Недійсність правочинів

Розглядати питання недійсності правочинів треба визначивши умови дійсності правочинів Вимоги, яким повинен відповідати правочин, щоб вважатися належним юридичним фактом, прийнято називати умовами дійсності правочину. Варто зауважити, що у новому ЦК вони чітко формалізовані за групами, правовими наслідками їх недотримання, способами кваліфікації. Такий підхід є виправданим, оскільки основні відносини повинні регулюватися законом, а підзаконне регулювання має бути зведене до мінімуму. Крім цього, ЦК, як закон, що регламентує найбільш широке коло відносин, повинен бути максимально зрозумілим тим, кому він адресується, а не тільки фахівцям-правознавцям.

З огляду на це законодавець у ст. 203 ЦК встановив такі загальні вимоги, додержання яких є необхідним для дійсності правочину. До них віднесено:

1. Зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Цим досягається стабільність цивільного права, зменшується можливість його довільного трактування. Разом з тим така вимога неоднозначна, оскільки в ній по суті міститься два взаємовиключаючі принципи: домінанти права і домінанти закону. При цьому всупереч Конституції України проведено як домінуючий все-таки другий.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Такий підхід надає можливість диференціювати підходи до визнання правочинів недійсними відповідно до визначеного безпосередньо законом змісту тих чи інших правочинів, що укладаються малолітніми, неповнолітніми, обмежено дієздатними.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, інакше волевиявлення повинно співпадати з волею стосовно наміру учинення самого правочину, його мотиву та мети, змісту самого правочину, особливо предмета, його учасника.

4. Правочин має вкладатися у формі, встановленій законом. За такої конструкції складається враження про імперативність вимог щодо форми правочину. Однак це не так. Закон допускає відхід від встановленої форми на розсуд і відповідальність учасників правочину. Тому, коли вони відхиляються від встановленої законом форми, правова охорона такому правочину не надається. Звідси й можливість визнання його недійсним є вельми проблематичною. Тому недарма в ч. 1 ст. 218 ЦК встановлено, що недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

Заперечення однією із сторін факту учинення правочину або оспорювання його окремих частин може доводитись лише письмовими доказами, засобами аудіо-відеозапису та ін. Неможливість посилатися на свідчення свідків практично робить позови про визнання правочину недійсними неможливими.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Цим упереджується можливість укладення фіктивних правочинів, учинених без наміру створення правових наслідків, що обумовлювалися цим правочином (ст. 234 ЦК). Але це не говорить про те, що такі правочини неможливі взагалі.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Така вимога зумовлена Конвенцією про права дитини та Декларацією прав дитини, згідно з якими держави-учасниці цих міжнародно-правових актів повинні забезпечити у повному достатку захист і турботу про дитину. Майнові інтереси дитини охороняються також ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства»[126].

Більшість учених радянської цивілістичної школи виділяли чотири[127] елементи правочину, які у взаємній єдності і дозволяють диференціювати правочин від інших юридичних фактів. Нам імпонує точка зору Пушкіна О.А, який зупинився на п’яти ознаках правочину[128].

По-перше, правочини повинні вчинятися належним суб’єктом правочину. Належною особою, яка укладає правочини, вважається той, хто володіє достатнім для здійснення цього правочину обсягом цивільної дієздатності. Елементом дієздатності є правочиноздатність, яка полягає в можливості укладати певні правочини. У повному обсязі дієздатністю володіють тільки повнолітні або особи, які взяли шлюб по досягненню повноліття. До досягнення повної дієздатності фізичні особи мають відносну чи часткову дієздатність і вправі укладати лише правочини, прямо зазначені в законі. Фізичні особи, відносно яких вступило в законну силу рішення суду про позбавлення дієздатності, взагалі не можуть укладати правочини, за них правочини укладають опікуни в межах своєї компетенції. Фізичні особи, обмежені судом у дієздатності, можуть укладати лише дрібні побутові правочини. Юридичні особи здійснюють лише правочини, що відповідають цілям і завданням їхньої статутної діяльності.

По-друге, правочин повинен бути спрямований на виникнення конкретних, обумовлених тільки ним правових наслідків, тобто має бути єдність волі і волевиявлення. Волевиявлення повинно чітко і правильно відображати внутрішню волю осіб для сторін правочину і третіх осіб. Волевиявлення, зроблене лише для виду, щоб ввести в оману сторону або оточуючих, що не містить в собі дійсної волі на встановлення правовідносин, які сторони мали на увазі, не може мати значення дійсного правочину. Правочин повинен бути позбавлений також факторів, що можуть перекрутити уявлення особи про його сутність або його елементи. Слід зазначити, що в науці йде полеміка з питання, чому надавати головне місце — волі чи волевиявленню. Позиції авторів було поділено[129] на три групи. Перша стверджує, що оскільки правочин — це дія, то і її наслідки пов’язуються з волевиявленням[130]. Друга позиція базується на посиланні, що волевиявлення неможливо і головне породжується волею, отже, головне в правочині — це внутрішня воля особи[131]. Третя позиція, з якою ми можемо погодитись, оцінює волю і волевиявлення тільки в їх поєднанні[132].

По-третє, правочини мають укладатися за умови вільної і повної згоди їх учасників. Воля сторін в правочині повинна бути вільним волевиявленням, позбавлена впливу з будь-якого боку шляхом насильства, погрози, обману тощо.

По-четверте, зміст правочину не може суперечити цивільному законодавству і моральним принципам суспільства. Громадяни і юридичні особи, укладаючи правочини, повинні враховувати межі допустимості правочину і його призначення в суспільстві, дотримуватись вимоги цивільного законодавства.

По-п’яте, при укладенні правочину необхідно обов’язково дотримуватись передбаченої законом форми (простої чи нотаріальної), якщо порушення цієї форми тягне за законом визнання правочину недійсним.

Одразу варто відзначити, що відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК визнання правочину недійсним визнано способом захисту цивільних прав, що є новелою цивільного законодавства.

Недійсним правочином визнається такий, який, хоча й спрямований на настання певних наслідків, але в силу невідповідності вимогам чинного законодавства їх не спричиняє. Недійсність правочину означає, що дії фізичних і юридичних осіб, хоча й спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов’язків, але не створюють цих юридичних наслідків через невідповідність вчинених дій вимогам юридичного факту, передбаченого законодавством. Звідси, якщо учинений правочин не відповідає хоча б одній із вказаних у ст. 203 ЦК вимог, він може бути визнаний недійсним.

Недійсні правочини мають свої загальні, спеціальні, а деякі з них й індивідуальні ознаки.

Загальні ознаки недійсності правочинів закріплені в ст. 203 ЦК, до них відносяться:

1) невідповідність змісту правочину закону чи іншим нормативно-правовим актам;

2) невідповідність правочину моральним засадам суспільства;

3) відсутність необхідного обсягу дієздатності особи, що вчиняє правочин;

4) невідповідність волевиявлення учасника правочину його внутрішній волі;

5) недотримання форми правочину;

6) небажання сторін по досягненню реальних правових наслідків, які були передбачені в правочині;

7) правочини, що суперечать правам та інтересам малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей.

До спеціальних (кваліфікуючих) ознак недійсності правочину відноситься:

1) недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору;

2) вчинення правочину малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності;

3) вчинення правочину неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності;

4) вчинення правочину фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності;

5) вчинення правочину без дозволу органу опіки та піклування;

6) вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його укладання не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними;

7) вчинення правочину недієздатною фізичною особою;

8) укладання юридичною особою правочину, якого вона не мала права вчиняти;

9) вчинення правочину, який порушує публічний порядок;

10) вчинення правочину під впливом помилки;

11) вчинення правочину під впливом обману;

12) вчинення правочину під впливом насильства;

13) вчинення правочину у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною;

14) вчинення правочину під впливом тяжкої обставини;

15) вчинення фіктивного правочину;

16) вчинення удаваного правочину.

До індивідуальних ознак недійсності правочинів відноситься допустимість такого правочину чинним законодавством. Так, у біржовій практиці застосовуються так звані спекулятивні правочини. До них відносяться угоди, що розраховані на підвищення у майбутньому ставок або, навпаки, зниження. Їх укладають спеціальні брокери.

Визнання правочину недійсним має правове значення:

1) стимулює осіб дотримуватись положень, вже закріплених законодавством;

2) упереджує зловживання своїми правами;

3) слугує охороні прав і законних інтересів учасників цивільного обігу, особливо тих, що опинились у скрутному і невигідному правовому становищі або щодо неповнолітніх осіб;

4) слугує орієнтиром для учинення правочинів згідно з вимогами права та чинного законодавства;

5) визначає межі правомірної поведінки. Особливо це стосується діяльності юридичних осіб приватного права;

6) визначає критерії застосування такого способу захисту цивільних прав, як визнання правочину недійсним.

7) надає можливість визначати вид і міру своєї поведінки, у тому разі, коли вона не сповна відповідає вимогам чинного цивільного законодавства, і використовувати певну ситуацію на свою користь.

Питання про недійсність розглядаються тільки відносно правочину, щовідбувся.

§ 6. Види недійсних правочинів

Залежно від того, які з вище названих умов правочину будуть визнані неналежними (дефектними), недійсні правочини поділяються на такі групи:

1) правочини з пороком суб’єктного складу;

2) правочини з пороками волі;

3) правочини з пороком змісту;

4) правочини з пороками форми.

Перед вказаними окремими умовами недійсних правочинів виділяють загальне правило для визнання правочинів недійсними — невідповідність правочину діючому законодавству. Новий ЦК позбавлений чітко визначеної загальної норми, яка містилась у ст. 48 ЦК УРСР, про те, що недійсною є та угода, яка не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемляє особисті або майнові права неповнолітніх дітей, але він «зберіг» конструкцію ст. 49 ЦК УРСР, трансформувавши її в ст. 228 ЦК: правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Правочин, який не відповідає хоча б одній вимозі закону, визнається недійсним. Відповідно до того, якій з окремо визначених законом вимог правочини не відповідають, недійсні правочини поділяються на такі види.

Безумовно, що всі недійсні правочини суперечать актам цивільного законодавства і моральним принципам суспільства. У випадку визнання правочину недійсним суд повинен рішенням послатися на нормативний акт, вимогам якого правочин не відповідає. Дещо важче мотивувати порушення моральних засад суспільства, оскільки це оцінююча категорія. Моральні засади суспільства змінюються з розвитком суспільства. Так, з кримінального законодавства були вилучені норми, що передбачали кримінальну відповідальність за спекуляцію[133]. До цієї групи недійсних правочинів можна віднести і правочини, здійснені юридичними особами, що протирічать ліцензійним видам діяльності.

Можна погодитися з думкою О. А. Красавчикова, що при визнанні таких правочинів недійсними необхідно враховувати лише об’єктивні ознаки (критерії)[134] недійсності правочинів, суб’єктивні ж ознаки раніше впливали на наслідки визнання правочину недійсним, а оскільки з наслідків правочину залишився один — двостороння реституція, то розгляд суб’єктивних критеріїв не є актуальним.

Другий вид недійсних правочинів становлять правочини з пороком суб’єктного складу. Традиційно в цьому виді недійсних правочинів виділяють дві групи:

1) учинені фізичними особами, що не володіють необхідним об’ємом дієздатності;

2) пов’язані зі спеціальною правоздатністю юридичних осіб або статусом їх органів.

Склад недійсних правочинів за участю фізичних осіб може бути диференційований таким чином: правочини, укладені малолітніми, неповнолітніми, обмежено дієздатними, недієздатними. Правочини, укладені перерахованими особами, не завжди визнаються недійсними, головне, щоб при укладенні недійсного правочину особа вийшла за межі (обсяг) своєї дієздатності, передбаченої для перерахованих осіб законом. На практиці виникає запитання: яким чином повністю дієздатна сторона може знати про пороки в дієздатності іншої? Виходячи з концепції про об’єктивні критерії недійсності правочину, обов’язок дієздатної сторони — встановити об’єм дієздатності контрагента і у разі сумніву відмовитись від укладання правочину. Право на визнання такого правочину недійним належить особі, яка має компенсувати обмаль дієздатності у неповно дієздатного. Якщо повністю дієздатна особа вважає, що правочин в інтересах неповністю дієздатного, вона просто не буде вимагати визнання цього правочину недійсним. Правочин, укладений малолітнім, вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензій іншій стороні щодо визнання правочину недійсним. З цього посилання законодавця ми можемо зробити висновок, що перевага при схваленні правочину полягає не в активних діях (письмова згода на правочин, присутність батьків (усиновлювачів) у місці укладання правочину), а в пасивних — не подавати позив про визнання правочину недійсним протягом встановленого терміну. При застосуванні такого порядку визнання правочину недійсним відмінність визнання недійсним правочину, укладеного неповнолітнім за межами своєї цивільної дієздатності, полягає у тому, що не встановлюються терміни для визнання правочину недійсним і не передбачається відшкодування збитків, завданих укладанням недійсного правочину. Якщо правочин укладається з двох сторін неповнолітніми, застосовується тільки двостороння реституція.

Недійсні правочини, укладені юридичними особами, поділяються на такі види:

1) правочини, що виходять за об’єм позаліцензійної правоздатності юридичних осіб;

2) правочини, укладені органами юридичної особи, що перевищують їх повноваження[135].

Ст. 227 ЦК містить правило, за яким недійсними правочинами юридичної особи можна визнавати лише такі, що вчинені нею без відповідного дозволу (ліцензії). Тобто ми маємо новий вид недійсних правочинів, які скоріше отримають назву не «позастатутні» [136], а «позаліцензійні» [137]. Головним наслідком укладення позаліцензійного правочину залишається двостороння реституція, але п. 2. ст. 227 ЦК передбачає можливість вимагати відшкодування моральної шкоди, якщо юридична особа ввела іншу сторону в оману щодо свого права на вчинення такого правочину. Це, в свою чергу, протирічить ч. 4.п. 2. ст. 23 ЦК, оскільки моральна шкода юридичній особі відшкодовується у випадках приниження честі, гідності, а також ділової репутації.

Третій вид недійсних правочинів — це правочини з пороками волі. В свою чергу такі правочини поділяються на дві групи: 1) без внутрішній волі на укладення правочину; 2) внутрішня воля сформувалась невірно.

До цього числа відносяться правочини, зроблені під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною, під впливом тяжких обставин, вчинених дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст.ст. 225, 229—233 ЦК). Характерна риса зазначених недійсних правочинів — невідповідність волевиявлення (яке має повністю відповідати вимогам закону) справжньої волі особи, якої немає, або вона склалася поза дійсним бажанням особи укласти правочин. У правочині підмінюється воля сторони правочину на волю сторонньої особи, яка здійснює протиправний вплив на волю сторони.

Помилка особи в правочині називається омана [138]. При укладенні недійсного правочину внаслідок омани воля особи формується в результаті неправильних уявлень про дійсні (реальні) умови правочину або про обставини реальної дійсності, однак без протиправного наміру іншої сторони. Головна відмінність помилки від омани в тому, що помилка формується без протиправного наміру контрагента, а в більшості випадків виникає з необачності, самовпевненості, непоінформованості, переоцінки власного досвіду. При цьому до уваги повинна братися не будь-яка омана, а лише та, що має істотне значення. Узагальнюючи ці випадки, ми класифікуємо їх таким чином:

1) при помилці у характері правочину — сторони помиляються у визначенні самого правочину, наприклад, укладають договір оренди майнового паю, при наданні речі на зберігання застосовують правила договору безоплатного користування річчю;

2) помилка в предметі правочину (помилка в якості предмету) має місце, коли учасник правочину під час укладання правочину помилково мали на увазі різні речі, і ця помилка була з’ясована лише при передачі речі, наприклад, покупець бажає придбати взуття з натуральної шкіри, а йому продають зі штучної, оскільки продавець не знав про наміри покупця;

3) помилка в особі контрагента має місце, коли особу помилково приймають за однофамільця чи особа повторно звертається в установу для надання послуги і з’ясовується, що в ній вже не працює той робітник, який останнього разу був виконавцем послуги;

4) помилка в праві — це випадки, коли особи перебували в омані з підстави правового регулювання правочину. Наприклад, уклали договір поставки під час дії мораторію на ввіз.

Омана у правочинах не поширюється на випадки, коли помилка стосується мотивів укладання правочину.

Якщо було навмисне введення особи в оману відносно дійсних умов правочину, в результаті чого сторона укладає невигідний для себе договір, такі недійсні правочини іменуються вчиненими під впливом омани. Омана може виражатися в різноманітних формах:

1) в активній формі, коли стверджуються неправдиві факти про правочин, його елементи; заперечуються недоліки; перебільшення; підробки і т. п.

2) у пасивній формі, коли навмисно умовчується про дійсні факти: ненадання повної документації; приховання інформації і т. п.

Головний елемент цих недійсних правочинів — прямий намір контрагента або третіх осіб, які діють на прохання контрагента, на введення сторони в оману. Як вказують науковці, обман може стосуватися не тільки умов правочину, але й знаходитися за межами правочину, наприклад, стосуватися мотиву і цілей правочину[139].

Ч. 2 ст. 230 ЦК встановила виняток із загального правила визнання правочину недійсним двосторонній реституції, яке полягає у двократному розмірі відшкодування завданих збитків і можливості стягнути моральну шкоду зі сторони, яка використовувала оману.

Насильство — фізичний або психологічний вплив на особу — учасника правочину або його близьких з метою спонукання особи до укладення угоди. Особа, що укладає невигідний для себе правочин, виражає волю під впливом заподіяних фізичних чи моральних страждань. При цьому не обов’язково, щоб контрагент сам здійснював цей вплив, необхідно, щоб він знав про примус і використовував цю обставину в своїх інтересах.

ЦК вже не містить легальних посилань на погрозу в правочині, але науковці продовжують поділяти категорії «насильство» і «погроза». Погроза — це протиправний психічний вплив за допомогою слів або дій, що викликає у особи побоювання заподіяння йому або його близьким майнової чи немайнової шкоди. Однак не кожна погроза є підставою для визнання правочину недійсним. Підстави для визнання погрози: 1) повинна бути тісно пов’язана з правочином (погроза і правочин мають виступати в якості підстави і слідства); 2) повинна бути реальною (погрозу необхідно здійснити по відношення до блага, яке вже існує); 3) повинна бути практично здійсненною (особа повинна мати змогу здійснити протиправну дію); 4) значною (тобто здатною у випадку її вчинення заподіяти дійсно серйозні наслідки). При цьому не має значення, виходить погроза від контрагента за правочином чи від третіх осіб, головне — вигодоотримувачем має бути особа, з боку якого погроза висувалася.

Збіг тяжких обставин (хвороба, скрутне матеріальне становище тощо) — такі обставини, за яких практично виключається нормальне формування волі, що передбачає укладання правочину у вкрай невигідних умовах (кабальні умови) (дороге майно продане за безцінь, за дуже низьку плату виконується трудомістка робота за договором підряду). Поняття кабальних умов у науці не є загальноузгодженим, тому зупинимося на пануючих позиціях. Перша поєднує в собі два моменти: об’єктивний і суб’єктивний:

- об’єктивний момент — за правочином здійснено зовсім не еквівалентне (не рівнозначне) надання.

- суб’єктивний момент охоплює очевидність цієї обставини для обох сторін.

Відсутність одного з елементів виключає можливість визнання правочину за вказаною підставою недійсним.

Друга позиція виходить з наявності двох обов’язкових умов:

- особа вчиняє правочин під впливом тяжкої для неї обставини. Під тяжкими обставинами Є. О. Харитонов розуміє важке майнове становище особи, яке виражається у відсутності засобів, необхідних для нормального існування людини, наприклад, для придбання предметів першої необхідності (продуктів харчування, ліків тощо). Це може бути зумовлене не тільки станом самої фізичної особи, а й становищем його близьких (наприклад, хвороба дружини, батьків, дітей тощо)[140];

- в другій умові охоплюються два моменти — об’єктивний і суб’єктивний, про які йшлося вище.

Зловмисна угода представника однієї сторони з іншою має місце, коли воля особи, яку представляють, підмінюється волею представника. Характерним для даного виду правочину є те, що має місце змова, і як наслідок реалізація протиправного правочину — виникнення несприятливих наслідків для особи, яку представляють. Не має значення, чи отримав учасник такої угоди будь-яку вигоду від укладання правочину або від заподіяння шкоди майну особи, яку представляють.

За своїми ознаками такого роду дії характеризуються: укладанням правочину під час дії інституту представництва; суб’єктивним елементом — прямим наміром (зловмисною угодою представника і контрагента), за об’єктивними елементом — спрямованістю на досягнення майнової вигоди за рахунок довірителя.

Правочини, зроблені дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними внаслідок психічного тимчасового розладу, нервового потрясіння тощо. Для визначення наявності такого стану на момент укладання правочину суд повинен призначити судово-психіатричну експертизу. Характеристика такого правочину полягає в двох аспектах: по-перше, в суб’єктивному — особа повинна бути повністю дієздатною, але не усвідомлювати значення своїх дій та (або) не можливість керувати ними; по-друге, в об’єктивному, правочин повинен погіршувати права самої особи або інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Як вказують науковці, при визнанні такого правочину недійсним, йдеться про тимчасовий стан, при якому особа внаслідок функціональних розладів психіки, порушення фізіологічних процесів в організмі або інших хворобливих станів не може розуміти значення своїх дій або керувати ними. Стан, при якому особа не усвідомлює своїх дій, може мати одну з трьох форм вияву: вольову, інтелектуальну і кумулятивну. Вольова форма полягає у тому, що особа хоч і усвідомлює свої вчинки, більш або менш адекватно оцінює навколишні обставини, але не може керувати своїми діями. Інтелектуальна форма вияву такого стану означає, що особа не розуміє значення своїх дій, хоча і може керувати ними. При кумулятивній формі у людини відсутня здатність як розуміти значення своїх дій, так і керувати ними[141].

Четвертий вид недійсних правочинів становлять фіктивні й удавані правочини.

Фіктивний (мнимий) правочин — це правочин, здійснений лише для третіх осіб, без наміру створити юридичні наслідки, які обумовлювалися б цим правочином. У такому правочині відсутня підстава, тобто той юридичний результат, який повинен був би бути в дійсному правочині. В цьому правочині є воля, але вона спрямована не на те, щоб створити між її учасниками який-небудь юридичний зв’язок, а на те, щоб дати лише видимість цього зв’язку (видимість розділу майна, видимість розпродажу речей тощо). Це юридичний міраж (фікція). Вони, як правило, учиняються у протизаконних цілях, зокрема, щоб сховати майно від арешту (опису), незаконно одержати позичку від банку і т. д. Оскільки сторони ніяких дій по здійсненню фіктивного правочину не робили, суд у таких випадках виносить рішення тільки про визнання правочину недійсним без застосування яких-небудь наслідків, оскільки сторони не припиняли свої права та обов’язки.

Удаваний правочин — це правочин, укладений з метою приховати іншій правочин, який сторони дійсно мали на увазі. В удаваному правочині завжди має місце два правочини — правочин, зроблений з метою створення визначених юридичних наслідків, і правочин, укладений з метою приховати перший правочин, представити його в очах навколишніх не таким, яким він є насправді. Правочин, який сторони не мали на увазі, укладаючи його, і називається удаваним. У ньому відсутня воля сторін, спрямована на встановлення яких-небудь правовідносин, і тому він завжди є недійсним.

Що ж стосується правочину, який сторони дійсно мали на увазі, то він може бути дійсним чи недійсним. Не всі удавані правочини мають протиправні підстави, особи можуть не розуміти, який правочин їм необхідно укладати. Однак найчастіше удавані правочини відбуваються з метою прикрити інший, недійсний правочин.

Таким чином, при здійсненні удаваного правочину останній до уваги не береться і застосовуються правила, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі. У випадку, якщо такий правочин суперечить закону, суд виносить рішення про визнання недійсним зробленого сторонами правочину, виходячи з наслідків, передбачених недійсними правочинами, які сторони мали на увазі.

Четвертий вид недійсних правочинів становлять правочини з пороками форми. Маються на увазі правочини, які повинні в силу закону укладатися у визначеній письмовій формі (простій чи нотаріальній) і які через недотримання цієї форми вважаються недійсними.

Більшість науковців погоджуються, що названі види недійсних правочинів поділяються на дві великі групи:

1) правочини нікчемні чи абсолютно недійсні;

2) правочини заперечні чи відносно недійсні.

Критерії такого поділу довгий час були суто науковими і тому класифікуються по-різному, залежно від того, чи визнаються вони недійсними в силу самого факту невідповідності їх закону чи за заявою зацікавлених осіб[142]; чи потребується для визнання правочину рішення суду, коли правочин вважається недійсним незалежно від такого рішення[143]; за ступенем недійсності[144]. ЦК в ст. 215 легально передбачив визначення нікчемного та оспорюваного правочину. У той же час варто пам’ятати, що в цивільному законодавстві (ст. 204 ЦК) існує презумпція правомірності правочину, і він вважається правомірним, тобто дійсним, доти, поки його недійсність не буде встановлена судом.

З іншого боку, слушна презумпція закріплена в ст. 168 ЦК РФ — усі недійсні правочини за загальним правилом є нікчемними, а заперечні прямо передбачені законодавством.

Правочини нікчемні — їх недійсність визначено нормами права і вона не залежить від розсуду і бажання сторін, які їх уклали. Вони вважаються недійсними за самим фактом їх укладання з моменту укладання, незалежно від бажання сторін, пред’явлення позову чи рішення суду — «мертвонароджені правочини». Головна їх відмінність від заперечних полягає в тому, що сторони та треті особи не повинні отримувати рішення суду, щоб застосувати наслідки визнання правочину недійсним.

До нікчемних відносяться правочини:

1) антисоціальні (супротивні за своїм змістом цивільному законодавству і моральним засадам суспільства);

2) правочини недійсні через недотримання запропонованої законом форми;

3) укладені малолітніми особами, за межами своєї дієздатності;

4) правочини з недієздатними;

5) вчинення правочину без дозволу органу опіки і піклування, якщо це прямо передбачено законодавством;

6) правочини, які порушують публічний порядок;

7) фіктивні й удавані правочини.

Для визнання усіх цих правочинів недійсними немає необхідності враховувати які-небудь інші обставини, окрім невідповідності їх законодавству. Але, незважаючи на такі жорсткі обставини визнання правочину нікчемним, законодавець залишив можливість у випадках, прямо передбачених законодавством, за позивами сторін чи зацікавлених осіб визнавати судом нікчемні правочини дійсними (наприклад, ч. 2. ст. 219 ЦК)

На відміну від нікчемних правочинів правочини заперечні — це правочини, що вважаються недійсними тільки у тому випадку, якщо вони за заявою зацікавлених осіб визнані такими судом. Вони породжують права та обов’язки для сторін, якщо суд не визнає їх недійсними.

До заперечних відносяться правочини:

1) з малолітніми особами у межах їх цивільної дієздатності;

2) з неповнолітніми особами за межами її цивільної дієздатності;

3) з особами, обмеженими у дієздатності, за межами їх цивільної дієздатності;

4) з дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними;

5) позаліцензійні правочини юридичних осіб;

6) правочини, вчинені внаслідок помилки, обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною під впливом тяжкої обставини.

Недійсними усі ці правочини можуть вважатися лише за умови доведення фактів, що свідчать про порочність даних правочинів.

Нікчемний правочин, або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов’язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється. Правочин може бути визнаний недійсним і після смерті особи, яка була її учасником.

§ 7. Порядок і наслідки визнання правочину недійсними

Незалежно від підстави для визнання правочину недійсним передбачається лише один порядок — судовий. Але поряд із загальним терміном позивної давності для недійсних правочинів законодавець передбачив спеціальні випадки — позовна давність у п’ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману, позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.

Залежно від того, які умови правочину були порушені, юридична доля правочину може бути вирішена різними шляхами. Якщо істотні умови правочину суперечать положенням нормативно-правових актів, такий правочин визнається недійсним в цілому. При недійсності окремої частини правочину, яка не відноситься до істотних і не має наслідком недійсності інших його частин або правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини, він визнається дійсним. Науковці слушно вказують, що при визнанні правочину недійсним визначальним є значимість недійсної частини с точки зору сторін. Якщо без недійсної частини правочин втрачає зацікавленість для сторін (або сторони), то він повинен визнаватися недійсним в цілому[145].

Головний наслідок визнання правочину недійсними є, насамперед, у тому, що укладені правочини не створюють для сторін юридичних наслідків, пов’язаних з виникненням прав і обов’язків, на встановлення яких вони були спрямовані. Це загальне правило, яке настає за будь-яким недійсним правочином.

Визнання правочину недійсним пов’язано з позбавленням тих майнових наслідків, які виникли в результаті його виконання. Наслідки визнання правочину недійсним можна поділити на основні (головні), додаткові (субсидіарні) та спеціальні (особливі).

Незалежно від вини кожної сторони в правочині основний наслідок полягає у тому, що недійсний правочин, який був виконаний сторонами, визнається недійсним, і сторони повертаються у первісне становище, яке існувало до моменту укладання правочину, що отримало назву — двостороння реституція, тобто обов’язку для сторін повернути один одному усе виконане по недійсному правочину. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, а не на час укладання правочину.

Крім основного наслідку, є додаткові, вони застосовуються, коли визнанню правочину недійсним сприяла провина однієї із сторін, тоді двостороння реституція може супроводжуватись додатковими майновими, які покладаються на винну сторону. Якщо у зв’язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Крім цього, можна вимагати відшкодування й витрат на учинення самого правочину.

Крім, основних і додаткових наслідків вчинення правочину, законодавство у виняткових випадках при наявності навмисної вини на укладення протиправного правочину передбачило застосування спеціальних (особливих) наслідків. Типовим прикладом такого наслідку слугує ч. 2 ст. 230 ЦК, яка передбачає відшкодування завданих збитків у двократному розмірі і можливість стягнення моральної шкоди зі сторони, яка застосувала обман.

Одностороння реституція та недопущення реституції як конфіскаційного заходу, що відносяться до публічного права,новим ЦК не передбачається, хоча ці положення збереглися в ЦК країн СНД.