Особливості цивільних правовідносин

Цивільні правовідносини порівняно з іншими правовими відносинами характеризуються наступними специфічними ознаками.

Перше. Основні учасники цивільних правовідносин (люди та організації) діють у цих правовідносинах як особливі правові постаті: фізичні особи та юридичні особи. Це дозволяє акцентувати увагу тільки на правовій формі участі цих осіб у цивільних правовідносинах та уникати несуттєвої соціальної характеристики, яка не впливатиме на визначення їх правового положення. Юридично байдужою, з точки зору цивільного права, наприклад, є інформація про стать людини, її національність, рід занять.

Друге. Суб’єкти цивільних правовідносин мають рівний обсяг юридичних можливостей. Вони непідкорені один одному, а тому їх відносини налаштовуються, так би мовити, у горизонтальній юридичній площині на засадах взаємної визнанності автономії волі та майнової самостійності. Навіть такі учасники як Держава Україна, Автономна Республіка Крим, владні органи місцевого самоврядування не можуть скористатись у цивільних правовідносинах своїми очевидними перевагами перед фізичними особами чи іншими особами, які менш потужні у майновому або політичному відношенні. Органи публічної влади беруть участь у приватноправових відносинах як юридично рівні поміж інших юридично рівних суб’єктів.

Третє. Учасниками цивільних правовідносин є найшироке коло суб’єктів. Нагадаємо ще раз, що серед них люди, що діють як фізичні особи, організації, які мають статус юридичної особи, органи місцевого самоврядування, Автономна Республіка Крим, держава Україна. Це викликано соціальною необхідністю відкриття доступу до майнових та особистих немайнових благ усім учасникам юридичних відносин, без чого їх життя та функціонування було б просто неможливим.

Четверте. Приватноправові відносини спричинюються специфічними юридичними фактами, серед яких найпомітнішим є договір. Договір породжує правовідношення тільки за умови досягнення компромісної згоди між його сторонами, а тому даний юридичний факт є прикладом, що підтверджує правову незалежність учасників цивільних правовідносин.

П’яте. Норми, що регулюють цивільні правовідносини, мають переважно диспозитивний характер, тобто такі правила поведінки можуть бути змінені волею суб’єктів на власний розсуд аби більш ефективно впорядкувати свої юридичні стосунки. Держава втручається у сферу приватних інтересів жорсткими (імперативними) веліннями тільки у винятковому порядку. Інакше це буде обмежувати ініціативність суб’єктів приватного життя, а значить і стримувати його розвиток.

Диспозитивний підхід проявляється також і в тому, що цивільно-правове регулювання не встановлює вичерпного переліку видів цивільних правовідносин. Навіть сьогодні, коли не так давно відбулась кодифікаційна систематизація цивільно-правових норм, існує безліч правовідносин, які не зазнали свого поіменування (законодавчого закріплення) у нормативно-правових актах. І таке становище певною мірою можна вважати нормальним, бо сферу приватного життя неможливо повністю охопити рамками законодавства.