Класифікація речей

Класифікація речей має практичне значення і визначає можливі права та обов’язки їхніх володільців, порядок їх набуття та припинення. В юридичні літературі достатньо повно розроблена класифікація речей. В новому ЦК вона формалізована. Зокрема визначаються види речей:

Нерухомі та рухомі речі. В основі поділу речей на нерухомі та рухомі є наявність або відсутність такої природної властивості речі як можливість її переміщення у просторі. А саме, нерухомі речі не можуть бути вільно переміщені в силу їх тісного зв’язку із землею. Стаття 181 ЦК до категорії нерухомих речей визначає дві основних групи об’єктів – земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни призначення. Отже, крім земельних ділянок до нерухомого майна відносяться надра, водні об’єкти, багаторічні насадження, будинки, споруди житлового та виробничого призначення, підприємства як майнові комплекси. Слід зауважити, що ті об’єкти, що розташовані на земельних ділянках, вважаються нерухомими речами до того моменту, поки існує зв’язок із землею. В разі їх відокремлення ці об’єкти або знецінюються в силу неможливості використання їх за призначенням, або переходять до категорії рухомих речей (наприклад, рослинні насадження).

Виділення нерухомих речей у самостійний об’єкт цивільних прав незаперечно обумовлено зв’язком із земельними ділянками. Крім того, як правило нерухоме майно характеризується високою вартістю. Вказані чинники в свою чергу стали підставою для встановлення для нерухомих речей особливого правового режиму.

Зокрема, ті правочини, за допомогою яких здійснюється перехід права власності на нерухомість, незалежно від суб’єктного складу їх учасників підлягають нотаріальному посвідченню. Вимоги щодо здійснення нотаріального посвідчення вказаних правочинів встановлюються спеціальними правовими нормами, що регулюють відповідні інститути права.

Також, згідно статті 182 ЦК право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Чинним законодавством України встановлено єдину систему реєстрації прав на нерухоме майно, головний значення дії якої полягає в тому, що право власності та інші речові права виникають саме з моменту реєстрації виникнення, припинення та переходу відповідних прав. Повноваження по реєстрації права власності на нерухомі речі здійснюють комунальні підприємства, бюро технічної інвентаризації шляхом внесення запису в Реєстр прав власності на нерухоме майно. Реєстрація відбувається за місцем знаходження розглядуваних об’єктів на підставі переліку відповідних правовстановлюючих документів.

Стосовно зобов’язань, предметом яких є нерухомі речі, за загальним правилом його виконання повинно відбуватись за місцем знаходження цих речей.

Крім того, чинним законодавством встановлений особливий порядок укладення договорів щодо нерухомого майна, який передбачає тісний зв’язок земельних ділянок та будівель або споруд, які на ній знаходяться. В разі набуття права власності або права володіння та користування на вказані об’єкти, набувачеві також передається право на ту частині земельної ділянки, на якій знаходиться відповідна будівля, споруда або майновий комплекс. І навпаки, якщо передається право на земельну ділянку, власник будівель та споруд зберігає право на відповідну частину землі, необхідну для використання згадуваних об’єктів. Таке право має назву право обмеженого користування (сервітут).

Правовий спосіб регламентування нерухомих речей в окремих випадках застосовується до деяких видів рухомих речей. А саме, режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації. Тобто, вказаний перелік не є вичерпним і на підставі прямого зазначення в законі режим нерухомих речей може бути застосований до рухомих речей.

В свою чергу слід зазначити, що ЦК визнає в якості рухомих речей всі речі, які можна вільно переміщувати у просторі. Як правило, рухомі речі можуть бути вітчуджені при дотриманні загального порядку укладення правочинів. Але, як було зазначено, в окремих випадках існують або можуть бути встановлені додаткові вимоги щодо особливих формальностей.

Засоби виробництва та предмети споживання. В основу поділу речей назасоби виробництва та предмети споживання покладений економічний чинник та їх неоднакове цільове призначення.

До засобів виробництва відносяться речі, які використовуються людьми у їх діяльності по виробництву матеріальних благ. У свою чергу засоби виробництва поділяються на основні та оборотні. Основні засоби характеризуються тим, що можуть використовуватись на протязі тривалого періоду часу, при цьому вони поступово переносять свою вартість на готову продукцію, зберігаючи матеріальну форму з урахуванням нормального зносу. Це будівлі, споруди, машини, устаткування, засоби транспорту та зв’язку. Оборотні засоби мають властивість повністю споживатись у процесі виробництва або поступово, або після одноразового споживання. Це сировина, паливо, запасні частини, спеціальні інструменти, спеціальний одяг тощо.

До предметів споживання відносяться речі, які, по-перше, є результатом виробничої діяльності людей, по-друге, призначені для задоволення суспільних та особистих потреб людини.

На відміну від інших видів, ця група речей не позначена у Цивільному кодексі, але на теоретичному рівні виділяється в окремих джерелах юридичної літератури.

Речі подільні та неподільні. Подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Подільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення. Таке визначення подільних та неподільних речей міститься у статті 183 ЦК.

Отже, в основу такої класифікації покладено природну властивість речей зберігати або втрачати своє господарське призначення після відділення будь-якої частини. До речі, у фізичному сенсі кожний матеріальний предмет можна розділити на частини, але це не завжди можливо без його погіршення і, відповідно, втрати можливості бути використаним за призначенням. Таким чином, саме збереження здатності виконувати господарську функцію навіть після поділу речі має значення для визнання речі подільною або неподільною.

Існування цієї групи речей має особливе юридичне значення при поділі майна, яке знаходиться у спільній власності, коли є необхідність відокремлення певної частки від загальної майнової маси. Якщо подільні речі можуть бути розподілені між власниками з виділом кожному його частини в натурі, то неподільна річ передається одному із співвласників, який зобов’язується сплатити іншим власникам вартість їх частини. Також неподільна річ, яка знаходиться у спільній власності, може бути продана з подальшим розподілом отриманої суми між співвласниками пропорційно частині кожного. Саме таке правило передбачається статтями 364 та 370 ЦК.

Крім того, відповідно ст. 541 ЦК неподільність предмета зобов’язання у випадках, встановлених договором або законом, обумовлює виникнення солідарного обов’язку або солідарної вимоги. Вказана норма в якості предмета зобов’язання передбачає як майно, так і права вимоги. Щодо розглядуваного питання, слід звернути увагу на значення неподільного характеру окремих речей при виконанні зобов’язань.

В окремих випадках в якості неподільної речі виступає сукупність однорідних або різних речей, об’єднаних загальним призначенням, комплекс яких забезпечує можливість в повній мірі задовольняти певні потреби людей або мають значну вартість. Наприклад, меблевий гарнітур, бібліотека, колекція тощо. До сукупності відносяться парні речі, наприклад, взуття, рукавички.

Речі, визначені індивідуальними або родовими ознаками. Матеріальні предмети, що входять в названу групу речей, поділяються в залежності від можливості відокремити їх за наявності індивідуальних ознак.

У ч.1 ст. 184 ЦК закріплено, що річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що відрізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Отже, речі, визначені індивідуальними ознаками характеризуються наявністю таких якостей, властивостей, зовнішніх прикмет, які дозволяють виділити їх серед подібних речей.

До речей, визначених індивідуальними ознаками, належать як речі неповторні та унікальні, що існують в єдиному екземплярі, так і ті що набрали статусу індивідуально визначених у процесі вибору їх серед інших товарів або в силу приналежності їм особливих ознак.

Наприклад, при укладенні правочину, предметом якого є певна річ, стороні визначають її особисті властивості, параметри, якість, зовнішні характеристики, тим самим наділяючи річ індивідуальними ознаками, оскільки саме ця річ, а не інша, стала предметом право чину. Тобто, відбір конкретної речі серед інших вже є підставою для визнання її індивідуально визначеною.

Також, окремі види продукції вже підчас випуску отримують певні індивідуалізуючи ознаки, такі як серійний номер виробу або окремих його деталей тощо.

Речі, визначені індивідуальними ознаками, відповідною нормою визнані незамінними, чим обумовлений особливий порядок відшкодування шкоди, завданої втратою або пошкодженням таких речей. Зокрема, боржник звільняється від обов’язку передати цю річ кредитору, але залишається обов’язок виплатити грошову компенсацію її вартості. Якщо індивідуально визначена річ, що є предметом зобов’язання, існує в натурі, боржник не вправі замінити її грошовою компенсацією без згоди кредитора.

Річ, визначена родовими ознаками, відповідно ч. 2 ст. 184 ЦК, є такою, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Таким чином, вказані речі не мають будь-яких спеціальних ознак, тому при укладенні правочинів сторони визначають тільки родові ознаки.

Відповідно вказаної норми речі, визначені родовими ознаками, є замінними. З цього положення витікає правило, згідно з яким в разі загибелі вказаного виду майна боржник не звільнюється від виконання обов’язку в натурі, а саме, передати кредитору визначену в договорі кількість однорідних речей.

Поділ речей на індивідуально визначені та родові дозволяє визнати, що предметом певного переліку договорів можуть бути виключно речі, визначені індивідуальними ознаками (договір найму, договір оренди, договір підряду тощо), в інших випадках предметом можуть бути тільки речі, визначені родовими ознаками (договір займу, контрактації). А предметом таких договорів, як наприклад, купівля-продаж, міна, дарування, можуть бути речі обох розглядуваних категорій. Але речі, визначені родовими ознаками, виступаючи предметами конкретних договорів, також можуть бути розцінені як такі, що визначені індивідуальними ознаками.

Речі споживні та неспоживні. Такий спосіб поділу речей обумовлений різним характером та строком використання корисних властивостей речей. Під час використання одні речі повністю знищуються, інші перетворюються в нову річ, треті зберігають свою цілісність на протязі тривалого періоду часу.

Споживними речами відповідно до ст. 185 ЦК є такі, які внаслідок одноразового їх використання знищуються або припиняють існувати у первісному вигляді. Отже, їх існування припиняється взагалі або вони трансформуються в іншу річ. Прикладом таких речей можуть бути пальне, сировина, продукти харчування тощо.

Неспоживними є речі, призначені для неодноразового використання, які зберігають при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу. Існування таких речей не припиняється і, не зважаючи на підлягання їх зносу або амортизації, вони зберігають свої корисні властивості. Такими є будівлі, обладнання, транспортні засоби, одяг тощо.

Правове значення виділу такої групи при класифікації речей полягає в тому, що вказані речі можуть бути предметом виключно певних правочинів. Отже, споживні речі можуть бути предметом тільки таких правочинів, якими передбачається їх використання шляхом споживання. Наприклад, за договором позики передаються речі з метою їх використання та повернення інших речей такої ж кількості та такої ж якості. І навпаки, неможливо передати за договором найму споживну річ, оскільки повернути слід саме передану річ, що можливе тільки відносно неспоживних речей. Але такі договори як купівля –продаж, постачання, міна, дарування та схов можуть бути укладені як відносно споживних речей, так і відносно неспоживних речей.

Головна річ і приналежність. Наявність такої групи речей продиктовано існуванням таких умов, при яких дві або декілька речей пов’язані загальним господарським призначенням. Загальне господарське призначення полягає в тому що разом вони використовуються для досягнення єдиної мети. Але одна річ виконує основну функцію в досягненні певної мети, а інша має допоміжний характер.

Стаття 186 ЦК визначає, що річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов’язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю.

Таким чином, головна річ та приналежність представляють собою різні предмети, фізично не пов’язані між собою. Кожна з цих речей має своє призначення, оскільки головна річ має самостійне значення, може бути використана за призначенням без допомоги приналежності, а приналежність залежить від головної речі, не може існувати самостійно, тобто, не може бути використана самостійно за загальним призначенням, і тому має допоміжну функцію.

Приналежність головної речі позначається у стандартах, технічних умовах, прейскурантах, якими визначається комплектність продукції.

Зазначена норма також засвідчує правове значення поділу речей на головну та приналежність, вказуючи на те, що приналежність слідує за головною річчю, тобто повторює її долю. Це загальне правило, згідно з яким за договором передається головна річ, а з нею передається і приналежність без встановлення окремого обов’язку щодо цієї дії. Але ця норма є диспозитивною, оскільки припускає можливість змінити комплектацію шляхом спеціальної вказівки відносно того, які саме речі мають бути передані за договором – тільки головна річ або з приналежністю.

Складові частини речі. Згідно ст. 187 ЦК складовою частиною речі є все те, що не може бути відокремлене без її пошкодження або істотного знецінення.

Певна річ може бути як самостійним об’єктом, так і частиною складної речі. Складові частини речі є частинами єдиної структури речі і знаходяться у функціональному зв’язку між собою, порушення якого призведе до неможливості її використання за прямим призначенням.

Виділення такої групи речей робить акцент на тому, що складові частини речі представляють собою в сукупності єдиний об’єкт.

За загальним правилом при переході права на річ її складові частини не підлягають відокремленню. Тільки в разі припинення існування речі як єдиного предмету можливе відділення її складових частин і реалізація їх як самостійних об’єктів.

Складні речі. Статя 188 ЦК визначає, якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, вони вважаються однією складною річчю. Отже, складною річчю є така, що складається з різних частин, які в сукупності представляють собою єдиний об’єкт і використовуються за одним призначенням.

Для складних речей є характерним те, що речі які входять в її склад об’єднані однаковими видовими ознаками.

Частини складної речі не мають між собою фізичного зв’язку і кожна з них може використовуватись самостійно за тим же призначенням, що і всі інші. Але значення всієї сукупності речей в тому, що разом вони використовуються за загальним призначенням, виконуючи певну функцію.

Саме така сукупність речей, що має зазначені ознаки, визнається складною річчю, яка в цивільному обігу виступає в якості одного об’єкта.

Правочин, вчинений щодо складної речі, поширюється на всі її складові частини, якщо інше не встановлено договором. Зміст цієї норми зобов’язує сторону за договором передати іншій стороні всі речі, що входять до складу складної речі. Це правило є обов’язковим, якщо сторони не домовились про інший варіант передачі речі (наприклад, певної кількості речей, що входять до складу), оскільки складні речі за природними властивостями можна визнати ще й як подільні.

Юридичне визнання існування складних речей має значення щодо здійснення певних правових дій, зокрема, щодо виконання зобов’язання частинами, яке буде вважатися виконаним після передачі останньої частини складної речі, щодо поділу майна, яке знаходиться у спільній частковій власності, відносно якого виник спір, в результаті чого складна річ може бути визнана неподільною, а також щодо визначення комплектності товарів.

Продукція, плоди та доходи. В основу існування цієї категорії речей покладено можливість створення нових речей в результаті користування певних предметів. У ст. 189 ЦК надається перелік таких речей, якими визнаються продукція, плоди та доходи, до яких відноситься все те, що виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься річчю.

Продукцією вважається майно, отримане в результаті переробки речі (наприклад, сировини) або іншого її використання за призначенням. Зокрема, це виготовлені товари, збудовані споруди та будинки тощо.

Плоди – це природне породження самої речі, що є результатом органічного розвитку тварин і рослин. Наприклад, плоди дерев, приплід тварин та птахів, продукти харчування, що від них отримуються.

Доходи – це грошові та інші матеріальні надходження, які приносить майно яке знаходиться в експлуатації та цивільному обігу.

Норма права, що закріплює за продукцією, плодами та доходами статус об’єктів цивільних прав, також зазначає, що ці види речей належать власникові речі. Тобто, особа, що їх отримує, повинна використовувати майно на законних підставах. Але в силу диспозитивного характеру цієї норми договорами або правовими актами може бути передбачений інший порядок розподілу продукції, плодів та доходів.

Майно. Термін „майно” є одним з ключових у цивільно-правовій термінології. Згідно до ст. 190 ЦК майном як особливим об’єктом вважається річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки.

Із змісту цього положення можна зробити висновок, що термін „майно” має збірний характер і є загальним по відношенню до терміну „річ”. Отже, одне із значень розглядуваного терміну – це речі.

Як вже було зазначено раніше, речами є матеріальні та інтелектуальні цінності, які мають певну вартість та з приводу яких виникають цивільні правовідносини. В цивільному обороті можуть знаходитись предмети природного походження або предмети, які створені в результаті діяльності людини. До об’єктів цивільних прав речі віднесені в силу належної їм властивості задовольняти індивідуальні або суспільні потреби людей.

Вживання терміна „майно” відносно сукупності речей є доречним та коректним як для суб’єктів законотворчої діяльності, так і для практичного застосування учасниками правовідносин.

В якості майна також зазначені майнові права та обов’язки. Але існування їх як самостійного об’єкту цивільних прав практично неможливе. Всі права та обов’язки характеризуються юридичною приналежністю до певних суб’єктів, які є учасниками реальних правовідносин, які в свою чергу і обумовлюють виникнення, зміну або припинення майнових прав та обов’язків.

В окремих нормах, в тому числі й ЦК, під майном визначаються одночасно як матеріальні предмети, так і права вимоги, борги тощо (ст. 132 ЦК, спадщина).

Таким чином, тлумачення терміну „майно” важливе в кожному конкретному випадку для визначення його змісту, а також конкретних прав та обов’язків учасників правовідносин.

Підприємство як єдиний майновий комплекс. Особливим різновидом нерухомості в ст. 191 ЦК визнається підприємство. Виділення його як окремого об’єкта цивільних прав забезпечує спеціальне нормативне визначення та врегулювання правового режиму.

Головне призначення підприємства полягає у застосуванні його для здійснення підприємницької діяльності. При цьому такий майновий комплекс може знаходитись у державній або муніципальній власності, належати комерційній організації у формі господарського підприємства або установі, яка здійснює відповідно до закону і власного статуту підприємницьку діяльність. Майновий комплекс, який визнається підприємством, може належати також фізичній особі-підприємцю або членам фермерського господарства.

Підприємство визначено як єдиний майновий комплекс, до складу якого відносяться всі види майна, призначені для його діяльності. А саме, земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировина, продукція, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення або інші права. Отже, саме підприємство як певнй вид майна може бути предметом договорів купівлі-продажу, оренди, застави та інших право чинів, так і всі перелічені види майна можуть бути предметами правочинів, укладених з підприємством. Частиною майнового комплексу також є майно філіалів підприємства, зокрема права та обов’язки, що були придбані від імені юридичної особи.

Укладення з підприємством будь-яких правочинів не припиняє його виробничу або іншу підприємницьку діяльність. Належне функціонування підприємства є підставою вважати що воно як різновид майна є придатним для використання за призначенням.

В окремих джерелах юридичної література науковцями зроблено аналіз статусу підприємства, результатом якого став наступний висновок. Коли підприємство як єдиний майновий комплекс є предметом тих або інших правочинів, воно виступає в якості об’єкта цивільних прав. Якщо правочин укладається з підприємством як з юридичною особою відносно певної частини майна, що йому належить, тоді підприємство слід визнати суб’єктом цивільного права, який підлягає державній реєстрації як суб’єкт підприємницької діяльності.

Оборотоздатність речей в цивільному праві є проявом оборотоздатності об’єктів цивільного права взагалі. Чинним законодавством встановлена залежність правового режиму об’єктів цивільних прав від ступеня можливості їх вільного набуття або відчуження. Допустимість здійснення правочинів та інших дій, направлених на перехід об’єктів цивільних прав від одного суб’єкту до іншого називається оборотоздатністю.

Оборотоздатність об’єктів цивільних прав також є критерієм для проведення їх класифікації незалежно від того, до якої групи вони належать (мається на увазі приналежність до матеріальних або нематеріальних благ).

В залежності від цього всі об’єкти поділяються на три види: об’єкти, не вилучені з цивільного обороту; об’єкти, обмежені в цивільному обороті; об’єкти, вилучені з цивільного обороту.

За загальним правилом об’єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватись, переходити у власність будь-якої особи в порядку правонаступництва, спадкування або іншим чином. Отже, це стосується об’єктів, не вилучених з цивільного обороту. Виключення з цього правила встановлюються чинним законодавством щодо обмеження обороту або повного виключення з обороту певних категорій об’єктів.

До об’єктів, вилучених з цивільного обороту, відносяться ті, перебування яких у цивільному обороті не допускається, тобто об’єкти не можуть бути предметом правочинів або іншим способом переходити від одної особи до іншої в силу їх економічного або соціального значення. Види таких об’єктів закріплюються в імперативних нормах права. Виключення об’єктів з цивільного обігу означає, що право власності та інші права на них належать тільки певним категоріям суб’єктів і не може бути передане іншій особі ні при яких умовах. Наприклад, до речей, вилучених з цивільного обороту, належать об’єкти права власності українського народу, а також певні види майна, яке не може знаходитись у власності громадян та юридичних осіб згідно до Переліку видів майна, яке не може знаходитись у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, затвердженому постановою ВСУ.

Обмеження оборотоздатності об’єктів цивільних прав полягає в тому, що певні об’єкти можуть належати тільки окремим учасникам цивільного обігу або їх придбання або відчуження допускається тільки на підставі спеціального дозволу. Види таких об’єктів визнаються чинним законодавством шляхом зазначення вихідних критеріїв віднесення об’єктів до обмежених в цивільному обороті, а також вказуються державні органи, на які покладено повноваження визнавати конкретні види розглядуваних об’єктів. Наприклад, чинним законодавством встановлено перелік товарів, реалізацію яких дозволяється здійснювати суб’єктам підприємницької діяльності виключно після отримання у встановленому порядку відповідного дозволу — ліцензії. Також, у згадуваній постанові ВСУ закріплено перелік об’єктів, набуття права власності на які відбувається у спеціальному порядку. До них віднесені вогнестрільна зброя, газові пістолети, револьвери та патрони до них, пам’ятки історії та культури, радіоактивні речовини.

Зокрема, на органи внутрішніх справ України покладено обов’язок по реєстрації, розробці правил ввозу та вивозу, контролю за придбанням, сховом та застосуванням спеціальних засобів самооборони, заряжених речовинами сльозоточивої та подразнюючої дії згідно до Положення КМУ про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку та застосування цих об’єктів.

Спеціальні правила оборотоздатності встановлені для таких об’єктів, як земля та інші природні ресурси. Їх оборот допускається в тому обсязі і тій мірі, які встановлені законодавством про землю, надра, водні об’єкти, ліса тощо.