Протодержави

Одним із найважливіших наслідків неолітичної революції, що безпосередньо стосувалися генези держави, був розвиток міжродових зв'язків і формування надсуспільних структур. Виникнення й еволюція цих структур проходили спонтанно й одержували під впливом конкретно-історичних фактів різні форми. Деякі з них були типовими для одних народів, але не одержали розвитку в інших. Особливо помітну роль у процесі становлення державності відіграла одна з форм міжсуспільних зв'язків і організаційних структур — племінний лад.

Природним результатом еволюції суспільного ладу (особливо за часів пізньородової спільноти) було виникнення великої кількості нових сімейно-кланових спільнот, що призвело до появи більш значних соціальних утворень — братерств (фратрій) і племен, а іноді і союзу племен.

Плем'я, як правило, мало свою територію, ім'я, мову (або діалект), свої релігійні і побутові обряди. Поступово складалися й органи племінного самоврядування, насамперед, племінна рада, до якої зазвичай входили вожді (старійшини) усіх родів, що складали плем'я. Члени племінних рад, а також вождь племені, обиралися одноплемінниками і могли бути ними усунуті. Будь-який з них мав змогу на засіданні ради висловлювати свою думку з приводу рішень або дій вождя.

Діяльність племінних органів сприяла:

• організації колективних робіт;

• розширенню зв'язків між сімейно-клановими групами (зокрема, міжсуспільному обміну продуктами);

• врегулюванню міжкланових конфліктів, а також стосунків з іншими племенами.

Спочатку ці органи вирішували лише ті питання, що виходили за межі інтересів окремих сімейно-кланових груп. Але поступово, з розвитком економіки ускладнення внутрішньоплемінної організації центр ваги в родоплемінному самоврядуванні змістився на племінний рівень, що неминуче підривало значущість і усталеність суспільної демократії.

Важливим етапом у передісторії держави і права стало, поряд з утворенням складних надсуспільних структур, формування принципово нових основ управління суспільством, яке за своєю суттю ставало вже переддержавним. Новий тип управлінської діяльності визначався потребами громадського життя, ускладненням господарської діяльності і всієї системи соціокультурних зв'язків людей.

Поряд з іншими видами суспільного поділу праці (відділення скотарства від землеробства і т. д.) відбувалося виокремлення управлінської діяльності, що поступово перетворювалася на професійну. Поділ людей на дві нерівні за кількістю групи (керуючих і керованих) почав набувати більш суспільного значення і стало останньою сходинкою у процесі утворення держави.

Керівні посади давали їхнім володарям великі матеріальні вигоди, дали змогу їм нав'язувати свою волю колективу. Управлінська верхівка, що формувалася, не бажала розставатися з владою і привілеями, прагнула закріпити її за своїми сім'ями і кланами. Організаційна діяльність набувала політичного характеру, а адміністративно-суспільна знать перетворювалася на державну. Нерідко суспільна верхівка, використовуючи свій традиційний авторитет і систему релігійно-міфологічних обґрунтувань, консолідувалася в замкнуту, закриту для більшості одноплемінників групу станового або кастового характеру. Так виникла протподержава.

У процесі формування протодержави змінювалося і становище вождя, який усе більше спирався на адміністративну ієрархію, посилюючи тим самим свою владу. Отже, протодержава виникла не як зовнішня щодо родоплемінної системи сила, а як логічне і природне продовження суспільних структур. Вона скріплювалася загальними інтересами і потребами сімейно-кланових груп, але відрізнялося від попередніх систем соціального управління створенням складної адміністративної ієрархії. Верхівкою цієї ієрархії став вождь, влада якого набула авторитарного і сакрального (релігійного) характеру.

Протодержава об'єднувала декілька поселень (груп поселень) навколо одного значного центру — як правило, це був культовий храмовий центр, що мав релігійне значення для всієї нової спільноти. Значний за розмірами він об'єднував кілька тисяч осіб, служив осередком багатства спільноти, придушував, підкоряв собі периферійні поселення, встановлював васальні стосунки із сусідами під час активної військово-завойовницької політики.

Глава центрального поселення очолював округ, що склався по периферії. Він мав особливий ранг-титул. Головне його право — мобілізація членів спільнот на спільні роботи, господарська користь від яких визначалася ним і які були основою для появи надлишкового продукту, що перерозподілявся потім між членами спільнот. На Сході особливу неминучість таких робіт визначала необхідність іригації.

Такий рівень політичної ієрархії складали глави підпорядкованих спільнот. При них постійно існували військові ради. Особливий прошарок еліти складали особи, пов'язані з релігійно-культовими церемоніями й обрядами, хоча глави культів, як правило, ті самі вожді і правителі.

Така організаційно-політична структура оформлялася остільки, оскільки в ній посилювалася централізація, а автономія окремих спільнот ставала слабшою. Саме від сили центру починало все більше залежати виживання всієї спільноти. Це призвело до зміцнення політичної єдиноначальності як єдиного в тих ранніх історичних умовах засобу затвердити сильну організацію. Одноособова влада легше набувала релігійно-священного характеру — так відкривався і шлях до правового обґрунтування цієї влади.