Загальні положення про учасників цивільних відносин

У ст.2 ЦК йдеться про категорію „учасник цивільних правовідносин” якими визнані фізичні особи та юридичні особи (особи). Далі у ч.2 цієї статті вказуються інші учасники цивільних правовідносин: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права. Через ст. 318 ЦК введено щодо права власності особливий суб’єкт та учасник цивільних правовідносин – Український народ. Стосовно перших законодавець використав загальний термін „особи” чим підкреслив особливість і наявність особистості, стосовно других – суб’єкти публічного права, чим відповідно зоставив можливість їм самим у визначених законом межах визначати себе як учасника цивільних правовідносин і мати такі права, які не можуть бути у осіб. Тим підкреслено й загальний підхід до участі суб’єктів публічного права – на підставі та у межах закону.

Надалі у ЦК і мало застосовується категорія „суб’єкт права”. Лише стосовно учасників відносин інтелектуальної власності у книзі четвертій, вказуються суб’єкти права інтелектуальної власності (ст. 421 ЦК). Такий підхід не випадковий він заснований на тому, що у більшості актів цивільного законодавства вказується категорія „учасник відносин” і досить рідко вживається термін „суб’єкт цивільного права”. Таке тлумачення є скоріше загальнотеоретичним (доктринальним). У конкретних цивільних правовідносинах їхній учасник уже йменується відповідно до призначення певного інституту цивільного права, чим вказується на безпосереднє його правове становище: від загального до спеціального та до окремого. Так, на загальному рівні людина котра замовила пошити костюм є учасник правовідносин (ст. 2 ЦК), дальше фізична особа (ст. 24 ЦК), дієздатна (ст.30 ЦК), правочиноздатна (ч. 2 ст. 203 ЦК), власник грошей чи тканини інших матеріалів з яких буде пошито костюм (ст.318 ЦК України), кредитор чи боржник (ст. 510 ЦК), (замовник за договором підряду ст. ст.847—853 ЦК), замовник за договором побутового підряду (ст. 867 ЦК), споживач (ст. 1 ЗУ „Про захист прав споживачів). У подальшому може стати потерпілим, якщо його права будуть порушені при їх захисті – скаржник, позивач.

Загальні положення про учасників цивільних правовідносин та їх правове становище базуються на загальнотеоретичних положеннях про суб’єкти права взагалі і приватного права зокрема. Перше полягає у тому, що правовідносини можуть виникати тільки між тими учасниками, які мають здатність до активної чи пасивної юридично значимої поведінки чи можуть на собі відчувати наслідки дії стихійних сил природи, актів чи бездіяльності державних органів та органів місцевого самоврядування. Йдеться про те, що таким є, перш за все, люди: не буде людей то й у практичному плані не буде потреби регулювати між кимсь правові відносини. У будь-якому разі правові відносини виникають там, де людина проявляє цікавість до певних благ і намагаються вступити в правовідносини з цього приводу. Власне задля задоволення свого приватного інтересу або його захисту фізичні та юридичні особи вступають у правовідносини і набувають правового становища учасника.

Висхідними позиціями останнього є встановлені ст.1 ЦК методологічні вимоги про юридичну рівність, вільне волевиявлення, майнову самостійність їх учасників та категорія охоронюваного законом інтересу. Вони відображають імперативи міжнародного права та міжнародних правових актів щодо прав людини в економічній, соціальні, культурній та інших сферах.

При тому слід мати на увазі, що цивільні правовідносини виникають у певній правосфері, яка створюється у результаті послідовного правотворення (встановлення правових норм), які відображають певні об’єктивні закономірності чи фактори, мету встановлення правового порядку, стан розуміння шляхів досягнення мети за даного історично та економічно обумовленого стану розвитку суспільства. Відповідно з появою суб’єкта він підпадає під вплив цього правопорядку де для нього виписані (імперативи) чи рекомендовані (диспозитиви) певні правила поведінки із моменту появи до моменту припинення. Для цього з часів римського приватного права вироблені відповідні вимоги до учасників цивільних правовідносин за наявності яких вони найповніше можуть реалізувати існуючі у даній правовій системі правові можливості та виконувати приписи.

Можливість бути учасником цивільних правовідносин пов’язується із наявністю у учасника таких відносин цивільної правоздатності як юридичної можливості бути учасником цивільних правовідносин і мати права та юридичні обов’язки і цивільної дієздатності – для особи яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними самостійно своїми діями набувати права та мати юридичні обов’язки, нести відповідальність за їх невиконання чи неналежне виконання. Такі правові властивості їх учасника здебільше за традицією йменуються правосуб’єктністю, що включає в себе правоздатність як здатність бути суб’єктами права взагалі і мати цивільні права та обов’язки та дієздатність - здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність в разі їх невиконання. Проте останнім часом в українській цивілістиці теза про правосуб’єктність знаходить все менше прихильників.

При тому правоздатність та дієздатність є універсальними правовими якостями всякого учасника цивільних правовідносин, а не тільки фізичної чи юридичної осіб. Тому слід очікувати, що вони повинні бути виписані у ЦК не стосовно окремого різновиду учасника правовідносин, а на загальному рівні як конститутивна ознака і самого цивільного права і учасників цивільних правовідносин. В межах правоздатності розрізняють ряд її видів (загальну та спеціальну, а інколи і галузеву та виключну), а дієздатності – правочиноздатність як здатність своїми діями учиняти правочини та набувати за ними цивільних прав та обов’язків та деліктоздатність – здатність нести цивільно-правову відповідальність. Особливим її проявом є правочиноздатність.

У позитивному праві з моменту появи учасників цивільних правовідносин (народження людини чи реєстрації юридичної особи) за ними визнаються певні права незалежно від того скористаються вини цими правами у подальшому чи ні. Таким же чином з урахування специфіки учасника тих чи інших правовідносин за ними закріплюються й юридичні обов’язки.

Домінуючими учасниками цивільних правовідносин є люди, які йменуються терміном “ фізичні особи ”. З часом склались усереднені у праві підходи до людей історичному плані (ретроспективі) від потреби співпраці заради виживання перед силами природи, у подальшому – виключності прав окремих представників, до усвідомлення та встановлення універсального підходу до визначення правових властивостей на засадах їх рівності. Їхня поведінка у суспільстві повинна відповідати певним установленням релігійного, морального та іншого характеру. Потреба притримання загальноприйнятих правил канонічного чи іншого морального та соціального характеру є запорукою правомірної поведінки та її оцінки у суспільстві і у тім числі й у правовідносинах. З часом людина змінює певні свої дані, здебільшого їх розширює та удосконалює, що розширює її можливісті участі у цивільних правовідносинах.

Правове становище людей у цивільних правовідносинах залежить від багатьох правових, економічних, особистих, соціальних та інших чинників. Взяті окремо по собі або у їх взаємодії вони спонукають до вступу в певні цивільні правовідносини, набуття суб’єктивних цивільних прав та юридичних обов’язків стосовно інших окремих їх учасників.

Загалом люди мають загальний, спеціальний і індивідуальний правовий статус який може впливати на можливість брати участь у певних правовідносинах. За загальним статусом всі люди поділяються на громадян України (знаходяться у правовому зв’язку з державою Україна, на них поширюється дія її законодавства, мають публічні повинності перед державою, взяті під правову охорону їх прав і інтересів незалежно від місця перебування) і інших (негромадян України) та негромадян.

Правовий зв’язок особи із державою формалізується через отримання громадянства України та отриманням в установленому порядку паспорта громадянина України. Варто зауважити, що без цього реалізація деяких, зв’язаних з ідентифікацією особистості, прав неможлива. Так громадяни які в установленому порядку не замінили паспорт громадянина СРСР на паспорт громадянина України не можуть: укласти шлюб, розірвати шлюб, виїхати в ті країни з якими спрощений візовий режим, придбати білет на літак, укласти інші правочини які потребують пред’явлення паспорта. Тим самим вони обмежують свою правочиноздатність. Проте більшість нормативних актів практично застосовує терміни „громадянин” і „фізична особа” практично однозначно, що інколи вносить сумятицю в розуміння змісту правомочностей людини.

Разом з тим, деякі правові можливості у цивільному праві надаються лише громадянам України; повіренним у справах інтелектуальної власності, аудитором може бути лише громадянин України. Правове становище громадянства України проявляється при захисті прав у інших країнах.

З огляду на адаптаційний напрям розвитку національного законодавства та намагання інтегруватися у ЄС слід мати на увазі принцип вільного переміщення громадян ЄС. Громадянство ЄС відповідно ст. 18 ДОЄС є умовою того, що кожен громадянин має право безперешкодного в’їзду та проживання на території будь-якої держави члена ЄС. Амстердамським договором та ст. 17 ДОЄС встановлено, що особа яка є громадянином однієї із країн-членів ЄС є громадянином ЄС. Тож громадяни цих країн мають безпосередню можливість реалізовувати права і користуватися перевагами, що слідують із принципів вільного переміщення. Правове становище громадян ЄС опосередковано надається й членам сімей громадян Євросоюзу, наприклад тим, які мають громадянство інших держав, що не є членами ЄС. Відповідно, якщо громадянка України заміжня за громадянином ЄС, то вона опосередковано набуває прав громадянки ЄС.

Громадяни ЄС також наділені „економічним статусом”, який є передумовою для укладання договорів особливо у сфері економічної діяльності. При тому ЄБСівське законодавство основне регулятивне навантаження зв’язує саме із економічним статусом, що зумовлене економічною по суті його природою, та менше надає уваги іншим статусам. У той же час три директиви (так звані 90-ті директиви) закріплюють право на вільне переміщення. Так, Директива 93/96/ЄЕС визначає права студентів, що проходять курс професійної (спеціальної) освіти на території будь-якої держави, за умови, що вони мають досить коштів для того, щоб не бути тягарем для країни перебування, Директива 90/365/ЄЕС закріпила в право колишніх працівників не за наймом, що припинили трудову діяльність та пішли на пенсію змінити місце свого проживання та будь-яку країну союзу, Директива 90/364/ЄЕС надало права особам правовий статус яких не визначено законодавством союзу на перебування у їх країнах за умови, що вони мають достатньо коштів та не становлять тягар для системи соціального забезпечення країни перебування.

Серед негромадян України можуть бути іноземці (громадяни чи інших країн піддані), біженці – громадяни інших країн яким за політичні, релігій чи інші погляди переслідуються і вимушені перебувати поза юрисдикцією своєї країни, особи без громадянства (апатриди). Особливу категорію складають особи з подвійним громадянством.

Правове становище негромадян України визначається також і відповідно мети їх перебування на території України: тимчасове проживання, втеча від переслідувань, навчання, праця, туризм, лікування та відпочинок тощо. Відповідно до п.8 „Правил в’їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію” іноземцям та особам без громадянства які прибули в Україну для працевлаштування на підставі дозволу відповідного центру зайнятості на працевлаштування і візи типу ІМ-1, якщо інше не передбачено законодавством та міжнародними договорами України, органами внутрішніх справ оформляється посвідка на тимчасове проживання в установленому порядку.

Серед негромадян України особливе правове становище відповідно до Закону України “Про правовий статус закордонних українців” з метою сприяння розвитку національної свідомості українців, які проживають за межами України, зміцненню зв’язків з батьківщиною та поверненню в Україну надано закордонним українцям – особам, які є громадянами інших держав або особою без громадянства, має українське етнічне походження або є походженням з України. Захист основних прав і свобод людини і громадянина стосовно таких фізичних осіб є невід’ємною частиною зовнішньо-політичної діяльності України.

Загалом всі люди (фізичні особи) на території України у приватній сфері мають рівні права з громадянами України (загальний правовий статус). Виключення складають випадки реторсії – обмеження в правах іноземців на підставі спеціального закону у відповідь на обмеження в таких же правах громадян України на території цих країн. Проте випадки реторсії у цивільному праві є доволі рідким інститутом.

Спеціальне правове становище мають особи яких держава у приватній сфері обмежує у певних правах (державних службовців – займатися підприємництвом, займатися політичною діяльністю), або надає пільги і підвищені гарантії: матері-одиночки, ветерани праці, молоді спеціалісти, тощо.

Отже правове становище учасників цивільних правовідносин змодельоване у позитивному праві на рівні можливих прав та юридичних обов’язків (правоздатності), чи обмежень. Така усереднена модель фізичної особи уточняється від загального до спеціального правового статусу. Проте на рівні спеціального статусу, наприклад державного службовця для певних їх категорій можуть встановлюватись додаткові права та обов’язки чи обмеження. Так судді, прокурори не можуть бути представниками за виключенням представництва своїх неповнолітніх дітей.

Індивідуальний правовий статус визначається сукупністю безпосередніх правових зв’язків (суб’єктивних прав та юридичних обов’язків) конкретної особи. Здебільше у відносинах вона має права і несе юридичні обов’язки не взагалі, а перед іншими їх суб’єктами.

Індивідуальний правовий статус може бути встановлений державою в особі її органів: обмежений в правоздатності, чи дієздатності, встановлена опіка чи піклування. Він може бути встановлений самою особою: якщо особа відмовилася у судовому порядку за релігійними переконаннями від отримання паспорта громадянина України, ідентифікаційного коду (ІК) платника податків чи інших публічних засобів ідентифікації особистості то тим самим вона себе обмежує у можливості здійснення прав, які засновані на умові наявності таких засобів індивідуалізації фізичної особи. У подальшому із введенням електронних ідентифікаторів особистості це може призвести й до інших обмежень: можливості вільного пересування, вибору місця роботи, укладення низки угод.

З урахуванням цих відправних положень про статус особи у чинному законодавстві моделюється правове становище особи у конкретному правовідношенні. Воно може бути назване як інституціональне. Крім того у одних правовідносинах фізична особа персоналізується і встановлюється її особи зо документом, що посвідчує особу (при пільгових міських та приміських перевезеннях), у інших така персоналізація не вимагається.

Загалом в доктрині права правовий статус особи зв’язується з її суб’єктивними правами і ототожнюється з належними особі суб’єктивними правами[43]. Інше розуміння виходить з того що це: система юридичних прав, обов’язків та законних інтересів[44], стадія розвитку суб’єктивних прав[45], правове становище особи до вступу у конкретні правовідносини[46].

Категорія правовий статус охоплює змодельовану у позитивному праві модель для усередненого суб’єкта правовідносин, охоплює всю сферу юридичних зв’язків між особою та суспільством, всю сукупність правових засобів, за допомог котрих держава визначає та закріплює правове становище людини у систему суспільного устрою.[47] Проте М.І. Матузов вважає тотожніми терміни “правовий статус” та “правове становище”, а питання про їх розмежування таким що не має ні теоретичної ні практичної необхідності[48]. Р.О.Халфіна виходила з того що другий термін слід застосовувати для характеристики особи в певних суспільних відносинах, а перший – для загальної характеристики людини у суспільстві[49].

Юридичні особи як учасники цивільних правовідносин бувають публічного і приватного права. Перші у відносних відносинах приймають участь вкрай рідко (при придбання необхідного для виконання своїх функцій чи реалізації надлишнього і непотрібного, оплаті послуг з комунальних послуг тощо. Здебільше у таких відносинах вони приймають участь опосередковано через кошти відповідного бюджету, а їх витрати контролюються Рахунковою палатою України. У абсолютних правовідносинах (приналежності майна, особистих немайнових прав) особливої різниці не встановлено.

Юридичні особи приватного права створюються для реалізації інтересів окремих фізичних чи створених фізичними особами юридичних осіб на колективістських (корпоративних засадах). Участь у цивільних правовідносинах зумовлена метою їх створення і правосуб’єктністю. Характерно, що новий ЦК не наголошує на спеціальній правосуб’єктності юридичних осіб, а виходить з того, що юридичні особи можуть мати такі ж права і обов’язки, що і фізична особа, за винятком тих, передумовою володіння якими є природні властивості людини (ст. 91 ЦК). Якщо це комерційні (підприємницькі) особи то вони приймають участь в економічних за змістом і юридичних за формою відносинах здебільше за умови легалізації цієї діяльності (ліцензії, патенти, квоти, сертифікати, акредитації тощо). Об’єднання громадян створюються для реалізації політичних, професійних, інших інтересів.

Держава приймає участь у цивільних правовідносинах як юридична особа через державні органи та найбільше через свою казну. Як власник вона виступає у правовідносинах через ВР України, КМУ, ФДМУ, Державне казначейство.

Стосовно виключних видів діяльності держава створює свої державні та казенні підприємства, а також інші установи (Укрспецекспорт).

В більшій мірі держава через свої органи приймає нормативні акти і регулює цивільні та інші правовідносини.

Соціальна держава переймає на себе частку прав і свобод своїх громадян завдяки чому виконує функції з регулювання відносин окремих людей та суспільства і перш за все перерозподіляти майно та інші цінності за визначеними напрямами. За рахунок майна держава намагається забезпечувати постійно зростаючу кількість здібних особистостей і перш за все через фінансування розвитку освіти та науки.

Як учасник цивільних правовідносин держава характеризується суверенітетом і можливістю мати такі права та обов’язки, яких не мають інші особи. Так, шкода, що завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здорові або смертю внаслідок злочину відшкодовується державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатежеспроможною (ст.1207 ЦК).

Автономна Республіка Крим діє на таких же засадах, тобто як юридична особа. Але вона не може створювати свої казенні підприємства та спеціалізовані установи. АРК є власником майна, яке належить до республіканської власності АРК (ст. 318 ЦК)

Органи місцевого самоврядування у цивільних відносинах здебільше приймають участь через їх казну (місцеві бюджети) та комунальні підприємства. Вони виступають учасниками цивільних відносин теж як юридичні особи.

Учасником цивільних правовідносин на території України можуть бути юридичні особи інших держав, самі ці держави через їх установи в Україні (посольства, консульства, представництва), а також міжнародні організації. Якщо вони приймають участь у цих відносинах в Україні за загальним правилом на них поширює свою дію цивільне законодавство України.

Слід мати на увазі що держава, АРК, органи місцевого самоврядування у цивільних відносинах приймають участь на засадах юридичної рівності із іншими учасниками цивільно-правових відносин.

Юридичні особи приватного права можуть скористатися вибором і за згодою іншої сторони підкорити ці відносини законодавству іншої країни.

Таким чином учасниками цивільних правовідносин є фізичні та юридичні особи. Проте вони поряд із своїм загальним правовим становищем можуть мати певні особливості. Здебільшого у конкретних правовідносинах їх учасники персоніфікуються і мають певне конкретне найменування, за яким можна визначити у загальному їх правове становище: обмежено дієздатний, банкрот, санатор, повірений, кредитор, підрядник, спадкоємець тощо.

Останні часом виникла потреби розрізняти учасників цивільних правовідносин на незалежних та залежних (контрольованих). Очевидно, що юридичні особи держави та органів місцевого самоврядування вже наслідок прояву теорії розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову є контрольованими. Тож державні та комунальні підприємства підконтрольні їх засновникам. Дочірні юридичні особи контролюються материнськими. Власник юридичної особи теж її контролює відповідно до визначених при заснуванні його повноважень.

Для забезпечення участі у цивільних правовідносинах всі учасники наділені спеціальними правовими властивостями: правоздатністю і дієздатністю.