Межі здійснення цивільних прав та виконання обов'язків

Учасники цивільних правовідносин можуть вільно на власний розсуд здійснювати свої суб’єктивні цивільні права. Разом з тим, свобода власного розсуду не безмежна. Вона має межі, окреслені конкретними нормами, що знайшли відображення у законодавстві.

Межі здійснення суб’єктивних цивільних прав – це окреслені договором або законодавством границі діяльності уповноважених осіб по реалізації можливостей, що складають зміст даних прав.

Поведінка суб’єкта не повинна виходити за рамки визначених меж. Останні можуть бути розширені чи звужені, але вони в будь-якому випадку існують і є невід'ємною властивістю всякого суб'єктивного права. Як вірно підкреслює В.П. Грибанов, “отсутствие подобных границ способствует превращению права в произвол и тем самым вообще перестаёт быть правом”[31].

Встановлення меж здійснення суб’єктивних прав розпочинається із принципів цивільного права. Серед них: неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених законом; свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законодавством; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність; юридична рівність суб’єктів цивільного права, розповсюджуються і на здійснення суб’єктивних прав. Інколи, в юридичній літературі, в якості спеціальних, називають принципи законності, солідарності та ділового співробітництва, використання цивільних прав і цивільних обов’язків відповідно до їх соціального призначення[32].

Діюче законодавство, визначаючи принципи цивільного права, тим самим визначає і межі здійснення[33]. Принципи містять в собі загальні вимоги щодо здійснення суб’єктивних прав, до поведінки уповноваженого суб’єкта, а тому, на загальному рівні, окреслюють межі можливої поведінки.

Наприклад, порушення принципу неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя людини буде мати місце тоді, коли одна особа, реалізуючи своє право на інформацію протиправно вторглося в чуже житло і ознайомилось із особистими паперами іншої особи.

У ст. 13 ЦК межі здійснення цивільних прав окреслені наступним чином. Так, особа: здійснює їх у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства; повинна утримуватись, при їх здійсненні, від, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині; повинна додержуватися моральних засад суспільства; не може вчиняти дії, що вчинені з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживати правом в інших формах; не може здійснювати суб’єктивні права з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також використовувати методи недобросовісної конкуренції.

Здійснення суб’єктивних прав може бути обмежене часом. Наприклад, право вимоги кредитора до поручителя припиняється, якщо на протязі шести місяців воно не буде здійснене за договором поруки, в якому не встановлено строк його дії (ч. 4 ст. 559 ЦК). Межі можуть визначатись правилами про допустимість способів здійснення. Так, наприклад, підприємцям забороняється використовувати методи недобросовісної конкуренції[34]. Обмежується здійснення суб’єктивного права і їх призначенням[35]. Наприклад, власник житлового будинку, квартири не має право використовувати це помешкання для промислового виробництва (ст.383 ЦК).

Здійснення суб’єктивних цивільних прав, для задоволення власних потреб управомоченої особи, є природнім явищем, тоді як, здійснення права, щоб завдати шкоди іншій особі – є правопорушенням та іменується зловживанням права.

Зловживання правом – це особливе цивільне правопорушення, що вчиняється управомоченою особою при здійсненні нею свого суб’єктивного права, пов’язаного з використанням недозволених форм (засобів), але в рамках дозволеного їй типу звичайної поведінки[36].

Законодавче закріплення принципу неприпустимості зловживання цивільними правами є необхідним доповненням правових гарантій реальності та здійсненності суб'єктивних цивільних прав, своєрідною формою правового забезпечення правильного сполучення суспільних і особистих інтересів громадян.

Проблема зловживання правом досліджується вже в римському праві. По загальному визнанню, у римському праві діяв принцип: "той, хто користується своїм правом, нікому не заподіює шкоду". Цей принцип, виведений висловлювань римських юристів і сформульований пізніше в юриспруденції, як загальний принцип, виражає сутність рабовласницької держави, наділяючи управноважену особу (рабовласника) необмеженим простіром у здійсненні приналежних їй прав[37]. Таке положення означало у свою чергу, що здійснення права, у якій би формі воно не відбувалося, в принципі, не розглядається як зловживання правом. Таким чином закріплювалися необмежені права рабовласників, а саме максимально широкі границі здійснення приналежних їм прав. На зміну сформульованому принципу новий, де суб’єктивне право кожної особи закінчується там, де розпочинається право іншої.

Крім цього можна відлити й умови виконання цивільних обов'язків. Вони повинні виконуватись в межах, установлених договором або актом цивільного законодавства та належним чином.

Особа не може бути змушена здійснювати дії, які вона не зобов’язана вчиняти.

Виконання цивільних обов’язків забезпечується засобами заохочення та відповідальності, які встановлюються договором чи актом цивільного законодавства.

Особа може бути звільнена від цивільно-правового обов’язку чи його виконання у випадках, передбачених договором або актом цивільного законодавства.

В теорії цивільного права виділяють й інші умови.