Класифікація цивільних правовідносин та її правове значення

Класифікація (поділ на види) цивільних правовідносин дозволяє виявити специфічні властивості того чи іншого виду і як наслідок – правильно його кваліфікувати (юридично оцінити) та обрати відповідні правові норми для урегулювання. У цьому полягає практичне значення знання теорії класифікації цивільних правовідносин. Визначальне місце у цьому знанні посідають критерії (або підстави) поділу правовідносин. Саме на них слід зосереджувати основну увагу при засвоєні даного теоретичного матеріалу.

Критеріїв класифікації цивільних правовідносин можна назвати достатньо багато. Обрання певного критерію залежить від того, які саме внутрішні властивості правовідносин необхідно висвітлити. Найбільш поширеними критеріями поділу є такі.

1. За юридичними фактами (підставами) виникнення цивільні правовідносини поділяються на ті, що:

1.1. виникають із факту укладення односторонніх правочинів (наприклад, однією із підстав виникнення спадкових правовідносин може бути укладення такого одностороннього правочину, як заповіт (ст. 1233 ЦК); 1.2. виникають із інших правомірних односторонніх дій, які не є правочинами (юридичні вчинки), зокрема до таких можна віднести правовідносини з абсолютної охорони авторських прав, що виникають з факту створення літературних чи інших творів); 1.3. виникають із односторонніх неправомірних дій (наприклад, із факту завдання майнової шкоди виникають, так звані, деліктні правовідносини - ч.1, ст. 1166 ЦК); 1.4. виникають із дво-, чи багатосторонніх правочинів, тобто договорів. Останні у цивільному праві йменуються «договірними правовідносинами».

До речі, загальною специфікою цивільних правовідносин є те, що переважна їх більшість є саме договірними. Це зайвий раз підкреслює тезу про те, що цивільно-правові норми регулюють нормальні відносини, тобто ті, які виникають з ініціативності самих учасників; ці відносини (договірні) є бажаними для їх учасників, бо опосередковують обмін майновими благами між ними. Ще одним поясненням більш частого проявлення договірних правовідносин є здатність договору (як юридичного факту) «визнавати» за сторонами їх юридичну рівність та автономію волі, а це, як відомо, є основним інструментом (методом) впливу на цивільно-правові відносини взагалі.

Правовідносини, що виникають на підставі односторонніх правомірних та неправомірних дій позначають загальним для них терміном «недоговірні правовідносини».

2. За соціальним благом, яке є мотивом вступу суб’єктів у правовідношення, розрізняють особисті немайнові правовідносини (у них об’єктами виступають особисті немайнові блага, наприклад, фізичне життя людини, її ім’я, честь, гідність тощо) та майнові (тут об’єктом є майно: речі (речові правовідносини) та права вимоги майнового характеру (наприклад, право позикодавця вимагати повернення грошей позичальником за договором позики).

3. За характером взаємозв’язку управомоченого та зобов’язаного суб’єкта або, інакше кажучи, за ступенем визначеності кількості управомочених та зобов’язаних суб’єктів можна поділити цивільні правовідносини на абсолютні та відносні.

Специфікою абсолютних правовідносин є їх така конструктивна побудова, за якою чітко визначеній кількості управомочених суб’єктів (найчастіше одному) протистоїть невизначене коло зобов’язаних суб’єктів. Тобто обов’язок із невтручання (нездійснення небажаних дій) у сферу правових можливостей управомоченого суб’єкта покладається в абсолютних правовідносинах на усіх суб’єктів цивільного права, чим досягається стабільний правовий режим для здійснення управомоченим суб’єктом своїх юридичних можливостей відносно певного блага (об’єкту). Так, наприклад, у правовідносинах власності управомоченому суб’єктові (власнику) протистоїть невизначене коло зобов’язаних суб’єктів (невласників), які мають обов’язок утримуватись від дій, що перешкоджали б власникові здійснювати володіння, користування чи розпорядження приналежною йому річчю. Ті ж юридико-конструктивні взаємозв’язки проявляються й у особистих немайнових правовідносинах. Наприклад, будь-яка фізична особа має право на особисте життя (ст. 301 ЦК). Благом, що підлягає абсолютній правовій охороні, тут виступають обставини особистого життя людини. Будь-хто з інших учасників (зобов’язаних) має обов’язок не ознайомлюватись з обставинами особистого життя управомоченого суб’єкта, та не розголошувати їх, якщо володілець названого особистого блага сам не встановить можливість усіх інших осіб ознайомлюватись із обставинами свого життя (ч.2 ст. 301 ЦК). Таким чином, функцією абсолютних правовідносин є встановлення наперед стабільного правового режиму, який би надавав управомоченому суб’єктові юридичні гарантії щодо самостійної реалізації правових можливостей відносно приналежного йому об’єкта з одночасним усуненням від таких можливостей усіх інших, хто не має на це права. Виходячи з того, що обов’язок з виконання пасивного обов’язку (нездійснення небажаних для управомоченого суб’єкта дій) покладається на усіх суб’єктів цивільних правовідносин, вони називаються «абсолютними». Як було показано на прикладах, абсолютними визнаються речові та особисті немайнові правовідносини.

Особливістю відносних правовідносин є чітка кількісна визначеність як управомочених, так і зобов’язаних учасників цивільних правовідносин: певній кількості управомочених учасників протистоїть чітко встановлена кількість зобов’язаних учасників. Причому, специфікою суб’єктивного права управомоченого учасника у відносних правовідносинах є його вимога, що спрямована до зобов’язаного суб’єкта про здійснення ним певного акту поведінки (найчастіше активної). Отже, навідміну від абсолютних правовідносин, де об’єктом розглядаються суб’єктивні права на здійснення, перш за все, своїх власних дій (правоміччя власника на володіння, користування, розпорядження річчю), у відносних об’єктом виступають вже права вимоги про здійснення поведінки зобов’язаним суб’єктом на користь управомоченого. Без здійснення відповідної поведінки зобов’язаним суб’єктом відносні правовідносини не досягають реалізації. Прикладом відносних є зобов’язальні правовідносини, котрі розглядаються наприкінці данного параграфу.

4. За способом задоволення інтересу управомоченим суб’єктом розрізняють речові та зобов’язальні правовідносини. У речових правовідносинах управомочений суб’єкт задовольняє свій правовий інтерес шляхом безпосереднього впливу на річ. Об’єктом речових правовідносин, таким чином, є право на річ, яке реалізується управомоченим суб’єктом не через дії зобов’язаних суб’єктів, а своїми власними актами поведінки. Так це відбувається у правовідносинах власності, де власник як управомочений суб’єкт задовольняє свої інтереси на належну йому річ шляхом безпосереднього володіння, користування та розпорядження цією річчю. Задоволення інтересів власника не вимагає (у якості обов’язкової умови) участі інших суб’єктів. Навпаки, невтручання невласників є умовою самореалізації інтересів власника. Та ж схематика задоволення інтересів управомочених суб’єктів спостерігається в інших речових правовідносинах: володіння, сервітуту, емфітевзису, суперфіцію, утримання, деяких видах правовідносин застави (там де предметом застави є річ, а не інше майнове право).

Умовою задоволення інтересів управомоченого суб’єкта у зобов’язальних правовідносинах (кредитора) є здійснення визначеної договором або законом певної поведінки зобов’язаним суб’єктом (боржником). Об’єктом зобов’язальних правовідносин, таким чином, є право кредитора вимагати від боржника здійснення певної активної, або, що рідше, пасивної поведінки. Наприклад, за договірними правовідносинами з найму майна задоволення інтересів наймодавця (кредитора) відбувається шляхом здійснення дії наймачем (боржником) про передання плати (грошей) за користування предметом найму (частина 1 статті 759, частина 1 статті 762 ЦК).