мовознавство», «Російська мова», «Польська мова» та багато інших.

Метою курсу «Порівняльна граматика» є ознайомлення з типологічними особливостями слов’янських мов, комплексне компаративне вивчення граматичних будов порівнюваних мов, встановлення спільних рис та відмінностей у системах граматичних категорій різних частин мови, у синтаксичній будові мов.

Основними вимогами та завданнями дисципліни є:

- ознайомлення з теоретичним базисом порівняльної граматики;

- визначення особливостей морфологічної структури слов’янських мов;

- вивчення синтаксичної побудови слов’янських мов;

- виявлення парадигматичних та синтагматичних закономірностей функціонування граматичних форм;

- встановлення спільних та диференційних рис граматичних категорій у слов’янських мовах;

- вивчення типів простих, складних речень у мовах та визначення міжмовних граматичних еквівалентів.

«Порівняльна граматика слов’янських мов» є навчальною і науковою дисципліною. Адже вона узагальнює і доповнює знання про структуру й специфіку функціонування різнорівневих одиниць слов’янських мов, що дозволяє глибше усвідомити місце української мови серед інших мов слов’янського світу; забезпечує наукове розуміння особливостей лексико-фразеологічної, граматичної і звукової будови мов слов’янського світу, закономірностей їх розвитку.

2. Порівняльно-історичний метод; основні поняття і завдання.

На думку американського мовознавця Леонарда Блумфільда, відкриття порівняльно-історичного методу є одним із тріумфальних досягнень науки XIX ст.

Порівняльно-історичний метод (компаративний, лінгвогенетичний) – сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дослідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для встановлення закономірностей їх розвитку.

Цей метод ґрунтується на наукових прийомах відтворення (реконструкції) не зафіксованих писемністю наявних у минулому мовних фактів шляхом планомірного порівняння відповідних пізніших фактів двох чи більше конкретних мов, відомих за писемними пам’ятками або безпосередньо за їх уживанням у мовленні.

Як свідчить сам термін, техніка порівняльно-історичного методу складається з двох паралельних процедур: порівняння мовних явищ (причому для цього залучають тільки споріднені мови) та їх розгляд в історичному аспекті.

Як уже зазначалося, порівняльно-історичний метод виник на початку XIX ст. Його основоположниками є німецькі вчені Ф. Бопп і Я. Грімм, датський мовознавець Р. Раск і росіянин О. X. Востоков.

Поштовхом до зародження порівняльно-історичного мовознавства стало знайомство з давньоіндійською мовою санскрит, яка буквально вразила дослідників надзвичайною подібністю до форм європейських мов, особливо латинської.

Новий етап в історії мовознавства ознаменувало відкриття на початку XIX ст. санскриту (від санскр. sanskrta – штучний, доведений до досконалості) – літературної мови Стародавньої та Середньовічної Індії. Водночас було виявлено спорідненість між мовами, які тоді ж дістали назву індоєвропейських. Відтоді становлення наукової лінгвістики відбувалося в рамках порівняльно-історичної граматики.

Порівняльно-історичний метод, випробуваний на європейських мовах, став загальноприйнятим зразком генетичних досліджень у мовознавстві

Порівняльно-історичному методові відповідає певна теорія мови, основний зміст якої зводиться до таких чотирьох положень:

1) порівняння мов виявляє їх спорідненість, тобто походження від одного джерела – мови-основи (прамови);

2) за рівнем спорідненості мови об’єднуються в сім’ї, групи і підгрупи;

3) відмінності споріднених мов можуть бути пояснені тільки безперервним їх розвитком;

4) зміни звуків у споріднених мовах мають строго закономірний характер, через що корені та флексії є стійкими впродовж тисячоліть, що дає можливість установити (реконструювати) архетипи.

Порівняльно-історичний метод був і залишається найважливішим інструментом установлення спорідненості мов і пізнання їх історії. Головна мета порівняльно-історичного методу – це відкриття законів, за якими розвивалися мови в минулому.

Розрізняють прийоми зовнішньої і внутрішньої реконструкцій. Прийом зовнішньої реконструкції пов’язаний з виходом за межі однієї мови і залученням матеріалу споріднених мов. Прийом внутрішньої реконструкції базується на використанні даних тільки однієї мови, але ці етимологічно споріднені дані повинні співвідноситися як мовні елементи різної давності.

З порівняльно-історичним методом пов’язаний метод глотохронології М. Сводеша, борейська теорія В. М. Ілліча-Світича, теорія моногенезу мов, а також метод лінгвогеографії.

3. Виникнення і розвиток порівняльно-історичного мовознавства.

В основі досліджень порівняльно-історичного мовознавства лежить порівняльно-історичний метод, тобто сукупність прийомів дослідження мовного матеріалу для встановлення спорідненості мов і вивчення історичного розвитку споріднених мов. Позаісторичне порівняння мов, яке, на відміну від історичного порівняння, назагал є зіставленням споріднених і неспоріднених мов, застосовували певною мірою ще за античних часів у Європі наприклад зіставлення давньогрецької і латинської мов, у Стародавній Індії — зіставлення санскриту й пракриті) тощо. Особливо розвинулось воно в XVII—XVIII століттях з нагромадженням матеріалів дослідження різних споріднених мов Європи та інших частин світу.

Порівняльно-історичне мовознавство виникло на початку XIX століття . В лінгвістиці є тенденція рахувати це початком наукового мовознавства (праці Ф. Боппа, Р. К. Раска. Я. Грімма). І лише в 20 столітті починають складатися різні аспекти мовознавства. В створенні і розробці його основ брали участь мовознавці різних країн, але відносно історичного мовознавства це вважається досягненням німців, що, напевне, пов’язано з тим, що німецькі мовознавці є авторами найвидатніших фундаментальних праць, які і до цих пір активно вивчаються. Тому порівняльне історичне мовознавство іменують ще німецькою лінгвістикою. Порівняльне історичне мовознавство створювалося на базі індоєвропейських мов, які називалися індогерманськими.

Велику роль у його розвитку відіграли праці А. Ф. Пошта, А. Шлейхера, Ф. Діца, Ф. Міклошича та інших. Визначний внесок у його розвиток зробили молодограматики.

Засновником же слов’янського порівняльно-історичного мовознавства був О.Х. Востоков.

У порівняльно-історичному мовознавстві виробились і застосовуються різні прийоми:

- у ньому зіставляється або паралельно вивчається мовний матеріал, який розглядається в історичному розвиткові, з урахуванням змін, що

відбуваються в мові;

- вивчаються не окремі мовні факти чи явища, а системи їх: у фонології — система фонем, у морфології — системи граматичних форм, їхніх парадигм, у лексиці — означення взаємозв'язаних понять;

- встановлюються системи відповідностей між зіставлюваними мовами у фонетиці, морфології, синтаксисі, лексиці й фразеології;

- визначається відносна (релятивна) хронологія мовних фактів поряд з безвідносною (абсолютною) хронологією;

- встановлюється спорідненість мов на основі систем відповідностей;

- відновлюються (реконструюються) факти на основі систем відповідностей між спорідненими мовами й усуваються прогалини в їхній документальній історії;

- відбираються релікти (архаїчні факти), які мають важливе значення для відновлення найдавнішого стану досліджуваних мов;

- береться до уваги взаємодія складових частин окремих мов (явища граматичної аналогії, лексичної контамінації) і взаємодія окремих мов, яка порушує основну лінії їхнього розвитку — вплив однієї мови на іншу, запозичення тощо.

Відомі представники: Ахатов, Габдулхай Хурамовіч; Франц Бопп; Гамкрелідзе Тамаз Валеріанович; Гранде Бенціон Меєрович; Джозеф Грінберг; Долгопольський Арон Борисович; Іванов В'ячеслав Всеволодович; Расмус Раск; Мерріт Рулен; Старостін Сергій Анатолійович.





Дата публикования: 2015-04-10; Прочитано: 1849 | Нарушение авторского права страницы | Заказать написание работы



studopedia.org - Студопедия.Орг - 2014-2019 год. Студопедия не является автором материалов, которые размещены. Но предоставляет возможность бесплатного использования (0.003 с)...Наверх