Чинність правочинів

Вступаючи у правовідносини — укладаючи правочини, особи повинні чітко і ясно виражати свою волю, спрямовану на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків. «Волю можно определить как психическое регулирование поведения, заключающегося в детерминированном и мотивированном желании достижения поставленной цели, в выборе решения, разработке путей, средств и применения усилий для их осуществления»[112]. Бажання на встановлення нових цивільних правовідносин, яке було виражене зовні і доведене до зацікавлених осіб, іменується волевиявленням.

Більшість учених вважають, що способи волевиявлення можуть бути згруповані за трьома ознаками:

1) волевиявлення може набирати форми мовчання;

2) непряме волевиявлення, в якому особа, яка бажає укласти правочин, вчиняє такі дії, із змісту яких виразно бачитиметься намір укласти правочин. Такі дії звуться конклюдентними [113];

3) безпосереднє волевиявлення, яке здійснюється в усній або письмовій формі.

Мовчання визнається вираженням волі здійснити правочин лише у випадках, прямо передбачених законодавством або домовленістю сторін (п. 3 ст. 205 ЦК). Мовчання можна вважати вираженням волі остільки, оскільки воно при даній ситуації піддається оцінці як прояв волі. Так, наприклад, ст. 764 ЦК України передбачає, якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення договору найму, то за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором. Зрозуміло, що укласти правочин, за яким би обидві сторони виявили волю шляхом мовчання неможливо, тому одна із сторін здійснює волевиявлення будь-яким з нижче наведених засобів, тобто або конклюдентними діями, усно або письмово.

Конклюдентними діями визнається вираження волі звичайною за даними обставинами поведінкою особи, з якої ясно випливає її намір (бажання) здійснити правочин на заздалегідь відомих умовах (п. 2 ст. 205 ЦК). Наприклад, купівля речей в торгових автоматах, проїзд у метрополітені, прийняття верхнього одягу в гардероб, викладання речей на прилавок тощо.

Правочини за допомогою конклюдентних дій можуть відбуватися лише у випадках, якщо законом не встановлений інший спосіб вираження волі стосовно даних правочинів.

Зрозуміло, що найкращий спосіб довести до іншого свою волю — це повідомити про неї. Тому найпоширенішим засобом вираження волі в правочинах залишається словесний (усний чи вербальний) або письмовий спосіб (простий чи нотаріальний) укладання правочинів.

В теорії панує точка зору, що передбачені законом способи вираження волі при здійсненні правочину одночасно є видами форм правочину[114]. Ми можемо погодитись з такою точкою зору.

Форма правочинів. Розгляд цього питання тісно пов’язаний із попереднім і, власне, відображає формальні вимоги чинного законодавства до способу вираження волевиявлення у правочині. Відповідно до п. 1 ст. 205 ЦК правочини можуть укладатися усно або в письмовій формі.

Усно можуть укладатися правочини, які:

— повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, окрім тих, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації;

— при недодержанні письмової форми не мають наслідком їх недійсність (ст. 206 ЦК). Прикладом такого правочину може бути купівля-продаж за готівку. Зокрема, юридичні особи можуть укладати усні правочини, якщо сплатили за товари та послуги на підставі усного правочину з другою стороною, і отриманий документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів. Дотримання усної форми правочину не є обов’язковим, його сторони можуть за домовленістю ускладнювати форму і вчиняти усні правочини в письмовій формі, якщо це не суперечить договору або закону.

Отже, усні правочини учиняються здебільшого фізичними особами. Вони є фідуціарними і не потребують особливих пересторог щодо подальшого доказування перебування у таких цивільних правовідносинах. Значно ширшою є сфера застосування письмових правочинів.

Стаття 208 ЦК містить перелік правочинів, які належить вчиняти у письмовій формі. До них відносяться:

1) правочини між юридичними особами;

2) правочини між фізичною та юридичною особами, крім правочинів, які укладаються усно;

3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваний мінімум доходів громадян, крім правочинів, які укладаються усно;

4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Письмова форма правочину — це узагальнене поняття, тому ст. 207 ЦК містить загальні вимоги до письмової форми правочину.

По-перше, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін зафіксована на матеріальному носії (шляхом укладання одного або кількох документів); у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони; за допомогою телетайпного; електронного або іншого технічного засобу зв’язку.

По-друге, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами), або особами, уповноваженими на це установчими документами юридичної особи, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою. Для осіб, які у зв’язку з хворобою або фізичною вадою не можуть підписатися власноручно існує інститут «рукоприкладника». Рукоприкладник за дорученням особи і у її присутності підписує текст правочину.

По-третє, при використанні (при вчиненні) правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналогу, власноручні підписи допускаються у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства або за письмовою згодою сторін, у яких мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів. Зрозуміло, що цей перелік засобів відтворення підпису не є вичерпним, тому, на наш погляд, слід погодитись з позицією російського законодавця, який передбачив ще одну вимогу для електронної форми — можливість вірогідно встановити, що документ виходить від сторони за договором (п. 2 ст. 434 ЦК РФ[115] і п. 1 ст. 1 ФЗ «Про електронний цифровий підпис»[116]). Це правило запозичене і в українському законодавстві. Подальший розвиток техніки і суспільних відносин повинні потягнути прийняття норми, аналогічної ст. 143 ЦК Перу, що передбачає у випадках, коли закон не вимагає конкретної форми правочину, зацікавлені особи вправі скоювати його в будь-якій зручній для них формі[117].

У ряді випадків закон спростив процедуру укладання письмового правочину, так підпис іншої особи на тексті правочину, який не вимагає нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє.

Недодержання сторонами простої письмової форми правочину, яка встановлена законом, за загальним правилом не має наслідків його недійсності, окрім випадків, встановлених законом. Тому заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися тільки письмовими доказами (розписками, листами, чеками, іншими документами), засобами аудіо-, відеозапису та іншими. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Практично це означає неможливість його учасників посилатися на показання свідків для доказування факту існування самого правочину. Ці свідчення є нікчемними. Тому це слід мати на увазі при укладанні договору позики. Практики-цивілісти рекомендують стороні, яка не отримала належного виконання за правочином, звернутися до міліції із заявою про шахрайство іншої сторони і мати змогу посилатися на показання свідків у протоколах допиту.

Однак законодавець передбачив ще один виняток з правил: якщо правочин, недійсність якого встановлена законом, укладений усно, і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, то такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.

У випадках, застережених у законі, настають і більш серйозні наслідки недотримання простої письмової форми — правочин визнається недійсним. Це стосується неустойки, застави і поруки і т. д.. Якщо ж правочини зроблені з порушенням запропонованої для них письмової форми, то вони завжди визнаються недійсними.

У випадку укладення складних правочинів, що виходять за межі звичайних і торкаються істотних інтересів громадян та потребують спеціальних знань, закон передбачає кваліфіковану письмову форму — форму письмового документа, нотаріально посвідченого. Така форма прямо передбачена законом для правочинів, за якими переходить право власності на квартири, житлові будинки, заповітів, деяких доручень, застави нерухомості, договору довічного утримання й інших правочинів, передбачених законом. Нотаріально посвідчений правочин відповідає всім вимогам, що ставляться до письмових правочинів, з одним винятком — він посвідчується спеціально уповноваженою особою (нотаріусом, посадовими особами, консулами) відповідно до ЗУ «Про нотаріат»[118] та у зазначеному порядку[119]. За бажанням сторін будь-який правочин може бути укладений в нотаріальній формі.

У разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину законодавець передбачив такі наслідки: визнання одностороннього правочину нікчемним, лише у виняткових випадках суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі (непереборна сила, скоєння злочину, надзвичайні умови тощо).

У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Виняток становить ситуація, за якою сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, — суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не потрібно. Ініціатором про визнання такого правочину можуть виступити: сторона, яка виконала правочин, її правонаступник або прокурор. Однак це правило не може бути застосовано, якщо сторонами не було досягнуто згоди з істотних умов правочину або для його укладення були передбачені законом обмеження[120].

Як слушно вказує М. В. Кротов, практика господарського обігу змушує фізичних осіб укладати правочини в нотаріальній формі, хоча ні законом, ні угодою сторін це не передбачено, наприклад, реєстрація автомобілів в ДАІ[121].

На рівні ЦК закріплена особлива стадія укладення правочинів — державна реєстрація (ст. 210 ЦК). Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Традиційно органи державної влади реєструють майно, що знаходиться на особливому правовому регулюванні (нерухомість, автомобілі, зброя). В науці питання по державну реєстрацію завжди викликало гостру дискусію. Ряд учених зайняло позицію, згідно з якою право власності у набувача за нотаріальним договором виникає в момент посвідчення договору, а реєстрація договору регулюється нормами адміністративного права і не є питанням цивільним[122]. Друга, пануюча, позиція відстоює концепцію про момент виникнення права власності тільки після державної реєстрації[123]. Якщо звернутися до практики розвинутих капіталістичних країн, то єдиним правовстановлюючим, правозмінюючим і правоприпиняючим фактом речових прав на нерухомість є внесення відповідного запису (реєстрації) до Поземельної книги. Так, згідно з §§ 873—874 НЦУ та ст. 658 ШЦК ніяке речове право на нерухоме майно не може виникнути або припинитися без занесення його до Поземельної книги. Посадова особа у відповідному суді перевіряє повноваження осіб, які клопочуться про поземельний запис (власника, який відчужує ділянку, набувача, іпотечного кредитора тощо). Зроблений в книзі запис вважається істинним до моменту внесення до нього змін. У разі колізії прав перевага визнається за правом, раніше занесеним до Поземельної книги[124].