Гроші як об'єкт цивільних правовідносин

Гроші як об'єкт цивільних прав. Гроші відносяться до об'єктів цивільних прав в силу їх приналежності до матеріально виражених речей. Головна особливість грошей як об'єкта цивільних прав полягає у тому, що вони, будучи загальним еквівалентом, можуть замінити собою майже будь-який об'єкт майнових відносин, що має сплатний характер.

Грошовою одиницею України відповідно до Конституції є гривня.

Отже, виконуючи функцію законного платіжного засобу, обов'язкового до приймання на всій території України (ст. 192 ЦК), гроші мають низку ознак, обумовлених їх властивостями. Зокрема, гроші характеризуються як рухомі, подільні та родові речі.

В силу того, що гроші визначаються загальною сумою, вираженою у грошових знаках, а не кількістю самих грошових знаків, гроші як речі є замінними. Але гроші, в більшості випадків паперові, можуть набувати ознак індивідуально визначених речей, якщо в певних документах будуть зазначені їх серії та номери.

Використання грошей відбувається для забезпечення всіх видів платежів, розрахунків, відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Грошовий обіг відбувається у готівковій та безготівковій формах.

Гроші можуть виконувати роль товару (предмету) щодо окремих видів договорів (позики, дарування, банківської позички).

Використання іноземної валюти регламентується спеціальним законодавством щодо розрахунків між юридичними особами - резидентами.

Як окремий вид об'єктів цивільних прав виступають валютні цінності, до яких відносяться певні види майна, визначені Декретом КМУ „Про систему валютного регулювання і валютного контролю". Зокрема, до таких відносяться валюта України, іноземна валюта і монетарні метали.

Цінні папери як об'єкти цивільних прав. Цінним папером відповідно до статті 194 ЦК є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, який засвідчує грошове або майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його випустила, та власником і передбачає виконання зобов'язань у відповідності з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що слідують з цього документа, іншим особам.

Наведене визначення цінного паперу не єдине нормативне поняття, оскільки стаття 3 Закону «Про цінні папери та фондову біржу» визнає цін­ними паперами грошові документи, які засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також передачу грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

Зазначені нормативні визначення дозволяють з'ясувати правове значення та загальні ознаки цінних паперів.

По-перше, цінні папери визнаються документами, тобто різновидом речей, на які передбачається виникнення права власності та інших речових прав, що в свою чергу дозволяє віднести цінні папери до об'єктів цивільних прав, а також до предметів певних право чинів.

Також цінні папери закріплюють правовий зв'язок між особою, що їх випустила та особою, яка їх придбала, отже - зобов'язальне право відношення.

До ознак, які притаманні цінним паперам, відносяться наступні:

- оборотоздатність як результат спроможності бути об'єктом цивільних прав;

- майновий характер цінних паперів, оскільки засвідчується майнове право або комплекс таких прав; засвідчують право власності, право володіння або інші майнові права;

- необхідність пред'явлення цінного паперу для реалізації майнового права, засвідченого в ньому;

- можливість передавати засвідчені майнові права іншим особам.

Класифікація цінних паперів відбувається за різними чинниками. Зокрема, стаття 195 ЦК класифікує цінні папери в залежності від змісту закріплених прав і поділяє їх на пайові, боргові, похідні та товаророзпорядчі. Закон „Про цінні папери та фондову біржу" надає перелік цінних паперів, які можуть бути в обороті на території України: акції, облігації внутрішнього та зовнішнього займу, облігації місцевих займів, облігації підприємств, казначейські зобов'язання, зберігательні сертифікати, векселі, приватизаційні папери. Цей перелік доповнюється іншими, не передбаченими цим Законом, видами, такими як чеки, коносаменти, інвестиційні сертифікати тощо.

До найпоширенішого чинника класифікації цінних паперів відноситься спосіб визначення уповноваженої особи, за яким цінні папери поділяються на іменні, на пред'явника та ордерні.

Також цінні папери поділяються на строкові та безстрокові залежно від строку дії, на державні та недержавні за формою власності, доходні та бездохідні в залежності від наявності доходу тощо.

Роботи і послуги як об'єкти цивільних прав. Об'єктами цивільних прав є також роботи і послуги.

Роботи - це правомірні дії суб'єктів правовідносин, в результаті яких створюється нова річ або змінюються (відновлюються, покращуються) фізичні характеристики існуючих речей, тобто, наслідком виконання робіт є певний матеріальний результат.

Послуги - це правомірні дії суб'єктів правовідносин, в результаті яких задовольняються певні потреби інших осіб. Виконання послуг також має прикінцевий результат, але як правило він не має чіткого майнового характеру, крім того, такий результат може бути навіть не наявним.

Послуги, що є об'єктами цивільних прав, поділяються на такі, що мають правовий характер (юридичний), і такі, що не мають правового характеру (фактичні). Юридичні послуги тягнуть виникнення, зміну або припинення прав та обов'язків для зацікавленої особи. Фактичні послуги — просте виконання обов'язку у зобов'язальному правовідношенні.

Нематеріальні блага як об’єкти цивільних прав.

До нематеріальних благ як об’єктів цивільного права відносяться особисті немайнові блага, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація.

Відповідно до Конституції України найвищою соціальною цінністю визнаються життя і здоров’я людини, її честь і гідність, недоторканість і безпека.

У статті 201 ЦК надається перелік особистих немайнових прав, які охороняються цивільним законодавством, зокрема це здоров’я, життя, честь, гідність і ділова репутація, ім’я (найменування), авторство, свобода літературної, художньої, наукової та технічної творчості, а також інші блага.

Особисті немайнові блага є невідчужуваними, оскільки нерозривно пов’язані з особистістю, не підлягають передачі іншим особам, позбавлені майнового змісту і не пов’язані з майновими відносинами. В силу закону особисті немайнові блага є недоторканими.

Також законодавством передбачається певний комплекс засобів щодо захисту окремих із зазначених благ, в інших випадках застосовуються загальні способи цивільно-правового захисту.

Призначення кожного з нематеріальних благ є підставою для їх класифікації на блага, які опосередковують:

- природне існування людини;

- соціальне буття;

- незалежність особистості;

- охорону результатів інтелектуальної та іншої діяльності особи.

Результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об’єкти права інтелектуальної власності також відносяться до нематеріальних благ та віднесені до окремої категорії об’єктів відповідно до статті 199 ЦК.

Інформація відповідно до статті 200 ЦК також визнається як об’єкт цивільних прав, який характеризується певною цінністю, що має комерційний, професійний, виробничий або інший характер, а в окремих випадках - відсутністю вільного доступу до неї інших осіб.

Глава 12. ПРАВОЧИНИ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ

§ 1. Поняття та ознаки правочинів

Відповідно до п. 2. ч. 1 ст. 11 ЦК до найголовніших і найпоширеніших підстав виникнення цивільних прав та обов’язків цивільне законодавство відносить договори та інші правочини.

Практично всі провідні правознавці поділяють позицію законодавця, який дав визначення правочину як дії особи, спрямованої на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (п. 1 ст. 202 ЦК). Отже, законодавець виходить з того, що правочин є правомірною дією учасника цивільних правовідносин, який має для цього достатню дієздатність і переслідує мету — набуття, зміну та припинення цивільних прав та обов’язків. Харитонов Є. О. слушно зазначає, що такі дії слід тлумачити більш широко у тому сенсі, що правочини можуть бути підставою інших змін правовідносин. При цьому він може водночас бути і підставою припинення одних правовідносин та підставою виникнення або зміни інших правовідносин[92].

Від інших юридичних дій (адміністративних актів, злочинів) правочин відрізняється своїми ознаками. В легальному визначенні вказані лише дві головні ознаки правочину: правочин — це завжди дії фізичних і юридичних осіб, спрямовані на досягнення конкретного юридичного результату — встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин.

Узагальнюючи позиції правознавців, зупинимося на таких доктринальних ознаках правочинів:

По-перше, правочин — це правомірна дія, що відрізняє її від таких юридичних фактів, як правопорушення. Науковці звертали увагу на нетотожність понять «правомірність» і «законність» правочину[93], ми приєднуємося до цієї точки зору і вважаємо, що законні, але протиправні дії суб’єктів права підпадають під поняття «шикани»[94]. Правомірність, як ознака правочину, узгоджується із загальними засадами діяльності громадянського суспільства, зокрема, домінуванням права над законом. Це дає змогу оцінювати цю ознаку правочину через принципи цивільного права і категорію прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб.

По-друге, зміст правочину не може суперечити моральним засадамсуспільства (п. 1 ст. 203 ЦК). Частина антиморальних дій регулюється вже не приватним, а публічним правом (наприклад, розділом XII КК України «Злочини проти громадського порядку та моральності»).

По-третє, особа, яка вчиняє правочин, повинна бути дієздатною — здатною усвідомлювати свої дії та керувати ними, тобто правосуб’єктною[95]. В деяких випадках визнання особи недієздатною або обмеження її у дієздатності призводить до недійсності вже укладених правочинів (п. 6 ст. 248 УК).

По-четверте, правочин — це завжди вольовий акт, «объективируемая вовне воля людей, их волевые акты»[96]. Цією своєю ознакою вони відрізняються від юридичних фактів — подій, настання чи ненастання яких не залежить від волі людини. Для правочину характерний саме момент волевиявлення, без якого взагалі не може бути правочину.

По-п’яте, правочини — це завжди дії, вчинені фізичними, юридичними особами і державою як суб’єктами цивільного права. Можливість здійснення правочину входить у зміст їхньої цивільної дієздатності. Тому правочини необхідно відрізняти і від таких дій, як акти компетентних державних органів, які хоч і породжують цивільні правовідносини (зобов’язання по передачі будинків і споруд між державними юридичними особами), але самі по собі є владними актами, що видаються в межах компетенції цих органів — суб’єктів адміністративного права. Будучи адресованими конкретним виконавцям, вони створюють між ними цивільні правовідносини незалежно від їхнього бажання вступити в ці правовідносини. За допомогою же правочину правовідносини завжди встановлюються з волі й ініціативи їхніх учасників[97].

По-шосте, «сделка порождает гражданские отношения, поскольку именно гражданским законом определяются те правовые последствия, которые наступают в результате совершения сделок»[98]. Тому, наприклад, видачу зброї працівникам ОВД не можна розглядати, як укладення правочину і регулювати за допомогою норм цивільного права (договору найма, зберігання чи будь яких інших).

Таким чином, з огляду на викладене можна дати таке визначення правочину: правочином визнається дія фізичних чи юридичних осіб, спрямована на встановлення, зміну та припинення цивільних прав і обов’язків, що не суперечать нормам права, звичаям ділового обороту та моральним засадам суспільства.

Значення правочину полягає в наступному: правочин є найпоширенішим юридичним фактом (юридичною дією) завдяки якого реалізується абстрактна цивільна правоздатність, шляхом набуття конкретних цивільних суб’єктивних прав та обов’язків. За допомогою правочинів особи приватного права сповіщають про наявність в них бажання на встановлення зміну та припинення суб’єктивних прав та обов’язків.

§ 2. Класифікація (види) правочинів

Поділ правочинів на певні види має теоретичне і практичне значення: характеризує правочин через його вторинні ознаки; зумовлює правове становище його учасників; є підставою для упорядкування цивільно-правових інститутів. Залежно від ознак, які передбачаються законодавством, правочини поділяються (класифікуються) на певні види чи групи. Слід зазначити, що виключного чи єдиного переліку класифікаційних груп правочинів не існує, оскільки при поділі правочинів на види застосовуються різні класифікаційні ознаки. Як і в більшості розглянутих нами класифікацій, за її основу взято принцип дихотомії — поділ цього правового явища на дві протилежності.

Залежно від необхідних волевиявлень, достатніх для досягнення правового результату, правочини поділяються на односторонні, двосторонні і багатосторонні. По суті йдеться про необхідну для учинення правочину кількість волевиявлень.

Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (п. 3 ст. 202 УК). В односторонньому правочині досить виявити волю однієї особи[99]. Права та обов’язки за таким правочином виникають лише у суб’єкта, який здійснив дію, або третьої особи в інтересах якого цей правочин укладений. Класичними видами односторонніх правочинів є: викидання майна власником, заповіт, прийняття або відмова від спадщини, видача доручення, заява наймача про припинення договору житлового наймання, оголошення конкурсу і т. д. За новим цивільним законодавством волевиявлення може бути спільним одночасно декількох осіб: подружжя при складанні заповіту (ст. 1243 ЦК), видача доручення на розпорядження майном, що знаходиться у спільній власності (п. 2 ст. 369 ЦК), але і ці правочини слід розглядати як ускладнені односторонні, оскільки в наведених випадках декілька осіб діють як одна особа.

Дво- чи багатостороннім правочином є взаємнопогоджена дія (волевиявлення) двох або більше учасників правочину (п. 4 ст. 202 ЦК).Для двостороннього правочину (договору, угоді, союзу) необхідно волевиявлення двох осіб, тому в літературі і законодавстві їх іменують договорами (ст. 626 ЦК, ч. 3 п. 1 ст. 174 ГК, п. 1 ст. 21 СК). Хоча в двосторонньому правочині воля сторін спрямована на досягнення здебільшого протилежних цілей, головним є взаємоузгодження їхньої волі: важливо, щоб обидві сторони чітко уявляли, на що спрямовано волю контрагента[100]. Напевне слід дійти висновку, що дво- чи багатосторонній правочин, це нерозривне поєднання двох односторонніх правочинів – оферти та акцепту, які спіліно породжують для сторін один юридичний наслідок – виникнення зобовязального правовідношення.

Багатосторонні правочини — це різновид взаємних правочинів (договорів), в яких виражається воля трьох і більше сторін. Вступаючи у правовідносини, кожна із сторін виявляє індивідуальну волю. У ряді випадків їхнє волевиявлення може збігатися за змістом (наприклад, в учасників договору про спільну діяльність (ст. 1130 ЦК)) або бути зустрічним (наприклад, при укладанні багатостороннього договору міни (бартеру)).

За економічною ознакою товарообміну і співвідношенням прав і обов’язків сторін, що виникають з правочинів, вони поділяються на оплатні і безоплатні.

Оплатним визнається правочин, в якому юридична дія здійснюється за еквівалент, тобто у якій майновому наданню однієї сторони (передача грошей, майна, виконання робіт, надання послуг) відповідає зустрічний обов’язок іншої сторони. Більшість цивільно-правових правочинів є оплатними. Хоча слід погодитись з М. О. Бару, який зазначав, що оплатність не завжди передбачає еквівалентність правовідносин між його учасниками[101].

Оплатність чи безплатність правочинів визначається законом, але і може встановлюватися сторонами. Закон виходить з презумпції оплатності правочину, оскільки в більшості правовідносин ми виходимо з того, що, передаючи право, особа намагається замінити його на інше. Безоплатні правочини — це виняток із загального правила. Більшість оплатних правочинів можуть бути тільки двосторонніми (багатосторонніми).

У безоплатних правочинах обов’язок виконання дії майнового характеру лежить лише на одній стороні, яка не вправі вимагати зустрічного майнового надання, тому односторонні правочини завжди безоплатні. Але зустрічаються випадки двосторонніх безоплатних правочинів: дарування, безоплатного користування майном.

Залежно від моменту, з якого у сторін (сторони) правочину виникають цивільні права і обов’язки, правочини поділяються на консенсуальні і реальні [102]. Консенсуальний правочин укладається шляхом досягнення сторонами згоди за всіма його істотними умовами, тобто сторони повинні узгодити свої взаємні волевиявлення, спрямовані на встановлення, зміну чи припинення правовідносин. Якщо закон вимагає, щоб волевиявлення було виражено у визначеній формі, то правочин вважається укладеним тільки при дотриманні такої форми. Більшість правочинів є консенсуальними.

Для укладення реального правочину достатньо вчинити фактичну дію (наприклад, викунути річ, подати заяву про прийняття спадщини і т.і.).

Скоєння реального правочину, як правило, припиняє правовідносини, і навпаки, консесуальні правочини тягнуть за собой зміну чи виникнення інших правовідносин. Наприклад, передача речі в порядку виконання консенсуального правочину може збігтися, але не обов’язково повинна збігатися в часі з моментом його укладення. Передача речі в реальній угоді виражає той факт, що угода відбулася, і тому обов’язково повинна збігтися в часі з моментом її укладення[103].

Залежно від форми волевиявлення розрізняються усні та письмові правочини.

Усним є такий правочин, в якому волевиявлення сторін не фіксується на зовнішніх носіях. Найчастіше усні правочини укладаються і виконуються одночасно.

Письмовим є правочин, волевиявлення на учинення якого згідно з чинним законодавством мало відбутися через складання відповідного документа. У свою чергу письмові правочини бувають прості та кваліфіковані. Кваліфікованими є ті, для яких згідно з чинним законодавством необхідно його нотаріальне посвідчення чи реєстрація.

За правовим значенням підстави правочину для його дійсності правочини поділяються на каузальні й абстрактн [104].

Під підставою правочину варто розуміти причину, за якої сторона зобов’язана зробити ті чи інші дії. Підставу в правочині слід відрізняти від мотиву, за яким відбувся правочин. Одна особа здійснює передавання на користь іншої особи завжди за якоюсь підставою. Будь-який правочин повинен мати підставу, що визначається його метою, правочинів без мети бути не може. В. П. Шахматов відмічав, що правовідносини слугують засобом досягнення певних цілей[105]. Мотив — це психологічне бажання, яке спонукає сторону зробити визначені дії. Мотиви не мають сили юридичних фактів, а значить і юридичного значення, оскільки перебувають за межами правочину і не входять у його зміст. Тому помилка в мотивах правочину не розглядається як помилка у волевиявленні[106].

Правочини, в яких прямо зазначена підстава (причина) вчинених дій, від яких залежить його дійсність, іменуються каузальними. Більшість цивільно-правових правочинів є каузальними, оскільки його сторони в правовідносинах бажають досягти суб’єктивних, здебільшого не співпадаючих результатів.

Якщо законом прямо передбачається, що підстава правочину юридично байдужа, або причина (підстава) здійснення дій прямо не виражена, такі правочини іменуються абстрактними. Типовим прикладом абстрактного правочину є вексель, банківська гарантія.

У випадках, коли виникнення, зміна чи припинення прав та обов’язків, передбачених правочином, залежать від строку, терміну, настання або ненастання якої-небудь умови, правочини поділяються на безстрокові, строкові (термінові) й умовні.

У безстрокових правочинах не визначається ні час вступу його в дію, ні момент його припинення. Такий правочин негайно вступає в силу[107], припиняється за вимогою будь-якої сторони (наприклад, майновий найм). Оскільки термін та строк — категорії, які сторони правочину використовують в якості юридичного факту, що обов’язково настане у майбутньому, то, відповідно, терміновими (строковими) називаються і правочини, в яких виникнення, зміна чи припинення прав і обов’язків поставлено в залежність від настання події в майбутньому, відносно якої точно відомо, що вона наступить. Термін визначається в правочині найчастіше календарною датою або вказівкою на настання іншої обставини (відкриття навігації, встановлення гарної погоди і т. д.). Залежно від того, чи пов’язується з настанням терміну виконання правочину або припинення раніше виниклих прав і обов’язків, терміни поділяються на відкладені й скасуючі.

Залежно від того, наскільки вірогідно сторони правочину передбачають зміну прав та обов’язків за правочином, виділяються умовні правочини. Умова — це обставина, про яку в момент укладання правочину сторонам невідомо, наступить вона в майбутньому (після укладення правочину) чи не наступить. Умовним правочином, наприклад, буде заповіт з умовою (ст. 1242 ЦК). Умова в правочині може бути як пов’язана з діями сторін правочину, наприклад, взяття шлюбу, здобуття освіти тощо, так і не пов’язана з діями сторін, наприклад, стан здоров’я осіб, смерть особи.

Правочини визнаються вчиненим під відкладеною умовою, якщо права й обов’язки, передбачені ним, повинні виникнути з настанням умови, щодо якої невідомо — наступить вона чи ні. Наприклад, власник передасть у користування майно, якщо його син вступить до ВУЗу. Правочин визнається вчиненим під скасуючою умовою, якщо сторони поставили припинення прав і обов’язків у залежність від настання умови. Так, наймач житлового приміщення зобов’язується негайно звільнити його у випадку приїзду родичів наймодавця[108].

Передбачається, що умова в правочині є нікчемною, якщо вона суперечить закону або моральним засадам суспільства.

Залежно від строку дії наслідків правочину правочини можуть поділятися на розпорядницькі — що не тягнуть тривалих наслідків (викидання речі, сплата і т. п.), і зобов’язальні — що тягнуть за собою такі наслідки (майновий найм, заповідальна відмова і т. п.)[109].

Залежно від характеру зв’язків між сторонами правочину в особливу групу виділяються фідуціарні правочини [110]. Необхідно зазначити, що довіра — необхідний елемент усякого правочину. Існують правочини, сама суть яких спирається на взаємну довіру його учасників, наприклад, договір доручення, комісії, зберігання. Головне в фідуціарному правочині — це розбіжність між внутрішніми відносинами учасників правочину та їхнім зовнішнім вираженням[111].

Навпаки, правочини, де довіра до його учасника чи вірогідність настання передбачуваних наслідків дуже проблематичні, називаються алеаторними, тобто ризиковими. Класичним їх прикладом є договори страхування.