Дитина має право на власність

Конституція України, Стаття 41.

Право дитини, як і кожної людини, на власність та захист від будь-яких форм зловживання цим правом гарантовано Конституцією України.

Власність має дуже важливе значення для розвитку дитини. Неповнолітні діти можуть володіти власністю, але не можуть розпоряджатися нею самостійно. Як правило, батьки розпоряджаються дитячим майном, управляють справами дитини та можуть укладати угоди в її інтересах (якщо дитина виховується в сім’ї). У віці від 15 до 18 років, якщо дитину не позбавили дієздатності і вона здатна усвідомлювати наслідки своєї дії, батьки повинні надавати згоду на укладання угод дитиною з інтелектуальною недостатністю. У цьому разі для визнання угоди законною достатньо згоди батьків. Але варто не забувати про ризики укладання угод, які можуть заподіяти шкоду дитині, коли батьки (або опікуни) можуть скоритсатиися своїм правом управління власністю дитини у своїх корисливих інтересах.

Законодавство, на жаль, не передбачає усі ситуації прояву посягань з боку опікунів та піклувальників на право власності дитини. Захистити у судовому порядку можливо лише юридично оформлену власність. До неї можна віднести об’єкти нерухомості, земельні ділянки, майнові паї, спадкові вклади, пенсію або інші законні доходи дитини. Офіційних публікацій щодо фактів незаконного позбавлення дитини права на власність в Україні немає, зокрема з тих причин, що дитина не може усвідомити факт незаконних дій та заявити про цей факт. У той же час досвід правозахисної діяльності громадських організацій ВГО „Коаліція” та Асоціації психіатрів України говорить про досить часті випадки майнових зловживань при смерті батьків дитини. „Відомі випадки, коли, не враховуючи інтереси неповносправної особи, так звані „піклувальники” (навіть і найближчі родичі) віддавши її до інтернату та приватизувавши житло, без урахування її частки, продавали помешкання” [46].

Згідно Житлового Кодексу України, у разі влаштування дитини-інваліда до спеціального закладу на виховання, за нею зберігається житло протягом усього терміну перебування у закладі, у тому випадку, якщо в будинку чи квартирі залишилися члени її сім’ї. Якщо членів сімї у будинку/квартирі не залишилося, тоді воно може бути передане за договором оренди іншому громадянину до закінчення строку перебування дитини у дитячому закладі [47].

Опікун не може відмовитися від майнових прав дитини та укладати договори щодо майна підопічної дитини, поділу або обміну житлового будинку без дозволу органів опіки та піклування [48]. Якщо на час виходу дитини з інтернату вона є сиротою і її житло не було збережене, держава зобов’язана надати їй інше житло. На практиці діти з інтелектуальною недостатністю, які виховувалися у будинку-інтернаті для дітей-інвалідів, після досягнення 18-річного віку переводяться до психоневрологічних будинків-інтернатів для дорослих і пожиттєво утримуються в них.

Право дитини звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органів опіки та піклування передбачено Статтею 10 Закону „Про охорону дитинства”. Але на практиці не існує дієвого механізму порушення питання про захист власних прав неповнолітньою особою. В будь-якому випадку необхідна участь дорослого представника, який представляє інтереси дитини (один з батьків, родичів, представник органу опіки та піклування).

Іншим суттєвим чинником недостатнього захисту права дитини на власність є відсутність механізму незалежної допомоги та представництва інтересів дитини, наприклад, при судовому процесі.

Дитина з інтелектуальною недостатністю, яка на законних підставах володіє майном, може бути втягнена у незаконні угоди: наприклад, шляхом вмовляння або брехні. Особливий ризик є в тому випадку, коли на дитину впливає людина, від якої вона залежить або дуже довіряє (родич чи особа, яка здійснює догляд у закладі). Необхідно захищати дітей від подібної експлуатації та наслідків укладання угод, яких вони не розуміють. Фахівець може повідомити органи опіки та піклування про факт укладання такої угоди і вимагати визнання її недійсною, якщо відомо, що опікун або інша особа у такий спосіб скористалася майном дитини.

Окрім юридично визнаної власності на майно, дитина має особисті речі, які належать лише їй, власний життєвий простір. Цей тип власності також потребує захисту від посягань та втручання. У дитини повинно бути власне ліжко, власне місце для зберігання одягу, іграшок, шкільного приладдя. Це право невід’ємно стосується і особистого життя, приватності кореспонденції. Власний життєвий простір та власні речі дають дитині можливість проявів особистості, зберігати та відчувати індивідуальність. Володіти чимось власним для дитини така сама потреба, як і для кожної людини. Усім відоме бажання дітей збирати обгортки від цукерок, ґудзики, інші дрібні речі, які становлять власний „скарб” дитини. Позбавити її таких речей, відібрати іграшку, яку дитина принесла в клас, одяг, улюблену книжку, листівку - для багатьох фахівців стаціонарних закладів це є методом керування поведінкою дитини в закладі. Часто фахівці застосовують такі методи для покарання за поганий вчинок. Коли дитина щоденно позбавлена можливості мати власні речі в закладі, де вона постійно мешкає, або фахівці зловживають цим правом у школі - це є підставою для захисту прав дитини в суді або органах опіки та піклування.

Варто відмітити, що сьогодні система стаціонарних закладів не може забезпечити право дитини на власність. Так, знову звернувшися до результатів дослідження (див. Додаток 2), видно, що дитина не має окремої кімнати, власних речей, окремої шафи, стільця, столу. Дитина не розпоряджається пенсією або іншими фінансами, які їй мають виплачуватися (соціальною допомогою або аліментами). Вона не може придбати ті речі, які їй подобаються і не приймає участі у виборі тих речей, які знаходяться у її кімнаті.

У шлюбно-сімейному Кодексі визначено, що „суми, які належать підопічним у вигляді пенсій, допомоги або аліментів, інших поточних надходжень або доходів від належного їм майна, переходять у розпорядження опікуна і витрачаються на утримання цих осіб” [49]. Для дітей, які перебувають в інтернатних закладах органами опіки та піклування відкриваються особові рахунки, на які надходять пенсії та виплати.

Передбачається, що після виходу дитини з інтернатного закладу вона зможе отримати накопичену суму і скористатися нею для подальшого навчання, влаштування тощо. На практиці, як правило, діти з дитячого будинку-інтернату за заявою законного опікуна переводяться у психоневрологічний інтернат для дорослих, де над ними призначається інший опікун з числа адміністрації нового закладу.