Перспективи подальшого влаштування дитини з інтелектуальною недостатністю. Право на працю

На забезпечення особливих потреб неповноцінної дитини допомога надається при можливості безкоштовно з урахуванням фінансових ресурсів батьків або інших осіб, що забезпечують турботу про дитину, та має на меті забезпечення неповноцінній дитині ефективного доступу до послуг у галузі професійної підготовки, підготовки до трудової діяльності та доступу до засобів відпочинку таким чином, який дає змогу найповнішого залучення дитини до соціального життя та досягнення розвитку, включаючи культурний і духовний.

Конвенція, Стаття 23.

Інваліди повинні завжди мати на меті отримання праці на вільному ринку. Для інвалідів, чиї потреби неможливо задовольнити при вільному працевлаштуванні, за
альтернативу можуть служити невеликі осередки гарантованої або підтримуваної праці. Важливо, щоб якість таких програм оцінювалась з точки зору їх відповідності та достатності для надання можливостей інвалідам отримати роботу на ринку праці.

Стандартні правила, правило 6

Діти з інтелектуальною недостатністю після закінчення шкільного віку і надалі потребують постійної опіки. Як і всім дорослим людям, їм потрібна зайнятість, робота, спілкування з ровесниками, відчуття потрібності. Перспектива майбутнього влаштування такої дитини сьогодні неширока – або догляд у психоневрологічному інтернаті системи соціального захисту, або незначна мережа закладів денного догляду у разі виховання в родині, і невизначене майбутнє у разі старіння й помирання батьків.

В Україні поки що неможливо планувати доросле життя молодої людини з інтелектуальною недостатністю у повному об’ємі, доки немає системи різнопланових соціальних послуг за місцем проживання. За останні роки було започатковано роботу мережі реабілітаційних центрів соціальних служб для молоді, які частково виконують функції агенцій денного догляду. Певну частку випускників допоміжних шкіл-інтернатів зараховують до закладів професійного навчання. Вони зможуть отримати професію, дещо заробити собі на життя. Але ті, кого не прийняли до цих закладів змушені пожиттєво залишатися у 4-х стінах дома або в будинках-інтернатах.

Важливою складовою подальшої долі дитини з інтелектуальною недостатністю є реалізація її права на працю згідно Конституції України та законів „Про основи соціальної захищеності інвалідів”, „Про реабілітацію інвалідів в Україні”, “Про психіатричну допомогу”. Стаття 5 останнього покладає на органи виконавчої влади та місцевого самоврядування зобов’язання створювати лікувально-виробничі підприємства, цехи, дільниці тощо з полегшеними умовами праці для здійснення трудової реабілітації, оволодіння новими професіями та працевлаштування осіб з психіатричними діагнозами. Цей же Закон передбачає встановлення обов’язкових квот робочих місць на підприємствах, в установах та організаціях для працевлаштування інвалідів внаслідок психічного розладу.

Хоча законодавство України декларує право всіх інвалідів на працевлаштування та рівні соціально-економічні права, в реальності їхнє працевлаштування залежить від висновку медико-соціальної експертної комісії (МСЕК). Інваліди, старші 16 років, поділяються на три групи, найскладніші стани підпадають під критерії першої групи. Група інвалідності визначається у відповідності до “Інструкції по встановленню груп інвалідності”, затвердженої наказом Міністра охорони здоров’я України [65]. Разом з встановленням групи інваліди І та ІІ групи отримують замість рекомендацій щодо необхідних спеціальних умов праці та реабілітації висновок „непрацездатний”. Такий висновок не дає права роботодавцю працевлаштувати інваліда на звичайному робочому місці. Не визначеною залишається можливість створення спеціального робочого місця для нього через відсутність рекомендацій та вимог до такого місця. У той же час зрозуміло, що така людина не може конкурувати на відкритому ринку праці через низьку продуктивність. Щодо необхідності створювати для інвалідів послуги трудової занятості та професійної реабілітації йдеться у законах „Про реабілітацію інвалідів в Україні” та „Про соціальні послуги”.

Підзаконні акти, наприклад, Типове положення про центр професійної, медичної та

соціальної реабілітації інвалідів не передбачає серед медичних показань для направлення на реабілітацію осіб з інвалідністю внаслідок розумової відсталості [66].

Матеріальне забезпечення людини з інтелектуальною недостатнітсю у разі її проживання у громаді здійснюється шляхом виплати пенсії по інвалідності у розмірі 100 % прожиткового мінімума для І групи та 80 % ПМ для ІІ групи. Але самі виплати не можуть автоматично забезпечити гідне існування такому інваліду. Через брак здатності абстрактного мислення та вирішення нестандартних проблем він не може належним чином спланувати свій бюджет, самостійно оформити усі офіційні документи стосовно отримання соціальної допомоги, сплати усіх рахунків. Йому потрібна стороння допомога для підтримання соціальних контактів, вирішення поточних проблем, та ведення домашнього господарства. Також потрібні постійні заняття для підтримки набутих раніше навичок самообслуговування і спілкування та опанування нових.

Законодавчо не визначено необхідність підтримки самостійного проживання інвалідів з інтелектуальною недостатністю у громаді: надання окремого житла, соціального супроводу праці та побуту, групових будинків, міні-гуртожитків. Інваліди з інтелектуальною недостатністю, які проживають не в інтернаті, а в громаді, майже повністю залежать від своїх законних представників (батьків, родичів, опікунів). Якщо ця людина не має родичів чи близьких людей, вона не зможе самостійно жити у громаді. Єдиною формою державної допомоги для неї є догляд у психоневрологічному інтернаті системи соціального захисту [67].

Висновки по розділу.

Усі міжнародні документи акцентують увагу на основних правах дитини з інтелектуальною недостатністю щодо включення в життя громади, виховання в атмосфері психологічного комфорту в родині, створення умов для налагодження та підтримки соціальних контактів, а також спеціального втручання спеціалістів різних фахів, що сприятиме розвитку особистого потенціалу, адекватній оцінці власних якостей, набуттю навичок позитивного сприйняття оточуючого середовища та толерантному ставленню до неї.

Реально дискримінація часто проявляється як в нормативних документах так і в практиці організації допомоги дітям з інтелектуальною недостаністю. Причиною цього є невідповідність декларованих Конституцією та законами гарантій з підзаконними актами, інструкціями, та плануванням державних коштів.

У державі не сформовано у повному об’ємі системи інклюзивного навчання, допомоги у громаді та захисту дітей з інтелектуальною недостатністю, особливо, з тяжкою та глибокою розумовою відсталістю, яка б забезпечувала їхню інтеграцію та благополуччя. Досі має місце сегрегація, відрив дитини з інтелектуальною недостатністю від сім’ї, інcтитуціалізація. Тисячі дітей не мають гідного рівня забезпечення фізіологічних потреб, ведуть ізольоване існування в чотирьох стінах казених закладів, де не мають родинного тепла, повноцінного спілкування, емоційного контакту, особистісного розвитку, не отримують відповідної освіти й реабілітації.

Рекомендації: Уряду необхідно вжити заходів, спрямованих на створення умов для максимальної реалізації прав та свобод дітей з інтелектуальною недостатністю: забезпечити узгодженість нормативної бази з міжнародними вимогами та конституційним гарантіям, визнаючи пріоритет інклюзивного навчання, максимально можливого розвитку дитини незалежно від ступеню порушень інтелекту, організації необхідної допомоги у громаді, доступності медичних послуг в інтернатних закладах для дітей з глибоким ступенем розумової відсталості, максимально можливих заходів та форм підтримки виховання дитини в родині, розвитку інституту усиновлення та альтернативних сімейних форм виховання дітейз інтелектуальною недостатністю.

Особливої уваги необхідно приділити впровадженню громадського контролю за дотриманням прав дитини в інтернатних закладах, розвитку мережі громадських захисників, створенню спеціальних державних органів із захисту прав осіб з інтелектуальною недостатністю.