Ранні держави

У ранній державі наявна чисельна спільність: до декількох сотень тисяч жителів, які давали потрібний кількісний рівень праці і продуктів, відчужуваних на користь держави. На цьому етапі населення могло бути різнорідним етнічно, особливо якщо мало місце завоювання; етнічні розходження могли і доповнювати соціально-політичну ієрархію.

Адміністрація держави мала, як мінімум, три рівні, кожний з яких має завдання і функції:

1) Центральна адміністрація (адміністрація домінуючого округу) була цілком самостійним утворенням, що відокремилось від родів, спільнот, кланів і займалось винятково загальнодержавною діяльністю.

2) Адміністрація областей успадкувала організацію завдання старих протодержав; як правило, вона навіть перебувала в клановій спадкоємності до них.

3) Суспільна адміністрація — найбільш традиційна найдавніша за походженням, водночас вона ще нероздільна з традиційно суспільним самоврядуванням (виборністю, колективними органами), але повноваження її стали більш елементарними: головне — виконати рішення вищого рівня.

Розподіл за рівнями закріплював утворення професійних класів-станів: жерців, воїнів, переписувачів, ремісників, складальників податків тощо.

Розвиток ранньої держави проходив в умовах зміцнення міського життя. Міське життя закріплювало класове відокремлення, престижне споживання еволюціонувало в інший спосіб життя — починалося розшарування на культуру верхів і низів. Релігійна ідеологія закріплювала культурне протиставлення іншим народам: наші боги — найбільші у світі, їхні представники на землі — священні і недоторканні, народ наш обраний. Ця ідеологія, яка використовувалася пануючим прошарком у власних інтересах, ставала політичною ідеєю влади.

Товарний обмін зумовив появу приватної власності, у відокремленні якої були найбільш зацікавлені сформовані пануючі прошарки. Водночас оформлювалася примусово-каральна функція держави, поліцейська діяльність. І поруч із цим розвивалася сфера права, яка охороняла ці відносини.

З оформленням усіх суттєвих елементів державності і правової системи починалася їхня видозміна. Вона в різних народів і на різноманітних континентах відбувалася в різний час і тривала протягом століть і навіть тисячоліть.

Перші протодержави і ранні держави склалися на Сході ще в ІУ-ІП тис. до н. е. переважно в південній частині Азії і частково в Північній Африці. В передній Азії, у долині рік Тигру і Євфрату, виникли Вавілон і Ассирія (раніше Шумер і Аккад), тут же по сусідству були розташовані Хетська держава, Фінікія, єврейські царства; в Африці, в долині Нілу, знаходився древній Єгипет. Дещо пізніше у Центральній Азії створюється давньоіндійська держава, а в східній — Стародавній Китай. Як свідчать історичні джерела майже всі ці держави, при усіх регіональних специфічних особливостях, пройшли у процесі утворення загальний шлях переростання первісного родоплемінного суспільства в державу, що є свідоцтвом обґрунтованості матеріалістичної теорії походження держави. Підтвердженням правдоподібності іншої теорії — теорії насильства є одна з колисок людської цивілізації — Стародавня Індія, яка як держава постала після насильницького захоплення індійських територій у середині II тис. до н. е. арійськими племенами.

Дещо пізніше перехід до державності відбувся в середземноморському басейні, в античному світі. Посилаючись на Ф. Енгельса, який приділяв особливу увагу процесу походження держави, зазвичай наводять приклад виникнення держави в Афінах та Римі. Афіни вважаються найбільш «чистою», класичною формою виникнення держави, оскільки вона виросла безпосередньо з класових протилежностей, що розвивалися усередині родового ладу, а прискорення процесу утворення держави у Римі пов'язується з боротьбою безправних, що жили поза римськими родами, плебеїв проти родової аристократії — патриціїв. Окрім об'єктивних факторів у процесі виникнення цих держав, велику роль порівняно зі Сходом, відіграли і суб'єктивні фактори: реформи Солона і Клісфена в Афінах, Сервія Тулія — в Римі суттєво прискорили процеси майнової диференціації і, відповідно, становленню державної організації.

У більшості народів Європи падіння первісно суспільних порядків і становлення державності завершилося лише в середні віки (Держава франків, Київська Русь тощо). В Африці, Полінезії й у деяких інших регіонах додержанні сімейно-кланові стосунки проіснували аж до ХІХ-ХХ ст. і поступилися своїми позиціями не в результаті природного розвитку, а під час європейської колонізації.