Поняття права на захист цивільних прав та охоронюваних законом інтересів

Право на захист – це юридично забезпечена можливість управомоченої особи застосовувати міри правоохоронного характеру для попередження, припинення дій, що порушують суб’єктивне цивільне право або його відновлення.

Законодавче закріплення широкого спектру цивільних прав не представляєістотної цінності без вирішення питання їх охорони і захисту (забезпечення цих прав). Тому, закріплюючи за суб’єктом визначені цивільні права, законодавство надає упрравомоченій особі цілий арсенал необхідних форм, способів та засобів захисту.

Суб'єктивне право, надане особі, але не забезпечене від його порушення необхідним захистом, є, як вірно відзначає В.П. Грибанов, лише «декларативним правом»[38]. Воно хоча і проголошено в законі, але не будучи забезпеченим правоохоронними мірами, може розраховувати лише на добровільну повагу його з боку третіх осіб і набуває характер лише морально забезпеченої норми, що грунтується тільки на свідомості членів суспільства.

Правова кваліфікація захисту викликає в юридичній літературі спори. Відповідно до традиційної концепції, можливість використання законних засобів захисту суб’єктивного права є одним із обов’язкових елементів, чи складових частин, самого суб’єктивного права[39]. Забезпеченість цивільного права можливістю державного примушування, як можливість, існує не паралельно з іншими правомочностями суб’єктивного права, а властива їм самим, оскільки без нього вони не були б юридичними правомочностями[40].

Такому розумінню захисту протиставляється погляд, що отримав законодавчого закріплення, відповідно до якого можливість захисту є самостійним суб’єктивним правом. Воно виникає в управомоченої особи лише в момент порушення чи оспорювання регулятивного права і здійснюється в рамках охоронювального правовідношення, що виникає[41]. Така позиція, бачиться, більш переконливою.

Цивільне законодавство передбачає презумпцію розумності та добросовісності здійснення цивільних прав та виконання обов’язків. Ця презумпція вказує на те, що у випадках, коли закон ставить захист цивільних прав у залежність від того, здійснювались права суб’єктами розумно чи добросовісно, то розумність та добросовісність суб’єктів передбачається. Без спростування даної презумпції в установленому законом порядку не можна вимагати покладення на суб’єктів будь-яких правових наслідків: відшкодування збитків, стягнення неустойки, витребування майна як недобросовісно набутого і т.і.

Так, якщо сторона не довела обман з боку контрагента у правочині, вимагати визнання правочину недійсним, за даною підставою, та вимагати застосування до контрагента правових санкцій, не можна.