Типологія держави

«Історичний тип держави», — «узяті в єдності найбільш загальні риси різних держав, система породжуваних відповідною епохою їх найважливіших властивостей та сторін, що характеризуються загальними сутнісними ознаками" — одна з найважливіших категорій вітчизняної загальної теорії держави і права. Вона дає змогу відобразити сутність держави на певному етапі історичного розвитку, особливості його виникнення та еволюції, побачити у цілому природно-історичний процес переходу держави від однієї субстанціальної якості до іншої.

Перші спроби типологізації держав здійсненні ще Аристотелем, який вважав, що основними критеріями поділу держав є кількість пануючих в державі (правління одного або багатьох), а також здійснювана мета, яка е загальним благом (правильна держава) або приватні інтереси (неправильна держава). Г. Єллінек зазначав, що незважаючи на постійний розвиток і перетворення, можна встановити деякі ознаки, що надають певній державі або групі держав протягом їх історії риси певного типу. Тип отриманий від порівняння характерних рис та особливостей реальних держав він визначає як емпіричний (давньосхідна, грецька, римська та сучасні держави), створений у свідомості людей — ідеальний (наприклад, ідеальна держава Платона). Г. Кельзен, узявши за основу для типологічного поділу ідею політичної свободи, розрізняв держави автократичні і демократичні; Р. Макайвер, за ступенем відображення державною владою волі суспільства, визначав держави династичні (антидемократичні) і демократичні; такі самі типи виокремлює і німецький політолог Р. Дарендорф, стверджую чи, що у процесі поступової демократизації суспільство класової боротьби (з недемократичною державою) стає громадянським суспільством (з демократичною державою).

Досить поширеним у зарубіжному державознавстві є цивілізаційний критерій, основою якого є категорія «цивілізація». У самому загальному вигляді «цивілізацію» можна визначити як соціокультурну систему, що спирається не тільки на соціально-економічні, а й етнічні, духовні засади суспільства, і визначає рівень економічної, політичної, соціальної і духовної свободи особи, Під час цивілізаційного підходу тип держава визначається не стільки об'єктивно-матеріальними, скільки суб'єктивно-духовними, культурними факторами. На думку А. Тойнбі культурний елемент є душею, «лімфою», сутністю цивілізації і порівняно з ним економічний і тим більше політичний план здається штучним, несуттєвим утворенням природи і «рушійних сил цивілізації». Поняття «цивілізація» він розуміє як відносно замкнутий і локальний стан суспільства, що відрізняється спільністю культурних, економічних, географічних, релігійних, психологічних і інших ознак, два з яких залишаються незмінними: релігія і форми її організації; територія, точніше ступінь віддаленості від того місця, де це суспільство первісне виникло. З 21 цивілізації, вважає А. Тойнбі, збереглися лише ті, які змогли послідовно освоїти життєве середовище і розвинутий духовний початок у всіх видах людської діяльності (єгипетська, китайська, іранська, сирійська, мексиканська, західна, далекосхідна, православна, арабська і ін.).

У вітчизняному державознавстві питання типології держави і права досі розглядаються переважно з позицій формаційного підходу, в основі якого лежить категорія суспільно-економічної формації. «Суспільно-економічна формація» — історично визначений щабель у розвитку людського суспільства, що характеризується єдністю об'єктивних та суб'єктивних за своїм характером суспільних відносин, її основою є наявні продуктивні сили й виробничі (економічні) відносини — соціально-економічний базис, який зумовлює відповідну йому побудову. Найважливішими елементами побудови є держава і право, які залежно від характерних для певного історичного періоду базисних відносин набувають зумовлених цими відносинами типових рис, що у сукупності визначають певний «історичний тип держави і права». З позицій формаційного підходу таких історичних типів чотири: рабовласницький (У-ІУ тис. до. н. е. — сер. І тис. н. е., стародавні часи); феодальний (сер. І тис. н.е. — ХУП-ХУНІ ст., середні часи); буржуазний (ХУН-ХУШ ст. — поч. XX ст., новий час); соціалістичний (з 1917 р., тобто з Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії), новітній час).

Аналіз наведених підходів щодо типологізації держави свідчить, що жоден з них не може претендувати як на такий, що може дати максимально достовірні дані про історичні типи держав. Наблизитись до таких результатів можна шляхом синтетичного використання їх позитивних сторін. Спираючись на останні, спробуємо сформувати свою позицію щодо поділу держави на відповідні історичні типи.

У цьому плані на увагу заслуговує насамперед ідея Г. Еллінека про емпіричний тип держави як узагальнений образ реальних держав, що існували на певному історичному етапі. Не можна здійснити типологізацію держав без врахування марксистсько-ленінського положення про те, що історія соціального розвитку є процесом зміни однієї суспільно-економічної формації іншою, причому кожна наступна формація історично випливає з попередньої, в якої підготовлюються всі економічні, соціальні і політичні передумови переходу до нової, більш високо організованої формації. В питаннях про державу своєрідним барометром такого переходу е політична революція, в результаті якої народжується інша за своєю сутністю, цілями, завданнями та функціями політична організація суспільства — нова за своїм типом держава.

Соціально-економічна формація суттєво впливає на сутність і, відповідно, тип самої держави, водночас абсолютизувати значення цього «економічного детермінізму» сьогодні не можна. Для визначення типу певної держави значення мають не тільки соціально-економічна формація, а увесь стан суспільства. З огляду на це в основі типологізації держави замість категорії «суспільно-економічна формація» слід класти категорію «суспільна формація», яка відображає стан суспільства як певної, історично визначеної системи економічних, соціальних, духовно-культурних та політичних відносин. Інакше кажучи, державу і право слід розглядати не як надбудовний елемент соціально-економічної формації, а як «продукт» людського суспільства відповідної епохи. Якщо на історію державно-організованого суспільства подивитись з цього боку, то її треба поділити не на чотири (як пропонують марксисти), а на два історичні періоди з відповідними типами держави і права. Це зумовлено зокрема особливістю сутності держави, в якому за справедливим твердженням С. Комарова, сполучаються два початки: класове (насильство) і загальносоціальне (компроміс), кожне з яких виходить на перший план залежно від історичних умов.

Проведене нами дослідження історії держави і права зарубіжних країн свідчить, що класовий початок домінує у сутності держави епохи кастово-станового суспільства, коли держава є виразником інтересів вузьких класових угруповань. За традиційною типологізаційною схемою в цю історичну епоху, яка займає найбільшу частину часу на шкалі історії державно-організованого суспільства, виокремлюються два типи держав: рабовласницька і феодальна, але такий поділ є необґрунтованим, оскільки, будучи знаряддям експлуатації (насильства) одних класів (рабовласників та феодалів) над іншими (рабів та селян), обидві ці держави за своєю соціальною сутністю принципово не відрізняються. Рабовласницька і феодальна держави — це лише види держави кастово-станового суспільства, інакше кажучи першого, кастово-станового історичного типу держави.

Другий історичний тип держави представлений узагальненим «образом» держави епохи громадянського суспільства започаткували перші буржуазні революції. У цьому історичному періоді держава покликана проявляти загальносоціальні інтереси, а право — закріплювати соціальну рівність людей — громадян, які вперше в багатовіковій історії людства незалежно від їхнього соціального стану й походження юридично стали рівноправними учасниками суспільного життя. Історичний тип держави громадянського суспільства у своєї ідеальної моделі — це знаряддя та засіб соціального компромісу за змістом та правовим за формою, це явище, в соціальній сутності якого загальносоціальне домінує над вузькокласовим. Інакше кажучи, держава громадянського суспільств» — це народна держава і тому, спираючись на положення Цицерона про те, що respublika est populis, вважаємо за доцільне позначити цей історичний тип держави як «республіка, республіканський».

У сучасній юридичній літературі терміном «республіка» традиційно позначають один з «основних видів форм правління» (поряд з монархією), Родоначальником двочленного поділу форм правління на монархію та республіку вважається італійський мислитель Н, Макіавеллі. «Усі держави, які вододіли або володіють владою вад людьми, — писав Н. Макіавеллі, — були «бо республіками, «бо державами, керованими одноособове». Італійський мислитель ці поняття справді використовує дуже часто, але більш детальний авалів йога праць «Державець» і особливо «Роздуми про першу декаду Тита Лівія» свідчить про те, що вія, як і його попередник Цицерон, республіку й монархію кваліфікував не як форму держави, а як саму державу з відповідним соціальним змістом. У першому випадку — це держава, яка заснована на соціальній рівності, в іншому — на соціальній нерівності. У такому самому сенсі розумів республіку й інший видатний мислитель того часу — Ж. Бо ден, погляди якого на державу, шляхи та методи зміцнення централізованої монархічної влади викладені в праці «Шість книг про республіку». Оскільки «республіку» Ж. Боден також розглядає як державу взагалі, у сучасній літературі назва його праці найчастіше перекладається як «Шість книг про державу». «Я, — писав Ж.-Ж. Руссо, — називаю республікою будь-яку державу, що керується виключно законами". Тільки після них суспільно-політична думка починає використовувати термін «республіка» й для позначення форми правління. Це, однак, зумовлено не стільки державницькою теорією, скільки практикою державотворення того часу.

Наприкінці XVI ст. в роки першої з буржуазних революцій (нідерландської) — термін «республіка» знаходить своє практичне втілення у створеній в Нідерландах «Республіки об'єднаних провінцій», але своїм «державним життям» він зобов'язаний насамперед СПІА. Юридичне закріплення (Конституція СПІА 1787 р.) й практичне втілення ідей про республіку в цій країні сприяли відходові від первинного змісту самого терміна й остаточному закріпленню у вченні про форми держави поділу на монархію та республіку. Під впливом такого переконливого досвіду в науці про державу відбулося змішування елементів різних понятійних рядів, яке чітко простежується, якщо на це явище подивитися крізь призму понятійно-категоріального апарату вітчизняної загальної теорії держави і права.

Спираючись на такі ключові категорії останньої, як сутність і форма Держави, можна дійти висновку, що, використовуючи положення «публічна справа є справа народу», Цицерон (як і Н. Макіавеллі, Ж. Водень та інші) мав на увазі не форму держави, а соціальну сутність останньої. Саме в цьому самому сенсі має бути використаний у державознавстві термін «республіка», який би слугував ДЛЯ характеристики народної держави. Тобто республіку, слід розуміти як створену народом (рорlі) державу, соціальне призначення та мета існування котрої є забезпечення його загальних інтересів (публічної справи — republika), а не окремих верств населення.

Оскільки забезпечення загальних інтересів народу можливе за умов рівності всіх його суб'єктів (громадян), то республіка — це держава, сутність якої обумовлена певним періодом розвитку державно-організованого суспільства, а саме його «громадянським» станом. Інакше кажучи, республіка — це тип державної епохи громадянського суспільства. Усі держави колишньої, ста-ново-кастової епохи за своєю сутністю й типом — «нереспубліки» (republika), оскільки були засновані на соціальній нерівності суб'єктів державного спілкування. З погляду формальної логіки, нонсенсом е позначення, наприклад, античних держав як республік, тому що вони були «загальною справою» тільки частини народу, водночас як інша його частина (зазвичай значно чи сильніша) перебувала в рабстві. Ставова рабовласницька або феодальна держава за своєю сутністю в принципі не може бути республікою. Словосполучення «рабовласницька або феодальна республіка» — це нонсенс.

Одна з формальних відмінностей, зазначених історичних типів держав, полягає у тому, що якщо «нереспубліканський» (кастово-становий) тип за своїм станом є емпіричним (Г. Еллінек), закінченим, то «республіканський» з розряду ідеального (у розумінні, того самого Г. Еллінека), як певної мети, до якої слід ще довго йти. Цей шлях розпочався у ХУІ-ХУЦ ст., коли в найбільш розвинутих країнах того часу Нідерландах та Англії відбулися перші в Європі буржуазні революції. Американська й Велика французька революції кінця XVIII ст., зробивши цей шлях незворотним, започаткували якісно новий історичний період в історії державно-організованого суспільства.

У цьому періоді, за визначенням радянської суспільної науки, виділено два підперіоди: новий, що зумовив появу буржуазної держави і права, та новітній — з його державою і правом соціалістичного типу. Наприкінці 80-х рр. XX ст. такий поділ був досить обґрунтованим, оскільки мав як підтвердження досить потужний за територією, населенням, військовою могутністю соціалістичний табір. Однак соціально-політичні події кінця XX ст. показали, що цей новий соціалістичний тип держави виявився нежиттєздатним і, відповідно, нетривалим. За незначним винятком, колишні соціалістичні країни повернулися до державно-правових орієнтирів, закладених першими західноєвропейськими буржуазними революціями.

З огляду на те, що побудова громадянського суспільства та його політико-правової форми у вигляді республіканської держави стало основною тенденцією політичного розвитку наступного після буржуазних революцій історичного періоду, для його поділу на новий та новітній підперіоди в загальноісторичному масштабі і, відповідно, на держави буржуазного і соціалістичного типу немає достатніх підстав. Цього не можна робити зокрема з тієї причини, що перша, «чиста, ще некапіталізована» буржуазія у боротьбі з феодалізмом стала виразником інтересів переважної більшості трудового народу і ставила собі на меті побудову соціальне справедливого суспільства зі соціальною (соціалістичною) державою.

Шлях до цього ідеалу, однак, був далеко непрямий. У наступній після буржуазних революцій суспільно-політичній практиці зазначені приклади зиґзаґоподібного руху до нього. Перший досвід дала сама буржуазія, частина якої, зміцнивши свої економічні й політичні позицій, накопичивши капітал та побудувавши відповідно для себе капіталістичну державу, звузила своє розуміння соціальне справедливого суспільства до формальної та юридичної рівності членів цього суспільства. Цей класовий егоїзм зазнав жорсткого опору з боку іншої, більш чисельної частини суспільства -- колишнього третього (теж буржуазного) стану, нині промислових та сільськогосподарських робітників. Останні прагнули рівності не тільки перед заковом, але й реальної соціальної та економічної рівності. Тому майже століття (ХІХ-ХХ ст.) відбувалася політична, а іноді і збройна боротьба за створення соціальне справедливого суспільства. Останнє знайшло свій яскравий прояв в Росії, а згодом ще в деяких країнах, де теж була здійснена спроба побудови такого суспільства. Як капіталістична держава, так і соціалістична держава радянського або народно-демократичного змісту, є викривленими видами республіканського історичного типу держави.

Виходячи з наведеного, було б цілком логічним традиційну чотирьохчленову типологічну схему держав — рабовласницька, феодальна, буржуазна та соціалістична, замінити на двочленову — не-республіканська і республіканська держава. Цей висновок певною мірою перегукується з пропонованими Г. Кельзеном, Р. Макайвером, Р. Дарендорфом варіантами двочленового поділу типу держав. Слушною у цьому контексті є пропозиція вітчизняного теоретика держави і права В. Ткаченко, який, використовуючи як критерій принцип законності, поділяє «держави на дві великі груші — держави догромадянського і держави громадянського типу".

Двочленовий поділ держав за історичними типами може також знайти обґрунтування за допомогою цивілізаційних критеріїв. У цьому плані слушними здаються узагальнення російського філософа і державознавця І. Ільїна (1883-1954 рр.), якій у своїй фундаментальній праці «Про монархію та республіку»² визначив 20 рис (ознак), що в сукупності створюють той духовний «правосвідомий» фундамент, на якому ґрунтується нерес-публіканська (монархічна) та республіканська державність.

Не республіка або, за словами вченого, монархія базується на правосвідомості з такими характерними рисами, як: 1) уособлення влади й держави-народу; 2) культ рангу; 3) містичне споглядання верховної влади; 4) доля і природа, що є волею провидіння; 5) держава — це сім'я, патріархальність та фамільярність; 6) пафос довіри до глави держави; 7) пафос вірності; 8) тяжіння до централізації; 9) тяжіння до інтегрувальної акумуляції; 10) культ честі; 11) заслуги служіння; 12) стихія солідарності; 13) органічне сприйняття державності; 14) культ традиції; 15) аскеза політичної сили судження; 16) культ дисципліни, армія; 17) гетерономія, авторитет; 18) пафос закону; 19) субординація, призначення; 20) держава — це установа.

Республіка ґрунтується на таких складових правосвідомості, як: 1) розчинення власного початку та влади в колективі; 2) культ рівності; 3) утялітарно-розумове сприйняття влади; 4) людське волевиявлення за долю та природу; 5) держава е вільним конгломератом, зрівняльним всезмішуванням; 6) пафос гарантії проти глави держави; 7) пафос обрання бажаного; 8) центробіжність; 9) тяжіння До диференційованої дискретності, автомізму; 10) культ незалежності; 11) культ особистого успіху; 12) стихія конкурентності; 13) механічне сприйняття державності; 14) культ новаторства; 15) вибагливість політичної сили судження; 16) особиста згода, ініціатива; 17) автономія, невизнання авторитетів; 18) пафос договору, домовленості; 19) координація, вибори; 20) держава е корпорацією*.

Слід зазначити, що наше твердження про те, що епоха громадянського суспільства походить від англійської, американської та французької буржуазних революцій ХУИ-ХУШ ст., потребує уточнення. Якщо керувалися тим, що світ за цивілізаційними ознаками, можна поділити на дві макроцивілізації — західну та східну, які характеризуються власними шляхами соціально-економічного, політичного та духовного розвитку взагалі та особливостями державного будівництва зокрема, то зазначене стосується суспільства західної макроцивілізації. Східна макроцивілізація вступила на цей шлях значно пізніше. Початковими віхами цього в Азії можна було б визначити буржуазні перетворення й революції у другій половині XIX (реформи 60-х рр. в Росії і Японії) — та початку XX ст. (Росія, Іран, Туреччина, Китай), а в Африці 60-ті роки XX ст., коли переважна більшість країн цього континейту позбулася колоніальної залежності та заклали основи сваоєї власної державності.

З огляду на це можемо констатувати, що перехід від одного історичного типу держави до іншого можливий за умов народження та дозрівання в надрах попереднього суспільства не тільки соціально-еконоівічних, а й відповідних духовно-світоглядних передумов. Оскільки на практиці цей перехід здійснюється упродовж певного періоду, то можна говорити про наявність ще одного типу держави — перехідного.

Перехідна держава в цілому відповідає загальним ознакам держави, водночас вона має низку характерних їй ознак:

1. Усі перехідні держави виникають в результаті певних соціальних потрясінь: революцій, національно-визвольних війн, розпаду більш великих держав тощо.

2. Форми та засоби їхнього впливу на державне й суспільно-політичне життя, так само як і зумовлені цим впливом темпи й наслідки змін залежать від рівня дозрівання необхідних для цього відносин, або ступеня «чистоти» ґрунту, на якому мали здійснитися майбутні революційні перетворення.

3. Рівень зрілості відповідних відносин у час переходу держави з одного стану в інший породжує ще ряд особливостей, властивих державі перехідного періоду: різка зміна характеру та масштабів традиційних економічних зв'язків, тимчасовий розлад економіки, послаблення матеріальної основи держави і правової системи, різке падіння життєвого рівня частини населення.

4. Перехідна буржуазна держава характеризується періодичною зміною державних форм, зміст і темпи зміни яких залежать від співвідношення соціально-політичних сил, що приймають відповідні владні рішення.

5. Перехідний стан суспільства містить кілька можливих варіантів подальшої еволюції держави, можливі альтернативні шляхи його розвитку. Наявність реальної альтернативи в перехідний період, можливість дійсного вибору шляху розвитку держави визначається багатьма об'єктивними та суб'єктивними факторами: економічні можливості держави й суспільства, співвідношення розміщених сил, здатність їх до компромісів, інтелектуальні можливості новоявлених вождів та політичних лідерів, їх здатність виробити концепцію перехідного періоду не з урахуванням короткострокової вигоди й інтересів, а з урахуванням більш далекої перспективи та прогресивного розвитку держави.

Підсумовуючи наведене, ми дійшли висновку, що якщо при типологізації держав за основу замість категорії «суспільно-економічна формація» узяти категорію «суспільна формація» як певної системи соціально-економічних та духовно-світоглядних властивостей суспільства, що визначає зміст і сутність такого надбудовного її елементу як держава, то можна виокремити такі типи: не республіканський, республіканський та перехідний. Оскільки ці історичні типи держави визначаються характерними для відповідної історичної епохи її внутрішніми та зовнішніми властивостям, інакше кажучи її сутністю та формою, то для отримання більш глибокого уявлення про державу загалом необхідно детальніше розглядати такі категорії, як «сутність держави» та «форма держави».