Цивільна правоздатність: поняття та зміст

Як вже зазначалось основним суб’єктом цивільних правовідносин є людина. Вона як учасник характеризується тим, що має волю, може формувати волевиявлення, усвідомлювати заначення своїх дій чи бездіяльності та їх наслідки. Термін „особа” підкреслює визнання учасником правовідносин та закріплення за таким учасником правовідносин спеціальних правових властивостей: правоздатності та дієздатності.

З тих пір як римськими юристами було введено у обіг термін “правоздатність” як елемент правової характеристики фізичної особи-учасника приватних відносин ця категорія міцно закріпилася в цивільному праві і сприйнята всіма правовими системами. Вона складає основу розуміння правомочностей суб’єкта цивільного права, є опорною.

Визначально правоздатність розглядалась як правова властивість людини, здатність особи мати будь-які цивільні права і юридичні обов’язки. Отже цивільну правоздатність слід розглядати як абстрактну можливість мати будь-які права що розумом можна осягнути і юридичні обов’язки які покладені на учасника імперативними нормами права чи взяті ними самостійними діями (бездіяльністю). Із самого початку існування цієї правової категорії у теорії права вона розуміється у нерозривному поєднанні можливих прав і обов’язків як різних боків однієї і тої ж монети: на одному боці можливі права, а на другому – обов’язки. Окреме існування прав і обов’язків у приватному праві є виключенням із загального правила, що обумовлено соціальним походженням людини та її соціальними юридично значимими зв’язками з іншими особами. Об’єктивне проживання у суспільстві характеризується наявність соціальних зв’язків між окремими людьми і відповідними правовими можливостями отримання певних вимог до одних членів суспільства і пов’язаність обов’язками із ними.

Варто зауважити, ще І. Гегель відстоював позицію щодо правоздатності як безумовного атрибуту людини і писав, що особистість містить взагалі правоздатність[50]. Встановлена і визначена через статуси свободи, громадянства та домовладики правоздатність була ще у римському приватному праві. Формалізована правоздатність у об’єктивному праві була спочатку у ЦК Наполеона звідки була рецептована у більшість ЦК країн. Легше встановити ті основні закони цивільного права де нема формального легального визначення правоздатності ніж ті, котрі від нього відпираються при конструюванні моделей суб’єктивних прав і юридичних обов’язків у диспозиціях норм права.

Правоздатності надається не узагальнений, а індивідуальний характер. При цьому цивільна правоздатність інколи ототожнюється з цивільною правосуб’єктністю[51]. Більшість цивілістів єдині у тому, що категорії „правоздатність” та „дієздатність” – основа для правонабуття, та охоплюються загальним поняттям правосуб’єктність. Проте Я.Р.Веберс зауважив, що для деяких правовідносин особі достатньо маті тільки правоздатність, якщо відсутню у неї дієздатність можна заповнити[52], інші взагалі вважають, що для визнання особи суб’єктом права їй достатньо мати лише цивільну правоздатність[53].

О.О. Красавчиков вважав, що правоздатність – загальна основа для визначення характеру та обсягу наданих особі прав, а правосуб’єктність складається з двох основних елементів: правоздатності та дієздатності[54]. При тому правоздатність ним визначена не як право, а саме як здатність, можливість особи мати суб’єктивні права та юридичні обов’язки. У той же час Я.Р.Веберсом звернута увага, що у ряді випадків закон передбачає й спеціальні вимоги до суб’єктів права.

В.С.Ем виходить з того, що за своєю суттю правосуб’єктність є правом загального типу, що забезпечене державою матеріальними та юридичними гарантіями[55]. У силу тривалості зв’язку держави та суб’єкта на таку особу покладаються обов’язки принципового характеру: дотримуватися законів та моралі, можливість здійснювати суб’єктивні права та виконувати юридичні обов’язки відповідно до їх соціального призначення.

У той же час слід відмітити тенденція до відмови від правосуб’єктності та принципу спеціальної правосуб’єктності (доктрини ultra vires) юридичних осіб, особливо приватного права. Це проведено у ст. 51 ЦК Швейцарії, § 33 НЦУ, Законом про компанії Великобританії, Еврорезолюцією 1996 р.

Правоздатність як здатність до правонабуття та виконання юридичних обовязків має своє прояви. Так, М. М. Агарковим було розроблено теорію так званої динамічної [56] і він вказував на існування так званої секундарної правоздатності. Він це пояснював зв’язаністю правоздатності і суб’єктивного права. Саме це специфічне правове явище визнано ним проміжним між правоздатністю і суб’єктивним правом і назване секундарним правом.[57]

С.М. Братусем розроблена теорія статичної правоздатності[58]. Перша виходить з того, що зміст правоздатності залежить не тільки від її державного визнання, але й від того, якими конкретними правами володіє особа і в яких відносинах знаходиться з іншими особами. Друга виходить із сумарного вираження можливостей конкретної особи. С.М.Братусь відстоюючи теорію статичної правоздатності, не підтримував наявності секундарної правоздатності і вказував, що це або елемент правоздатності, або звичайне суб’єктивне право[59].

Ми надали терміну “секундарна” правоздатність інше забарвлення. Він повинен застосовуватися до тих видів правоздатності, які виникають з досягненням певного віку. Іншими словами мова йде про появу спеціальної правоздатності: трудової, сімейної, підприємницької, процесуальної. Перша врегульована трудовим правом і визначає можливість укладати трудовий договір, мова не йде про здатність виконувати певну роботу. Сімейна правоздатність полягає у можливості створювати власну сім’ю і настає з досягненням шлюбного віку. Підприємницька правоздатність виникає за загальним правилом з досягненням повноліття.

Сьогодні українські та більшість зарубіжних правників схиляються до того, що правоздатність – природна властивість кожної людини, яка виникає у неї в силу одного юридичного факту – народження. Але деякі її прояви чи елементи настають по мірі того, як людина досягає певних фізичних властивостей, інтелектуальних, життєвих тощо. Розуміється, що така властивість є правовою і проявляється виключно у сфері права.

У ЦК правоздатність визначена як здатність мати цивільні права та обов’язки, яка визнається за всіма фізичними особами (ч. 1 ст. 25). Отже, цивільна правоздатність –, перш за все, здатність бути учасником цивільних правовідносин. Такий висновок виходить із загальнотеоретичного постулату (аксіоми), що права і обов’язки немислимі поза правовідносинами. Але здатність є абстрактною можливістю мати права, а не реальною. Вона може бути реалізована, а може і так залишитися правовою можливістю. Якщо не буде конкретного юридичного факту, яким ці можливості із абстрактного стану будуть переведені у реальність – конкретні суб’єктивні права та юридичні обов’язки, вони так і зостануться абстрактними можливостями. Іншими словами, абстрактність прав обумовлює і абстрактність можливих правовідносин. Ніяких статичних правовідносин не існує і не може існувати. Тому слід чітко розмежовувати правові конструкції як інструменти наукового пізнання та реальні правовідносини, що виникають на підставі конкретних, знову ж таки не абстрактних, юридичних фактів.

Другий, не менш важливий, момент – усвідомлення того, що вона є правовою якістю і детермінована становленостями самого суспільства (формація, характер, спрямування, основні його цінності тощо). Тому суспільство може певним чином корегувати природну здатність, яка загалом є рівною для всіх homo sapiens. Корелятами рівної для всіх природної правоздатності є економічні і біологічні (об’єктивні) та суб’єктивні (волевиявлення вищих державних органів у нормах права щодо обмеження певних природних прав людини) чинники. По мірі демократизації держави і реальності її слугування саме людині взагалі, а не лише окремим представникам цього суспільства, об’єктивні і суб’єктивні кореляти мають тенденцію до зближення. Але завжди були і будуть такі правові можливості, які не доступні фізичним особам.

Таким чином, окрім здатності, слід розрізняти другий елемент конструювання правоздатності – можливість. Можливість надається і гарантується державою у особі її інституцій. Так, у радянський час про ніяку здатність до приватної власності попри те, що у ЦК УРСР 1922р. така форма була закріплена ще довгий час після її фактичного викорінення, не було й мови. Іншими словами, держава не надавала такої можливості за тої обставини, що це слугувало підґрунтям для формування дрібнобуржуазної свідомості. Нині попри природну цікавість людини, пересічний громадянин не має права на ознайомлення із інформацією, що має секретний характер. Іноземцям в Україні, з огляду на необхідність становлення власницького ставлення до землі і її економізації на засадах філософії приватності, не дозволено державою набувати право власності на земельні ділянки. Цей стратегічний інтерес держави і реторсія у правоздатності іноземців має економічно оправданий характер.

Правоздатність є основою для правоволодіння і набуття конкретних суб’єктивних прав. Вона не зв’язується з іншим суб’єктом – носієм юридичного обов’язку. Саме за цим її можна відрізняти від суб’єктивного права. Йому завжди кореспондовані активний або пасивний юридичний обов’язок певної (інших) особи.

Правоздатність складається із двох елементів: здатності і можливості. Здатність надана людині від природи (Бога) лише в силу одного юридичного факту – народження, а можливість надається і гарантується державою через видання закону і створення відповідних державних інституцій для реалізації своєї правоздатності. Саме тому за наявності міжнародних стандартів прав людини у гуманітарній та іншій сферах на національному рівні їх зміст та правове забезпечення може не співпадати.

Недопустимо включати у правоздатність суб’єктивне цивільне права. Суб’єктивне цивільне право – це уже наявне у особи право як результат перетворення абстрактної правоздатності (елементу змісту правоздатності) через конкретний юридичний факт у суб’єктивне цивільне право. Інша мова, що наявність певних суб’єктивних прав не припиняє цей елемент правоздатності. Так суб’єктивне право власності на конкретний автомобіль не перешкоджає існуванню права у подальшому придбати ще один, або декілька інших автомобілів. Тоді у особи є одночасно правоздатність (придбати автомобіль) і суб’єктивне право власності стосовно зареєстрованого на неї автомобіля. Правоздатність не зв’язана із конкретним об’єктом права, а лише з абстрактною можливістю стосовно нього вступити у правовідносини. Суб’єктивне цивільне право має свій конкретний об’єкт якого воно і стосується. Особливий феномен у цивільному праві складають особисті немайнові права, які мають природний характер і можуть одночасно бути як елемент правоздатності, а при їх реалізації – конкретним суб’єктивним правом.

У той же час існує певна група прав з абстрактним змістом правоздатності, реалізація котрих переводом у суб’єктивне право їх фактично припиняє назавжди, або на час існування такого суб’єктивного права. Іншими словами, у цих випадках не допускається конкуренція елементу змісту правоздатності і конкретного суб’єктивного цивільного права. Так, виходячи із принципу моногамії шлюбу в християнських країнах, перебування у одному шлюбі перешкоджає укладенню іншого. У мусульманських країнах, де діє принцип полігамії, чоловіки можуть перебувати одночасно у декількох шлюбах.

Певні обмеження щодо реалізації права на пересування на фізичних осіб накладає знайомство із стратегічними державними секретами. При обмежені правоздатності йдеться загалом про обмеження свободи – звуження обсягу свободы введенням обмежуючих заходів законом чи судом. Обмеження в цивільному праві як правовий засіб здійснюється в ланці «мета – засіб – результат»[60]. Стосовно мети в праві домінують дві доктрини: теорія індивідуальної свободи і теорія інтересу. Якщо перша засновується на можливому забезпеченні індивідуальної свободи (І.Кант) то введена Р.Ієрінгом теорія інтереса заснована на тому, що в основі права лежить користь задля чого право забезпечує порядок задоволення загальних і індивідуальних інтересів. Ф.В.Тарановський ці теорії об’єднав і вважав метою правового регулювання забезпечення індивідуальної свободи для здійснення визнаних правом інтересів[61]. Засіб – передбачені чинним законодавством способи впливу на поведінку суб’єкта задля забезпечення охорони прав та законних інтересів суб’єктів цивільного права – результат.

Доволі цікавим у приватному праві є феномен суб’єктивних прав – елементів правоздатності одночасно. Це стосується природних прав. Вони одночасно із самого народження є і суб’єктивним правом. Деякі з них (право на вибір місця проживання, право на освіту тощо) як правоздатність є одночасно і суб’єктивним правом. Отримання одного фаху не перешкоджає навчанню іншому. Але засоби реалізації уже інші. Виходячи з принципу соціальної справедливості держава надає можливість лише один раз навчатися за державний кошт у її вищому навчальному закладі освіти (ВНЗ). Подальше чи одночасне навчання у інших та альтернативних державним ВНЗ уже здійснюється на оплатній контрактній основі.

Нині є всі підстави для виділення видів правоздатності. Це має теоретичне та практичне значення. При класифікації ми повинні притримуватися певних загальноприйнятих її принципів, особливо дихотомії – поділу надвоє за протилежними ознаками. З огляду на це вважаємо за моментом виникнення і змістом виправданим виділення загальної і спеціальної правоздатності.

Загальна правоздатність отримала свою формалізацію у ч.1 ст. 25 ЦК. Вона виникає з народженням і припиняється смертю фізичної особи і не залежить від статі, раси людини. Доктринальне тлумачення моменту виникнення правоздатності зв’язується із здатністю новонародженого до життя, що проявляється з першими ковтками повітря як середовища для перетворення енергетичної сировини (їжі) у енергію чи можливості самостійно дихати після народження. Якщо дитина є мертвонародженою, то цих процесів не відбувається і правоздатності у неї не виникає. Практично, момент виникнення правоздатності зв’язується із відомим і доволі жорстоким акушерським прийомом при родах – удар (похлопування) новонародженого по сідниці. Цим досягається звільнення порожнини рота і можливість новонародженого вільно дихати. Якщо внаслідок допущених акушером при родах помилок настає асфіксія – дитина вважається такою, що народилася, стала суб’єктом права і є вбитою. Звідси і відповідальність акушера.

Концептуально і новий ЦК виходить з того, що правоздатність:

– є природною здатністю людини мати цивільні права та обов’язки (ч.1 ст. 25 ЦК);

– є безумовною природною правовою якістю людини незалежно від місця її перебування (ч.1 ст. 25 ЦК);

– не залежить від життєздатності новонародженого (ч.2 ст. 25 ЦК); є рівною для фізичних осіб (ч.1 ст. 26 ЦК). Проте є певні відхилення від принципу рівної правоздатності і певні категорії фізичних осіб не можуть мати окремі права: для яких встановлені вікові вимоги щодо їх набуття (працювати, створювати сім’ю) (ч.3 ст. 25 ЦК), наявністю певних індивідуальних ознак на яких заснована можливість до правонабуття (ідентифікаційного коду платника податку, паспорта громадянина) тощо. Рівність правоздатності для всіх не допускає її градацію за статевими, расовими ознаками та ступенем розумового розвитку;

– є природною здатністю людини мати права і обов’язки, що визнається, гарантується і забезпечується державою (ч.2 ст. 26 ЦК);

– припускає здатність мати обов’язки як учасника цивільних правовідносин у відриві від наявних прав (ч. 5 ст. 26 ЦК);

– є невідчужуваною та не обмежуваною (ч. 1 ст. 27 ЦК). Фізична особа не може відмовитися від правоздатності або самостійно чи на підставі правочину з іншими особами її обмежити. Стаття 27 ЦК встановлює, що правочини на обмеження можливості фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов’язки є нікчемними. Відповідно й правовий акт Президента України, органу державної влади, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, що може обмежувати можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, крім випадків, коли таке обмеження передбачене Конституцією України (ч. 2 ст. 27 ЦК);

– допускає обмеження правоздатності громадян України лише на підставі і в порядку, що передбачені Конституцією України (ч. 2 ст. 27 ЦК). Чинне кримінальне законодавство передбачає як покарання застосування до винної в скоєні навмисного злочину таких мір як можливості обіймати певні посади та займаються певною діяльністю. Кримінально –виконавчим законом при реальності відбуття призначеного судом покарання передбачені інші обмеження: вибору місця проживання, свободи пересування тощо;

– допускає винятки для виникнення спеціальної чи так званої секундарної правоздатності. Так державні службовці, прийняті на контрактній основі на роботу керівники державних підприємств, уповноважені здійснювати контроль за підприємницькою діяльністю посадовці органів місцевого самоврядування не можуть займатися підприємництвом;

– реалізується у межах, визначених законами. В одних державах дозволено мати будь –які права, що їх можливо “розумом пізнати”, а в інших – може встановлюватися їх перелік. Проте ч.4 ст.26 ЦК встановила можливість мати права, що не встановлені Конституцією України, самим ЦК, іншим законом, за умови що вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства;

– загалом не передбачає реторсії щодо іноземців.

Як відомо, припиняється правоздатність смертю фізичної особи. У медицині прийнято розрізняти клінічну і фізичну смерть людини. При останній у корі головного мозку відбуваються незворотні зміни. Тому момент припинення правоздатності слід зв’язувати саме із фізичною смертю людини.

За своїм змістом загальна правоздатність є рівною для всіх осіб і включає у себе усі права і обов’язки, які можна усвідомити. Тож зміст правоздатності є категорією абстрактною теж. Але зміст у той же час детерміновано рядом чинників: майновим станом, розумовими здібностями особи, іноді фахом і освітою, станом здоров’я. Не випадково, що розробники проекту ЦК лише вказали, що у зміст правоздатності входить можливість посідати усі особисті немайнові права та усі майнові права, зокрема право приватної власності, право користування житловими приміщеннями, право на підприємництво, право заповідати і успадковувати, бути стороною у договорах, а також посідати інші права, якщо вони не суперечать законам та моральним засадам суспільства.

Спеціальна правоздатність має функціональне призначення і обумовлена необхідністю набуття людиною певних фізичних чи розумових якостей. Така правоздатність є так званою секундарною. Її проявами є сімейна шлюбна правоздатність, що виникає при досягненні певного віку: жінками –17 років; чоловіками – 18 років. Трудова правоздатність виникає за загальним правилом з 16 років. З дозволу батьків чи піклувальників, а також за згоди профсоюзного органу – з 15 років. У канікулярний період – з 14 років. Підприємницька правоздатність за загальним правилом виникає згідно зі ст. 42 Конституції України та ст. 53 ЦК з досягненням повноліття. Закон зв’язує виникнення підприємницької правоздатності із наявність повної дієздатності. Вона виникає при вступі у шлюб раніше досягнення повноліття, що обумовлено потребою зрівняти правове становище кожного із подружжя. Новелою цивільного права є набуття повної дієздатності і, відповідно, підприємницької правоздатності через інститут емансипації.

Повна дієздатність (секундарна підприємницька правоздатність) згідно ст. 53 ЦК України може бути надана особі: які виповнилося 16 років; яка працює за трудовим договором або бажає займатися підприємництвом; наявність письмової згоди батьків чи піклувальників; винесення рішення про це органом опіки і піклування. За відсутності письмової згоди батьків чи піклувальників неповнолітній має право звернутися у суд із заявою про надання йому повної дієздатності. Завершальним юридичним фактом у набутті такої дієздатності є реєстрація в якості підприємця.

Отже для виникнення підприємницької правоздатності повинен бути юридичний склад. З огляду на це не є зовсім коректною вказівка на те, що вона може бути набута у судовому порядку (ч. 2 ст. 53 ЦК). Якщо неповнолітній отримав дозвіл на надання йому повної дієздатності. Але не зареєструвався як підприємець, то повна дієздатність у нього не настає.

Крім цього, перепоною для цього може бути відсутність процесуальної правоздатності, яка за загальним правом теж виникає з досягненням повноліття. До цього моменту процесуальні інтереси неповнолітніх здебільшого представляють їх законні представники чи піклувальники. Співпадання в одній особі піклувальника, що дає письмову згоду для набуття повної дієздатності та повинен представляти процесуальні інтереси у суді з цього приводу є перепоною для реалізації цього права взагалі. Правда закон надає право неповнолітнім і малолітнім певну процесуальну правоздатність щодо захисту своїх немайнових прав. Тому це є виключення із загального порядку підстав появи процесуальної правоздатності.

Доволі цікавим є також визнання певних прав за неіснуючими ще чи вже суб’єктами. Наприклад, за ще ненародженою але зачатою батьком дитиною після його смерті визнається право на спадкування, право на відшкодування заподіяного смертю годувальника збитку, право на отримання житлової площі з урахування інтересів майбутньої дитини.

Такі випадки є проявом фантомної правоздатності. Загалом введення нових правових категорій у право є досить делікатною справою, і це необхідно добре аргументувати. Спробуємо зробити це ми. Так, у праві вже давно відзначаються ситуації збереження чи резервування права за ще не народженою чи вже померлою людиною. Визнавати їх суб’єктами права ми не можемо. Але як тоді пояснити з теоретичної точки зору право на отримання житлової площі на ще ненароджену дитину чи збереження за нею права успадкувати майно померлого до її народження батька (ст.1266 ЦК)?

Фантомна правоздатність не пов’язується з суб’єктом, а з необхідність забезпечити гідні людини умови чи його значущістю для людства. Тож випадки настання фантомної правоздатності, особливо стосовно права на творчість, є досить обмеженими. Фантомна правоздатність – право неіснуючого суб’єкта бути носієм певних правомочностей за передбачених законом умов. Така правоздатність характеризується такими властивостями: виникає лише на підставі вказівки закону; реалізується в рамках закону і за наявності передбачених законом юридичних фактів; не пов’язується із наявним суб’єктом права; забезпечена юридичними можливостями її реалізації.

Заслуговує з огляду на запропонований виділ видів цивільної правоздатності обґрунтування можливості визнання обмеженої правоздатності. Згідно зі ст. 55 КК суд може строком до 5 років заборонити обіймати певні посади або займатися певною діяльністю і тим самим обмежити цивільну правоздатність. З одного боку вироком суду обмежуються, по суті, наявні суб’єктивні права і така заборона стосується саме їх. З іншого – особа може суміщати посади чи одночасно працювати у декількох працедавців. Тоді вироком суду обмежуються і правоздатність. Правоздатність особи обмежується в разі реального виконання вироку суду щодо позбавлення волі на період відбування покарання. Таким чином обмеження правоздатності так чи інакше зв’язане із обмеженням свободи особистості. Таке обмеження може бути здійснене на основі закону через конструкцію спеціального правового статусу фізичної особи. Воно може бути здійснене й судом як засіб превенції проти учинення особою нових правопорушень до тих пір коли в межах встановленого законом строку і визначеного судом строку для певної особи буде вироком встановлене обмеження цих прав.

Потребує теоретичного осмислення обмеження правоздатності при конкуренції інтересів. Так згідно ст. 42 Конституції України, інших спеціальних законів державні посадовці не мають права займатися підприємницькою діяльністю. З набуттям статусу державного службовця тим самим і, по суті, обмежується на підставі закону підприємницька правоздатність. Проте це зовсім не означає, що ставши державним службовцем, особа повинна повністю припинити бізнес та втратити над ним контроль. З метою збереження впливу на підприємницьку діяльність у ЦК є спеціальний вид довірчої власності та довірчого управління майном.

Конкуренція видів діяльності і встановлена законом неможливість їх суміщення призводить до необхідності обмеження правоздатності на період займання відповідної, вказаної законом посади чи зайняття діяльністю. У той же час, в ряді випадків суміщення конкуруючих видів діяльності є запорукою фаховості одного з них.

Закон встановлює обмеження сімейної правоздатності щодо певних осіб. Її не мають особи, котрі у встановленому порядку визнані судом недієздатними. У даному випадку цікавим є те, що якщо за загальним правилом правоздатність є основою для виникнення дієздатності. То у даному випадку все навпаки: дієздатність є умовою для виникнення сімейної правоздатності. Тому, якщо визнана недієздатною особа вилікується то з відміною рішення суду про визнання її недієздатною вона набуде здатності вступити у шлюб і створити сім’ю.

Судове обмеження у правоздатності за своїм змістом є ширше ніж заборони обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Обмежуються у правоздатності особи, які за вироком суду відбувають реальне покарання у вигляді полишення свободи. Вони не можуть самостійно обирати місце свого проживання, не мають свободи пересування, обмежені в режимі, вибору роду занять, виді і кількості кореспонденції тощо. Такі обмеження є елементом змісту покарання і зв’язані все-таки з обмеженням свободи. Як відзначав І.А.Покровський “гражданское право искони и по самой своей структуре было правом отдельной человеческой личности, сферой её свободы и самоопределения …»[62]. Отже визнання за людиною свободи набувати та здійснювати свої права є важливою гарантією її участі в цивільних правовідносинах. За такої конструкції обмеження в правах здійснюється на основі імперативних норм права і є обмеженням свободи в природно-правовому значенні та обмеженням суб’єктивного права в певних правовідносинах.